Рішення № 81145089, 09.04.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

09.04.2019 р. справа №520/2352/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі:

секретаря - Стрєлка О.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Вишневського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

громадянина Республіки Ємен ОСОБА_2 до третя особа -Державної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області проскасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач, громадянин Республіки Ємен ОСОБА_2, у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) скасування рішення ДМС України від 25.02.2019 р. №40-19; 2) зобов'язання ДМС України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Єменської Республіки - ОСОБА_2.

Підставами позову є доводи про те, що у країні походження іноземцю загрожує небезпека застосування насильства у межах існуючого збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Відповідач, Державна міграційна служба України, та третя особа, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, з поданим позовом не погодились.

Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Дослідивши приєднані до справи докази, суд установив такі обставини спору.

Заявник прибув до України у жовтні 2013 р. з території Королівства Саудівська Аравія, де народився і постійно проживав разом з батьками, котрі і досі мають дозвіл на знаходження у цій країні.

Метою прибуття іноземця до України є навчання у вищому учбовому закладі.

Попри постійне проживання від події народження у Королівстві Саудівська Аравія, заявник є громадянином Республіки Ємен згідно з паспортними документами, одержаними у консульських установах згаданої держави, розміщених на території Королівства Саудівська Аравія.

До завершення навчання заявник мав легальну підставу для постійного знаходження на території України, тому і не розпочинав процедури одержання статусу біженця (особи, яка потребує додаткового захисту).

Після завершення навчання у серпні 2018р., заявник розпочав реалізацію наміру на здобуття нової легальної підстави постійного знаходження на території України і 20.08.2018 р. звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).

Причиною звернення заявником був задекларований збройний конфлікт на території Республіки Ємен, котрий точиться з 2014 р., та небажання повертатись до Батьківщини через відсутність місця для повернення.

22.08.2018р. працівниками ГУ в області з заявником була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.

Зі змісту протоколу вбачається, що участь у співбесіді приймав перекладач, до компетенції та якості роботи якого іноземець жодних претензій не висловлював.

Цим спростовується озвучений представником позивача у судовому засіданні довід про неналежність особи перекладача та викривлення чи приховування ним справжнього змісту питань до іноземця (шукача притулку) та відповідей іноземця (шукача притулку).

Окрім того, зі змісту протоколу слідує, що побоювання заявника носять суто примарний (уявний) характер, об'єктивними даними з загальновідомих та загальнодоступних джерел інформації не підтверджуються.

03.10.2018 р. працівниками ГУ в області з заявником була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.

Зі змісту протоколу вбачається, що іноземець надавав плутані свідчення стосовно дати власного народження та стосовно написання власного імені в офіційних документах.

ГУ ДМСУ в Харківській області було складено Висновок у справі №2018КН0044 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).

Даний Висновок ґрунтується, зокрема, на судженнях владного суб'єкта про 1) надання шукачем суперечливих відомостей з приводу власної дати народження, 2) суттєво різне написання власного імені заявника у тексті офіційних документів (паспорті та посвідченні водія), 3) відсутність реальної загрози життю та здоров'ю заявника чи загрози будь-яких утисків заявника на Батьківщині від збройного конфлікту, 4) невідповідність заявника критеріям біженця (особи, яка потребує додаткового захисту).

25.02.2019 р. відповідачем, ДМС України було видано рішення №40-19 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).

До відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

За визначеннями, наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», законодавець розрізняє категорії осіб за критеріями: 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 цього закону під біженцем (далі за текстом - шукач притулку) слід розуміти особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців (шукачів притулку) можуть належати громадяни-іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця владному суб'єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

При цьому, суд із розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину (країну попереднього постійного проживання).

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб'єкта стосовно відсутності у випадку заявника ознак, передбачених п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового заходу» за критерієм політичних переконань, расової належності, релігійних уподобань, національності, громадянства, соціального статусу.

Так, представником позивача не подано до справи жодних належних та допустимих доказів ведення іноземцем (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків тощо також до матеріалів справи не подано.

За таких обставин, суд визнає правильними висновки ГУ ДМС про відсутність підстав для визнання іноземця біженцем у світлі п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 названого закону під особою, яка потребує додаткового захисту (далі за текстом - шукач захисту) слід розуміти особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до шукачів захисту можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд зауважує, що обставини існування на території Республіки Ємен збройного конфлікту є загальновідомими у розумінні ч. 3 ст. 78 КАС України.

Однак, загальновідомість цих обставин не створює автоматично підстав для набуття особою статусу шукача захисту.

Аналіз матеріалів справи, зокрема матеріалів особової справи позивача, вказує на те, що позивач не перебував членом політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів з застосуванням фізичного насилля, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, ані заявник ані члени його родини не були причетними.

Суд з достатньою чутливістю, розумінням та співчуттям ставиться до людей, у країні громадянської належності яких мають місце збройні конфлікти, адже з 2014 р. в Україні має місце подібна ситуація.

При цьому, суд також зазначає, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.04.2018р. по справі №815/170/17.

Тому, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що за загальним правилом ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності оскаржених рішень чи діянь покладається саме на відповідача.

Суд вважає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб'єкта, котрим для приватної особи створено новий обов'язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).

Натомість у випадку, коли приватна особа звертається до владного суб'єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин (як-то: статусу шукача притулку чи статусу шукача захисту тощо) відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб'єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб'єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).

Зазначені вище розбіжності у відповідях заявника на елементарні питання відносно існування його як людини разом із загальною поверхнево наданою інформацією додатково підтверджують неправдоподібність задекларованих іноземцем тверджень, у зв'язку з чим намір заявника легалізувати підставу постійного перебування в Україні має суто економічний характер і не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.

У даному конкретному випадку рівень та якість міркувань тероргану ДМС України з приводу доводів іноземця у силу приписів ст. 8 Конституції України поза розумним сумнівом доказують остаточну безпідставність, помилковість та хибність будь-яких побоювань особи, котрі за критеріями п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені підставами для визнання громадянина шукачем захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи не знайшов свого підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для залишення заявлених вимог без задоволення.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Роз'яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України 15 квітня 2019 року.

Суддя Сліденко А.В.