Рішення № 81143905, 12.04.2019, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2019 року м. Житомир справа № 240/6077/18

категорія 6.2.1

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Попільнянської районної державної адміністрація Житомирської області про визнання дій незаконними, скасування розпоряджень,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Попільнянської районної державної адміністрація Житомирської області (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати незаконними (протиправними) дії голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області при винесенні розпоряджень від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" (із змінами внесеними розпорядженнями від 26.11.2018 №465 та від 26.11.2018 №466);

- скасувати розпорядження голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" (із змінами внесеними розпорядженнями від 26.11.2018 №465 та від 26.11.2018 №466).

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є співвласником Фермерського господарства "Олгрис", яке здійснює господарську діяльність на території Андрушівської сільської ради Попільнянського району (за межами населеного пункту). Позивач вказує, що їй стало відомо, що на земельних ділянках, які є прилеглими до земельних часток (паїв), що обробляються Фермерським господарством "Олгрис" для товарного сільськогосподарського виробництва, проводяться сільськогосподарські роботи на несформованих ділянках, які в свою чергу використовувались жителями с. Андрушки як пасовища, а більша частина даних ділянок складалась із чагарників. Пізніше з відкритих джерел позивач дізналась про існування розпорядження голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 (із змінами внесеними розпорядженнями від 26.11.2018 №465 та від 26.11.2018 №466), яким ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо: 1) встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) під нерозподіленими (невитребуваними) земельними частками (паями) з метою передачі в користування на умовах оренди, орієнтованою площею 3,3815 га (пасовища), в тому числі ділянки площею 2,4801 га та ділянки площею 0,09014 га"; 2) встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) під нерозподіленими (невитребуваними) земельними частками (паями) з метою передачі в користування на умовах оренди, орієнтованою площею 29,0435 га (сіножаті), в тому числі ділянки площею 2,2397 га, ділянки площею 7,4485 га, ділянки площею 7,4485 га, ділянки площею 17,9232 га та ділянки площею 1,4321 га.

ОСОБА_1 вважає, що зазначені розпорядження від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" (із змінами внесеними розпорядженнями від 26.11.2018 №465 та від 26.11.2018 №466) протиправними, оскільки в них відповідач посилається на положення ст. 3, 5, 15 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками земельних часток (паїв)", які жодним чином не уповноважують місцеві державні адміністрації на розпорядження нерозділеними (невитребуваними) земельними частками (паями) з метою передачі в користування на умовах оренди. Натомість, відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України розпорядження такою категорією земель здійснює Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. З огляду на зазначене, позивач вважає, що голова Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області здійснюючи розпорядження зазначеними земельними ділянками вийшов за межі наданих йому повноважень.

Позивач зазначає, що прийняття оскаржуваний розпоряджень від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 є неправомірним використанням земель, який ускладнює використання орендованих нею земельних ділянок та порушує транспортні сполучення, а тому вона звернулась з даним позовом до суду.

Ухвалою судді від 26 грудня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху.

Крім того, 28 грудня 2018 року до суду представником позивача було подано до суду заяву про забезпечення позову, в якій представник просить забезпечити адміністративний позов шляхом дії розпоряджень голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області від 19.07.2018 № 284 та № 285 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" (із внесеними змінами розпорядженнями від 26.11.2018 № 465 та № 466).

За наслідками розгляду зазначеної заяви, судом було прийнято ухвалу від 29 грудня 2018 року, якою ОСОБА_1 відмовлено у забезпеченні позову.

На виконання вимог ухвали від 26 грудня 2018 року про залишення позовної заяви без руху 15 січня 2018 року до суду надійшла заява позивача з усуненими недоліками.

Ухвалою суду від 22 січня 2019 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.

