Рішення № 81145620, 15.04.2019, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2019 р. м. Чернівці Справа № 824/876/18-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді В.О. Григораш, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецького обласного військового комісаріату про стягнення заробітної плати, компенсацію за невчасно виплачену заробітну плату, -

ВСТАНОВИВ:

11.09.2018 року до Чернівецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (позивач) до Чернівецького обласного військового комісаріату (відповідач) з такими позовними вимогами:

стягнути з Чернівецького обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в сумі 207061,00 грн;

стягнути з Чернівецького обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_1 компенсацію за невчасно виплачену заробітну плату в сумі 207061,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував, що 19.03.2014 року відповідно до указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію" наказом військового комісара Чернівецького обласного військового комісаріату №38 від 19.03.2014 року був призваний на військову службу на посаду старшого офіцера відділення формування та відправки команд та партій Чернівецького міського військового комісаріату.

У зв'язку із цим, наказом №3 від 19.03.2014 року його звільнено з державної служби - з посади головного спеціаліста Чернівецького міського військового комісаріату.

Позивач зазначав, що з моменту призову на військову службу і по теперішній час жодних виплат середньомісячної заробітної плати з колишнього місця роботи - Чернівецького міського військового комісаріату не здійснювалось.

Позивач вважає, що він як громадянин України, який проходив військову службу за мобілізацією та в подальшому за контрактом на нього поширюються гарантії встановлені частиною 3 статті 119 КЗпП України, в тому числі на збереження середнього заробітку.

Крім того, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України №105 від 04.03.2015 року позивач вважає, що має право на виплату компенсації за невчасно виплачену йому заробітну плату.

Позивач просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, надав суду письмовий відзив проти позову, в якому зазначив, що у зв'язку із призовом позивача на військову службу, відповідачем у відповідності до пункту 3 статті 36 КЗпП України його звільнено.

З 18.03.2014 року по теперішній час Чернівецький обласний військовий комісаріат та його структурні підрозділи не перебували та не перебувають у трудових відносинах із позивачем. На цій підставі відповідач вважає, що відсутні підстави для нарахування і виплати останньому заробітної плати, а тому у Чернівецькому обласному військовому комісаріаті немає заборгованості по заробітній платі перед ОСОБА_1

При цьому, відповідач наголошував на тому, що питання про виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу може бути вирішено лише одночасно із прийняттям уповноваженим органом рішення про його поновлення на роботі. Однак такого немає.

Разом із цим, вважає, що вимога позивача про стягнення з Чернівецького обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_1 компенсацію за невчасно виплачену заробітну плату в сумі 207061,00 грн. є необґрунтованою, оскільки позивачем не зазначено підстав для її пред'явлення та задоволення, не наведено розрахунки по визначенню розміру даної вимоги.

Крім того, оскільки позивач не перебував у трудових відносинах із Чернівецьким обласним військовим комісаріатом як працівник та заробітна плата йому не виплачувалась, то немає підстав для виплати компенсації.

Щодо визначення суми виплат відповідач зазначав, що позивач здійснив розрахунок виходячи із середньомісячної заробітної плати за 2013-2014 роки. При цьому позивачем не обґрунтовано саме такий порядок визначення суми позову, немає посилань на відповідні нормативно-правові акти чи керівні документи.

Щодо посилання позивача на припис Управління Держпраці у Чернівецькій області про усунення виявлених порушень від 13.04.2018 року №ЧВ-209/18/420/АВ/П, вказував, що такий не набрав законної сили та не підлягає виконанню у зв'язку із тим, що він оскаржений у встановленому законом порядку.

24.10.2018 року позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якому посилався на те, що він був прийнятий на військову службу на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, а тому він не підлягає звільненню, а увільняється від роботи.

Вважає, що відповідач був зобов'язаний виплачувати йому середню заробітну плату у період проходження ним військової служби з 19.03.2014 року по 27.12.2017 року, тобто по день звільнення із військової служби.

Вказував, що оскільки відповідачем в день демобілізації із Збройних Сил України 27.12.2017 року йому не виплачена заробітна плата, відповідач повинен сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 24.09.2018 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження на 23.10.2018 року о 10:00 год.

Судове засідання призначене на 23.10.2018 року відкладено на 15.11.2018 року, у зв'язку із поданням представником позивача клопотання про відкладення розгляду справи.

