Постанова № 81190607, 16.04.2019, Придніпровський районний суд м. Черкас

Справа № 711/4356/17

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 квітня 2019 року м. Черкаси

Придніпровський районний суд м. Черкаси у складі:

головуючий суддя – Степаненко О.М.

за участю

секретаря судових засідань – ОСОБА_1,

прокурора - Лук’яненка А.В.,

засудженого - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси клопотання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, мешканця ІНФОРМАЦІЯ_3, про відновлення пропущеного строку на касаційне оскарження вироку та ухвалу військових судів,

ВСТАНОВИВ:

Вироком військового суду Черкаського гарнізону від 10.02.2000 ОСОБА_2 засуджений за п. «б» ст.254-2 КК України (в редакції 1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з відстрочкою виконання вироку відповідно до ст.46-1 КК 1960 року на строк 1 рік та зі сплатою штрафу в розмірі 40 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 680 грн.

Не погоджуючись із зазначеним вироком ОСОБА_2 оскаржив його в передбаченому законом порядку до вищестоящого Військового суду Центрального регіону України. За наслідками розгляду скарги ОСОБА_2 ухвалою Військового суду Центрального регіону України від 29.08.2000 оскаржуваний вирок залишено без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 – без задоволення.

30.05.2017 ОСОБА_2 звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкаси із клопотанням про відновлення пропущеного строку на касаційне оскарження вироку Військового суду Черкаського гарнізону від 10.02.2000 та ухвали Військового суду Центрального регіону України від 29.08.2000, мотивуючи тим, що причини пропуску строку на касаційне оскарження є поважними з огляду на те, що обставини, які перешкоджали йому раніше подати касаційну скаргу, стали відомі йому тільки у 2017 році, а саме – з ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.03.2017. Крім того, ОСОБА_2 посилається на обставини, які виключають його винуватість у вчиненні злочину за вказаним вироком - висновок експертного дослідження Українського бюро лінгвістичних експертиз Національної академії наук України від 12.10.2012.

В судовому засіданні ОСОБА_2 підтримав своє клопотання та просив суд поновити строк на касаційне оскарження відповідних судових рішень, оскільки вважає, що такий строк пропущений з поважних причин, внаслідок чого його право на касаційне оскарження судових рішень залишилось нереалізованим.

Представник військової прокуратури Черкаського гарнізону в судовому засіданні заперечував проти поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, вважає, що заявник не довів поважність причин пропуску такого строку.

Дослідивши матеріали клопотання та додані до нього матеріали, заслухавши пояснення ОСОБА_2, суд дійшов висновку, що клопотання ОСОБА_2 про відновлення пропущеного строку на касаційне оскарження не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

При вирішенні порушеного перед судом питання слід звернути увагу на особливості реалізації учасниками кримінального процесу їх права на перегляд судових рішень та порядку визначення процесуального закону, який підлягає застосуванню до спірного питання.

Положенням п.8 ч.3 ст.129 Конституції України (в редакції до 02.06.2016) було встановлено одну з основних засад судочинства - забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 11.12.2007 №11-рп/2007 зазначив: "Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина" (а.3 пп.3.1 п.3 мотивувальної частини).

Аналогічна за своїм змістом норма міститься і в п.8 ч.2 ст.129 Конституції України в редакції після 02.06.2016, яка передбачає «забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення».

У своєму рішенні від 11.03.2010 №8-рп/2010 Конституційний Суд України зазначив, що касаційна інстанція реалізує свої процесуальні права в межах касаційного провадження виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій; правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів (а.3, 4 пп.3.4 п.3 мотивувальної частини).

Оспорювані ОСОБА_2 судові рішення були постановлені судами у 2000 році. На момент винесення таких судових рішень порядок їх постановлення та перегляду регулювався нормами КПК України 1960 року у відповідній редакції, якою було передбачено три способи порядку перевірки судових рішень: 1) касаційне оскарження (глави 29, 30 КПК); 2) перегляд у порядку нагляду вироків, ухвал та постанов суду, що набрали законної сили (глава 31 КПК); 3) перегляд справ у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 32 КПК).