08 лютого 2019 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просив суд відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Таку позицію відповідач аргументував тим, що у відповідності до положень статті 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Водночас, згідно статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» нерозподілені (не витребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження. Таким чином, відповідач вважає, що до повноважень районних державних адміністрацій входить право розпоряджатися земельними ділянками у випадках визначених статтями 17, 122 Земельного кодексу України та статтею 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Відтак, зважаючи на те, що спірні земельні ділянки не є державною, а є нерозподіленими (не витребуваними) земельними ділянками, Попільнянська районна державна адміністрація Житомирської області на час виникнення спірних правовідносин була належним розпорядником земельних ділянок.

Крім того, у відзиві представник відповідача зазначив, що в позовній заяві ОСОБА_1 не навела доказів щодо існування реального негативного впливу безпосередньо на його права та інтереси оскаржуваних розпоряджень голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285. З огляду на зазначене, відповідач вважає заявлені позовні вимоги необгрунтованими та безпідставними (а.с.54-56).

20 лютого 2019 року представником позивача до суду було подано клопотання про розгляд адміністративної справи №240/6077/18 в судовому засіданні з повідомленням сторін за правилами загального позовного провадження (а.с.78-79).

Розглянувши вищезазначене клопотання, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для його задоволення, враховуючи наступне.

Частиною 1 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Згідно з приписами ч. 2 ст. 12 КАС України та ст. 257 КАС України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 КАС України загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

При чому, частиною 4 статті 12 КАС України визначено, що виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Як вбачається, з поданої ОСОБА_1 позовної заяви вона не відносить до справ, які розглядаються виключно у порядку загального позовного провадження.

Відповідно до норм ч. 1 ст. 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Пунктом 10 ч. 6 ст. 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Частиною 3 ст. 257 КАС України визначено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Враховуючи наведене, суд вважає, що адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Попільнянської районної державної адміністрація Житомирської області про визнання дій незаконними, скасування розпоряджень є справою незначної складності та підлягає розгляду у спрощеному позовному провадженні, а тому клопотання позивача про розгляд справи в судовому засідання з повідомленням сторін в порядку загального позовного провадження задоволенню не підлягає.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 262, ч. 1 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За приписами частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Згідно з ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

З наведеного випливає, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд в рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 зазначив: «поняття «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст».

Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини для того, щоби мати можливість звернутися за захистом до суду особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Щоби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення «Аксу проти Туреччини» [Aksu v. Turkey] пункт 50; «Берден» [Burden v. the United Kingdom] пункт 33; «Тенасе проти Молдови» [Tгnase v. Moldova]).

Отже, наведені вище положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, без реального порушення прав, свобод чи інтересів позивача у спірних правовідносинах, тільки тому, що заявник вважає, що начебто певні обставини впливають на його правове становище. Предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов'язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі №800/206/15, а також у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 року по справі № 522/3665/17.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Натомість, в позовній заяві позивач не зазначила, яким чином оскаржувані рішення відповідача порушують його права та інтереси. Не вказано також, які права та свободи підлягають судовому захисту. Крім того позивачем не надано жодного доказу порушення саме її прав, свобод або законних інтересів у сфері публічно-правових відносин, які потребують судового захисту.

Звертаючись з даним позовом до суду позивач лише зазначила, що розпорядження голови Попільнянської районної державної адміністрації Житомирської області від 19.07.2018 №284 та від 19.07.2018 № 285 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)" (із змінами внесеними розпорядженнями від 26.11.2018 №465 та від 26.11.2018 №466) ускладнюють використання орендованих нею земельних ділянок та порушують транспортні сполучення, однак жодних доказів на підтвердження зазначених обставин ОСОБА_1 до позовної заяви не додала.

З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення відповідача не створюють для позивача юридичних наслідків, не впливає на обсяг його прав та інтересів та не обмежують позивача, як співвласника Фермерського господарства "Олгрис", в здійсненні господарської діяльності з товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення не створює для позивача обов'язків чи правових наслідків за результатами його прийняття, тому у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) до Попільнянської районної державної адміністрація Житомирської області (вул. Богдана Хмельницького, 7, смт. Попільня, Житомирська область, 13501; код ЄДРПОУ 04053648) про визнання дій незаконними, скасування розпоряджень - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.Е.Черняхович