У зв'язку із перебуванням судді Григораша В.О. у відпустці розгляд справи не відбувся. На цій підставі справу призначено на 13.12.2018 року.

Судове засідання призначене на 13.12.2018 року відкладено на 15.01.2019 року.

Розгляд справи призначений на 15.01.2019 року не відбувся, у зв'язку із поданням позивачем клопотання про відкладення розгляду справи. Розгляд справи призначено на 31.01.2019 року.

В судовому засіданні, призначеному на 31.01.2019 р. представник позивача та позивач підтримали позов у повному обсязі, просили суд позов задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Після з'ясування обставин справи та дослідження доказів, сторонами в судовому засіданні подано заяви про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Враховуючи приписи ст. 194 КАС України, суд вважає за можливе здійснювати розгляд і вирішення справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши та оцінивши в сукупності докази, якими вони обґрунтовуються, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Судом встановлено наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини.

Згідно відомостей із трудової книжки ОСОБА_1 видно, що 01.12.2004 року ОСОБА_1 прийнято присягу державного службовця та прийнято на посаду старшого помічника начальника 2-го відділення Чернівецького міського військового комісаріату (з питань контрактної служби) за конкурсом. 03.01.2005 року присвоєно 15 ранг державного службовця. 30.08.2005 року звільнено з роботи у зв'язку із скороченням штату працівників.

31.03.2006 року позивача прийнято на посаду старшого помічника начальника 2-го відділення Чернівецького міського військового комісаріату за конкурсом.

31.10.2006 року переведено на посаду головного спеціаліста відділення комплектування Чернівецького міського військового комісаріату. 03.08.2007 року та 03.08.2009 року присвоєно 14, а згодом 13 ранг державного службовця.

31.05.2013 року переведено на посаду головного спеціаліста командування у зв'язку із організаційними заходами. Чернівецький МВК реформований в структурний підрозділ Чернівецького обласного військового комісаріату (а.с.10-13).

Відповідно до витягу із наказу військового комісара Чернівецького обласного військового комісаріату (по особовому складу державних службовців) №3 від 19.03.2014 року ОСОБА_1 - головного спеціаліста Чернівецького міського військового комісаріату відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України звільнено із займаної посади з 18.03.2014 року у зв'язку із призовом на військову службу. Крім того, даним наказом визначено виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі двомісячного середнього заробітку. Виплатити компенсацію за додаткову відпустку 20 років стажу держаної служби за 15 днів (а.с.32).

14.03.2018 року позивач звернувся до управління Держпраці у Чернівецькій області із заявою, в якій повідомив про його звільнення у зв'язку із призовом на військову службу та про те, що місце роботи до призову на військову службу та середній заробіток за ним не зберігся. Повідомив, що звертався до керівництва Чернівецького обласного військового комісаріату з даного питання, однак рішення прийнято не було. Просив, провести перевірку з даного питання (а.с.14).

Листом №1009/0/04-3В-2/17 від 12.04.2018 року управління Держпраці у Чернівецькій області повідомило позивача про те, що в порушення частини 3 статті 119 КЗпП України він не був поновлений на роботі з 19.03.2014 року. Повідомив, що за результатами перевірки складено акт та припис (а.с.16).

Не погоджуючись із не виплатою заробітної плати у період його призову на військову службу, позивач звернувся до суду.

До вказаних правовідносин суд застосовує такі положення законодавства.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частинами 1 та 2 ст. 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Як вбачається із записів трудової книжки позивача, 01.12.2004 року ОСОБА_1 прийнято присягу державного службовця.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України (статті 65 Конституції України).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1-2 ст. 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.

Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно з ч.3 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовий обов'язок включає, зокрема, проходження військової служби.

Частиною 1 статті 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Відповідно до ч.1 ст. 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оборону України" №1932-XII від 06.12.1991 року особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.

Згідно із ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" №3543- XII від 21.10.1993 року особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Судом встановлено, що відповідно до указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію" наказом військового комісара Чернівецького обласного військового комісаріату №38 від 19.03.2014 року ОСОБА_1 був призваний на військову службу на посаду старшого офіцера відділення формування та відправки команд та партій Чернівецького міського військового комісаріату.

У зв'язку із призовом на військову службу, наказом військового комісара Чернівецького обласного військового комісаріату (по особовому складу державних службовців) №3 від 19.03.2014 року ОСОБА_1 - головного спеціаліста Чернівецького міського військового комісаріату відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України звільнено із займаної посади з 18.03.2014 року.