Законом України від 21.06.2001 №2533-ІІІ були внесені істотні зміни до КПК, внаслідок яких з 29.06.2001 кримінально-процесуальний закон передбачав інші три способи перевірки судових рішень: апеляційне провадження (глави 29, 30 КПК); 2) касаційне провадження (глава 31 КПК); провадження за виключними обставинами (глава 32 КПК).

Отже фактично порядок перегляду судових рішень у кримінальному процесі за КПК 1960 в редакції як до 29.06.2001 так і після цієї дати передбачав двоступеневу форму контролю судами вищих інстанцій за судовими рішеннями судів першої інстанції, але такі порядки мали різні назви: до 28.06.2001 – касаційне провадження та провадження в порядку нагляду; з 29.06.2001 – апеляційне та касаційне провадження. Зазначене пов’язане з особливостями імплементації національним процесуальним законодавством загальнотеоретичних понять науки процесуального права, яка передбачає що «апеляція» - це одна з форм оскарження судових рішень до суду вищої інстанції, що має право переглядати справу, а «касація» - перевірка судом третьої інстанції законності та обґрунтованості вироків і рішень суду, що набрали законної сили (тобто пройшли стадію апеляції).

Отже на момент винесення судом першої інстанції вироку від 10.02.2000 та судом апеляційної інстанції ухвали від 29.08.2000 ОСОБА_2 мав право на фактичне касаційне оскарження таких судових рішень у відповідності до діючої на той час процедури перегляду у порядку нагляду вироків, ухвал та постанов суду, що набрали законної сили, для чого мав звернутись з відповідною скаргою до Верховного Суду України. Касаційне провадження у такий спосіб реалізовувалось шляхом надання права Голові ВСУ та його заступникам внести протест на вироки, ухвали і постанови будь-якого суду, що діє на території України (ст.384 КПК 1960 в редакції до 28.06.2001).

За твердженням ОСОБА_2 його право на оскарження вироку суду від 10.02.2000 в порядку касаційного провадження (тобто судом третьої інстанції) до теперішнього часу не реалізоване. Натомість дане твердження частково спростовується наданою ОСОБА_2 копією ухвали Військового апеляційного суду Центрального регіону від 17.08.2004, постановленою за наслідками розгляду його апеляційної скарги на постанову Військового місцевого суду Черкаського гарнізону від 16.02.2004, згідно якої заявникові відмовлено у задоволенні клопотання про відновлення строку касаційного оскарження вироку суду першої інстанції від 10.02.2000 та ухвали суду апеляційної інстанції від 29.08.2000.

Крім того, варто наголосити, що постановляючи ухвалу від 17.08.2004 Військовий апеляційний суд Центрального регіону зауважив, що за скаргами ОСОБА_2 дана кримінальна справа в порядку нагляду вивчалась Верховним Судом України і його скарги залишені без задоволення.

Як вже було зазначено вище право заявника на касаційне оскарження судових рішень регулюється нормами кримінально-процесуального закону, який діяв на момент вчинення відповідних процесуальних дій. Зазначене випливає зі змісту ст.58 Конституції України, яка передбачає презумпцію того, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Натомість в контексті змісту такого принципу судочинства як «забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду» та розкриття його сутності у міжнародно-правових актах, які ратифіковані Україною, законом може встановлюватись особливості темпоральної дії таких правових норм.

Так у відповідності до ст.2 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку, але здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом. Отже держава має право визначати особливості реалізації права на касаційне оскарження судових рішень, враховуючи і висунення умов прийнятності відповідних скарг за строком давності. Такий підхід обумовлений потребою забезпечити таку гарантію права на справедливий суд як обов’язковість остаточного судового рішення.