Згідно п.3 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Позивач, посилаючись на Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" від 20.05.2014 року №1275-VII, згідно якого внесено зміни зокрема до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, вважає, що з моменту призову на військову службу і по теперішній час Чернівецький обласний військовий комісаріат повинен виплати останньому середньомісячну заробітну плату з колишнього місця роботи.

Проте, щодо вказаного твердження позивача варто зазначити наступне.

Так, ч.3 ст.119 КЗпП України визначено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Із системного аналізу вказаної норми видно, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток в установі у яких вони працювали на час призову.

Судом встановлено, що позивача звільнено з посади головного спеціаліста Чернівецького міського військового комісаріату з 18.03.2014 року на підставі п.3 ст.36 КЗпП України.

Вказане свідчить про те, що трудові відносини між ОСОБА_1 та Чернівецьким обласним військовим комісаріатом з 18.03.2014 року були припинені.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно ч.1 ст.115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата

Тобто, заробітна плата виплачується тільки за виконану роботу, а у випадку передбаченому ч.3 ст.119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Однак, як встановлено судом вище, з моменту призову позивача на військову службу у зв'язку із мобілізацією заробітна плата ОСОБА_1 не нараховувалась та не виплачувалася, оскільки його було звільнено з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України. Місце роботи за ним не було збережено. Відомості щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі відсутні.

В судовому засіданні позивач стверджував, що згідно Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" від 20.05.2014 року №1275-VII Чернівецький обласний військовий комісаріат повинен був поновити його на роботі.

Так, суд звертає увагу позивача на те, що питання щодо поновлення на роботі регулюються ст. 235 КЗпП України, згідно якої при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Варто зазначити, що аналіз вказаної норми дає підстави вважати, що тільки на підставі рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тобто, для виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідне рішення про його поновлення на роботі.

Оскільки у даному випадку рішення Чернівецького обласного військового комісаріату про поновлення позивача на роботі немає, то, відповідно й відсутні підстави для виплати останньому заробітної плати.

Крім цього, суд звертає увагу на те, що оскільки поновлення на роботі не є предметом даного спору, та самим позивачем не ставилось вказаного на розгляд суду (тобто, вказане не є вимогою позивача), то суд не вправі виходити за межі позовних вимог й давати оцінку діям відповідача щодо звільнення позивача за п.3 ст.36 КЗпП України та не виконання відповідачем ч.3 ст.119 КЗпП України.

Отже, враховуючи те, що позивач був звільнений із роботи 18.03.2014 року, (та не поновлений в подальшому на роботі), заробітна плата у період з 18.03.2014 року не нараховувалась, то відповідно, суд вважає, що у відповідача відсутній обов'язок щодо виплати позивачу заробітної плати під час проходження військової служби по мобілізації.

Відтак, відсутні й підстави для виплати позивачу компенсації за невчасно виплачену заробітну плату в сумі 207061,00 грн.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що у відповідача відсутній обов'язок виплати позивачу заробітної плати за період з 18.03.2014 року (з часу початку виконання військового обов'язку та не виконання трудових обов'язків як працівник Чернівецького обласного військового комісаріату), а тому у позивача відсутнє право на виплату заробітної плати та на компенсацію за невчасно виплачену заробітну плату в сумі 207061,00 грн.

Таким чином, вказане свідчить про відсутність у відповідача заборгованості перед позивачем щодо виплати заробітної плати та компенсації за невчасно виплачену заробітну плату.

Беручи до уваги викладене суд вважає, що позовні вимоги позивача є безпідставними, не обґрунтованими та не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а тому задоволенню не підлягають.

Разом із цим, суд вважає безпідставними посилання позивача на припис Управління Держпраці у Чернівецькій області №1006/0/04-3В-2/17 від 12.04.2018 року, оскільки питання, які висвітлені у приписі не стосуються предмету спору у даній справі.

Згідно частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно частин першої - третьої статі 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про правомірність дій відповідача, а отже і про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Чернівецького обласного військового комісаріату про стягнення заробітної плати, компенсацію за невчасно виплачену заробітну плату - відмовити повністю.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 (ід. код НОМЕР_1, АДРЕСА_1).

Відповідач - Чернівецький обласний військовий комісаріат (код ЄДРПОУ 08118534, вул. О.Кобилянської, 32, м. Чернівці, Чернівецька область, 58002).

Суддя В.О. Григораш