Як вже було зауважено, що право на перегляд в касаційному порядку оспорюваних заявником судових рішень відповідно до КПК 1960 року в редакції до 28.06.2001, тобто в редакції яка діяла на момент постановлення оспорюваних судових рішень, було врегульовано нормами глави 31 КПК і передбачало право заявника ініціювати внесення Головою Верховного Суду України чи його заступниками протесту на такі судові рішення, який мав розглядатись військовою колегією Верховного Суду України.

В подальшому з 29.06.2001 були внесені зміни до КПК 1960 року, внаслідок чого право на перегляд в касаційному порядку визначалось відповідно до ч.2 ст.383, ч.2 ст.384, ч.1 ст.385 КПК як право засудженого на перевірку у касаційному порядку колегією суддів військової палати Верховного Суду України вироку військового суду гарнізону та ухвали апеляційного суду, постановленої щодо такого вироку. У відповідності до ч.2 ст.386 КПК в такій редакції касаційна скарга могла бути подана протягом шести місяців з дня набрання законної сили такими судовими рішеннями, а відповідно до частини четвертої такої статті у разі пропуску такого строку він може бути відновлений у випадках і в порядку, передбачених ст.353 КПК.

Такі зміни внесені Законом України від 21.06.2001 №2533-ІІІ, який набрав чинності 29.06.2001.

Відповідно до п.9 Прикінцевих положень Закону №2533-ІІІ вироки військових судів гарнізонів, що набрали чинності в період з 29.12.2000 по 28.06.2001, можуть бути оскаржені в касаційному порядку і на них можуть бути внесені касаційні подання з метою їх перевірки в касаційному порядку відповідно до глави 31 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції цього Закону у період до 29.12.2001. Скарги в порядку нагляду, що надійшли до судів до 29.06.2001 від осіб, коло яких визначено у частині другій статті 384 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції цього Закону, на ці вироки вважаються касаційними.

Не дивлячись на відсутність в законі спеціальної норми щодо строків касаційного оскарження вироків, які набрали законної сили до 29.12.2000, необхідно зазначити, що такі строки не можуть бути більшими поряд із строками, визначеними п.9 Прикінцевих положень Закону №2533-ІІІ, що обумовлено практичною необхідністю закріплення принципу правової визначеності.

Варто уваги, що принцип правової визначеності вимагає, крім іншого, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Власне, сталість та незмінність остаточного судового рішення, що вступило в законну силу, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata («вирішена справа» – лат.). Інакше кажучи, застосування поняття res judicata означає, що справа вирішена по суті, усунута спірність чи невизначеність ситуації і рішення є остаточним та незмінним. Керуючись цим усталеним підходом, остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Принцип правової визначеності передбачає повагу до вирішеної справи і не припускає повторного її розгляду.

Неможливість скасування остаточного судового рішення, яке набрало чинності, є однією з головних гарантій стабільного правового становища особи, адже судові вердикти повинні бути зрозумілі, чіткі та стабільні в часі. Європейський суд з прав людини, розкриваючи принцип правової визначеності при перегляді остаточного рішення, неодноразово вказував, що правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata. Цей принцип підкреслює, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання та нового вирішення справи. Повноваження судів вищої інстанції переглядати справи повинне використовуватись для виправлення судових помилок та неправильності у здійсненні правосуддя, а не для проведення нового розгляду справи. Перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи. Відхилення від цього принципу виправдане лише в тому разі, коли воно здійснене як зумовлене обставинами значного та непереборного характеру. З урахуванням викладеного ЄСПЛ зафіксував порушення права на справедливий суд (справа «Васильєв проти України», рішення від 21.06.2007, заява №11370/02, п. 61, 63; справа «Рябих проти Росії», рішення від 24.07.2003, заява № 52854/99, п.52).

Як вже зазначалось оспорювані заявником судові рішення були постановлені 10.02.2000 (вирок суду першої інстанції) та 29.08.2000 (ухвала суду апеляційної інстанції, постановлена за наслідками перегляду вироку). Відповідно до ст.401 КПК 1960 року (в редакції до 29.06.2001) зазначені судові рішення набрали законної сили 29.08.2000. З огляду на зміни процедури перегляду судових рішень в касаційному порядку крайнім строком подання касаційної скарги є 29.12.2001 у відповідності до п.9 Прикінцевих положень Закону №2533-ІІІ. Заявник же звернувся до суду з даним клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження відповідних судових рішень лише у травні 2017 року, тобто за спливом строку тривалістю понад 15 років.

При цьому у цей проміжок часу заявник звертався до судів з клопотаннями щодо здійснення перегляду оспорюваних ним судових рішень в касаційному порядку (в тому числі і з клопотанням про поновлення йому строку на касаційне оскарження), але дане питання так і не було вирішено в повному обсязі. Тож доводи заявника про те, що він не знав про наявне в нього право на ініціювання перегляду судових рішень в касаційному порядку та введення його в оману судами різних інстанцій є необґрунтованими.

В контексті доводів заявника про введення його в оману судами, суд звертає увагу, що наданий заявником лист Верховного Суду України від 12.02.2004 свідчить про ініціювання ним процедури перегляду оспорюваних судових рішень в порядку виключного провадження, а не касаційного. Натомість заявник не обґрунтовує підстав неподання відповідної касаційної скарги в період з вересня 2004 року, тобто після постановлення Військовим апеляційним судом Центрального регіону ухвали від 17.08.2004 про відмову у поновленні строків касаційного оскарження оспорюваних заявником судових рішень.

До того ж правова система України не обмежує права заявника на звернення за професійною правничою допомогою, яка на момент прийняття оспорюваних заявником судових рішень забезпечувалась інститутом адвокатури. Будь-яких об’єктивних обставин, які перешкоджали заявнику звернутись по таку правову допомогу судом не встановлено. У свою чергу ст.68 Конституції закріплено, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, а отже саме на заявника покладається ризик негативних наслідків внаслідок невикористання наданих йому законом процесуальних прав.

Окремо слід зауважити, що за змістом ст.ст.353, 386 КПК 1960р. (в редакції після 29.06.2001) клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження подається одночасно із касаційною скаргою. Натомість заявником не додано до клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження самої касаційної скарги, що фактично унеможливлює здійснення судом оцінки вагомості аргументів заявника для визначення потреби у поновленні строку на касаційне оскарження та порівняльного аналізу балансу між публічним інтересом забезпечення сталості остаточного судового рішення та приватним інтересом заявника у повторному перегляді судового рішення щодо нього.

Втім часткова аргументація заявника щодо підстав касаційного перегляду оспорюваних ним судових рішень фактично зводиться до його бажання у здійсненні касаційним судом повторної оцінки питань щодо правильності правової кваліфікації діянь засудженого та наявності в його діях всіх обов’язкових елементів об’єктивної сторони складу злочину, закріплених у диспозиції п. «б» ст.254-2 КК (1960р.), а отже його доводи стосуються питань тлумачення права, що є виключною компетенцією суду. За таких обставин отримання заявником експертного висновку у 2012 році з питань семантичного тлумачення змісту диспозиції п. «б» ст.254-2 КК також не виправдовує істотно пропущений ним строк касаційного оскарження оспорюваних судових рішень. В цьому контексті особливо заслуговує на увагу та обставина, що тлумачення норм права є інтелектуально-вольовою діяльністю суддів судових органів із з’ясування і роз’яснення дійсного змісту правових норм, що направлена на єдине і правильне розуміння конкретних норм права. Тлумачення норм права не вичерпується семантичним аналізом текстового змісту норми права, а є більшою за своїм змістом діяльністю, яка має також враховувати з’ясування і роз’яснення волі законодавця, матеріалізованої у нормі права, а також дійсну сутність та юридичну природу такої норми права. Саме тому на теперішній час діюче кримінально-процесуальне законодавство України містить норму, якою забороняється проведення експертизи з питань права (ч.1 ст.242 КПК 2012р.).

Таким чином доводи заявника про порушення його права на справедливий суд, в контексті ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в частині обмеження реалізації права на додатковий перегляд в касаційному порядку остаточного судового рішення, є помилковим, оскільки обумовлюється здебільшого у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно права. При цьому суд звертає увагу, що право заявника на перегляд постановленого відносно нього судового рішення у вигляді вироку в абсолютному його значенні є непорушеним, оскільки такий перегляд здійснювався в порядку апеляційного провадження.

Варто звернути вагу, що стадія перегляду судових рішень в касаційному порядку є додатковим елементом реалізації права на справедливий суд, яке використовується лише за ініціативою конкретно визначених суб’єктів з дотриманням конкретних умов і є факультативною стадією у процедурі здійснення кримінального судочинства. Тож сама відсутність касаційного перегляду судового рішення не нівелює юридичного значення судового рішення, з яким не згодний учасник судового провадження, а відтак і не свідчить про безумовне порушення права на справедливий суд.

За таких обставин слід констатувати наступне: 1) право заявника на перегляд в касаційному порядку ухвалених щодо нього судових рішень мало нормативне закріплення в законі протягом усього часу з моменту постановлення оспорюваних судових рішень і заявник не мав обмежень доступу до відповідних нормативно-правових актів; 2) протягом усього часу заявник мав можливість скористатись правничою допомогою для роз’яснення відповідних норм права для з’ясування порядку оскарження; 3) заявником не дотримано всіх визначених законом умов щодо строків ініціювання перегляду судового рішення в касаційному порядку, які діяли в різні періоди часу з моменту постановлення оспорюваних судових рішень; 4) перевірка ухваленого відносно заявника вироку фактично мала місце в апеляційному порядку, що значно усуває ризик судової помилки; 5) тривалість пропущеного строку не виправдовується вагомими об’єктивними причинами його пропуску; 6) підставою для касаційного перегляду є незгода заявника з оцінкою судом питань права (юридична оцінка судом змісту норми матеріального кримінального закону).

За таких умов бажання заявника із здійснення перегляду остаточного щодо нього судового рішення в касаційному порядку без дотримання визначених законом умов не виправдовує обмеження публічного інтересу з дотримання принципу правової визначеності та остаточності судового рішення, а тому відсутні законні підстави для поновлення заявнику строку на касаційне оскарження.

При цьому враховуючи особливості процедури та природу касаційного оскарження вироку суду першої інстанції, який набрав законної сили після перевірки його судом апеляційної інстанції, то питання щодо поновлення строку на касаційне оскарження такого вироку та ухвали суду апеляційної інстанції, яким залишено його без змін, в даному випадку нерозривно пов’язані між собою, оскільки перегляд в апеляційному порядку здійснювався, а перегляд в касаційному порядку ініціюється однією і тією ж особою – засудженим, а отже з огляду на зміст повноважень суду касаційної інстанції та видів рішень, які такий суд може постановити за наслідками розгляду даної касаційної скарги, то перегляд законності вироку суду першої інстанції в касаційному порядку неможливий без перегляду законності ухвали суду апеляційної інстанції, якою такий вирок залишений без змін.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.353, 386 КПК України (в ред. 1960 року), суд

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_2 у відновленні строку на касаційне оскарження вироку Військового суду Черкаського гарнізону від 10 лютого 2000 року та ухвали Військового суду Центрального регіону України від 29 серпня 2000 року.

Постанову може бути оскаржено до Апеляційного суду Черкаської області через Придніпровський районний суд м. Черкаси на протязі 15 діб.

Суддя: ОСОБА_3