Рішення № 81118348, 19.09.2018, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/910/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19.09.2018 місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді – Світлик О.М.,

за участю секретаря судового засідання – Гайданки Г.В.,

представників позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представника відповідача – ОСОБА_3,

представника третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору – ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Ужгороді цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно та зняття арешту з нерухомого майна, та за позовною заявою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, про визнання права спільної сумісної власності,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 звернулася в суд з позовною заявою до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородський МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно та зняття арешту з нерухомого майна.

У позовній заяві позивач вказує, що 09.04.2015 року Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області було ухвалено рішення у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про витребування майна з чужого володіння, згідно з яким позовні вимоги задоволенні. Рішення набрало законної сили 09.10.2015 року після його перегляду апеляційним судом Закарпатської області. Відповідно до вказаного рішення на її користь, як законного власника майна, було витребувано від ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді Закарпатської області.

Зазначає, що у серпні 2017 року, при намірі зареєструвати право власності в Єдиному державному реєстрі речових прав вона дізналася про наявність зареєстрованих обтяжень на вказане нерухоме майно.

Позивач зауважує, що постановою від 26.10.2015 року (ВП 49068262), винесеною заступником начальника Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області ОСОБА_9, накладено арешт на все майно ОСОБА_6 та постановою від 11.10.2016 року (ВП 52469886), винесеною заступником начальника Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області ОСОБА_9, накладено арешт на квартиру за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43. Вказана постанова винесена в межах виконавчого провадження щодо стягнення коштів з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7

Оскільки ОСОБА_6 не є власником квартири, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43, і вказане нерухоме майно було витребувано на її користь згідно з рішенням суду, яке набрало законної сили, а також з урахуванням того, що наявність обтяжень, накладених виконавцем, перешкоджає реалізації її законних прав як власника майна, позивач вважає, що є всі правові та фактичні підстави для вилучення її майна з-під арешту.

Посилаючись на положення ст. 392 ЦК України, Закону України «Про виконавче провадження» та постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.06.2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», з урахуванням поданої заяви від 31.01.2018 року (т. 1, а.с. 158, 159), просить суд: визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді; зняти арешт з майна ОСОБА_5, а саме квартири № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді, що накладений постановою Ужгородського міського відділу ДВС ГТУЮ в Закарпатській області від 11.10.2016 року ВП № 52469886 та постановою міського відділу ДВС Ужгородського міськрайонного управління юстиції від 26.10.2015 року ВП № 49068262.

Від представника відповідача ОСОБА_7 – ОСОБА_10 до суду 20.09.2017 року надішли письмові заперечення на позовну заяву (т. 1, а.с. 93, 94), згідно з якими просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Зазначає, що позивач при обґрунтуванні звернення з позовом посилається на норму ст. 392 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами; у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. При цьому, передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Зауважує, що з матеріалів, долучених до позовної заяви, вбачається, що позивачем, як власником спірного майна, на яке вона просить визнати право власності у межах даної цивільної справи, реалізовано визнання оспорюваного права власності шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, який рішенням суду від 09.04.2015 року у справі № 308/8845/14-ц задоволено. Позивачем у спорах про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння може бути тільки власник майна, а невизначеність відносин власності щодо спірного об’єкту вже була усунута судовим рішенням в іншій справі. Звертає увагу, що як зазначає Верховний Суд України у постанові від 04.04.2011 року в справі № 3-18гс11, за змістом норми ст. 392 ЦК України потреба в заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними. Відтак, вважає, що вимога позивача про визнання права власності на оспорюваний об’єкт нерухомого майна не може бути задоволена. Крім того, вказує, що як вимога про визнання права власності на нерухоме майно, так і про звільнення його з-під арешту не можуть бути задоволені з тих підстав, що апеляційний суд Закарпатської області прийняв до свого провадження апеляційну скаргу третьої особи на рішення, яке є підставою для пред’явлення позову, тобто рішення суду від 09.04.2015 року у справі № 308/8845/14-ц. 16.08.2017 року апеляційним судом Закарпатської області винесено ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі № 308/8845/14-ц, апеляційного провадження саме по тій справі, в якій винесено рішення на користь позивача в частині віндикації. За таких обставин, стверджує, що станом на момент розгляду даної справи у позивача відсутні будь-які права на нерухоме майно, щодо якого вона просить встановити та визнати титул власника. Також звертає увагу на ту обставину, що підставою для подання позову та подання заяви про забезпечення позову у даній справі було саме наявність прав у позивача з огляду на прийняте та таке, що набрало законної сили, рішення у справі № 308/8845/14-ц, яке станом на сьогоднішній день не набрало законної сили.

20.09.2017 року від представника позивача – ОСОБА_2 до суду надійшло клопотання про зупинення провадження в справі, згідно з яким представник позивача просив суд провадження у даній справі № 308/910/17 зупинити до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 308/8845/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_11 та приватний нотаріус ОСОБА_12, про витребування майна з чужого незаконного володіння, яка перебуває на розгляді в апеляційному суді Закарпатської області (т. 1, а.с. 96, 97).

ОСОБА_10 з тим, 20.09.2017 року від представника позивача – ОСОБА_2 до суду надійшли письмові пояснення по справі (т. 1, а.с. 103, 104), згідно з якими вирішуючи спір по суті позовних вимог просить врахувати, що предметом спору в даній справі є саме звільнення з-під арештів спірної квартири № 43, що вбудована у будинок № 53 по вул. Грушевського у м. Ужгороді, які накладені постановами ДВС від 11.10.2016 року у виконавчому провадженні № 52469886 та від 26.10.2015 року у виконавчому провадженні № 49068262, а також визнання права власності на таку квартиру за позивачем. Зазначає, що спірна квартира належить позивачу на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15.12.2006 року, укладеного з продавцем ОСОБА_13 Однак, починаючи з 2010 року, спочатку продавець ОСОБА_13, а потім її спадкоємець ОСОБА_14, за попередньою змовою з відповідачами у даній справі – ОСОБА_6 та ОСОБА_7, вживають активних заходів щодо оскарження прав позивача на спірну квартиру, а також після вибуття спірної квартири з володіння позивача поза її волею до ОСОБА_14, вживають заходів щодо перепродажу такої квартири новому титульному власнику ОСОБА_6 Проте, рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2011 року у справі № 22-ц/0790/900/11 в задоволенні позову ОСОБА_13 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.12.2006 року відмовлено. При розгляді цієї справи апеляційним судом констатовано, що ОСОБА_5 законно придбала спірну квартиру згідно з договором купівлі-продажу від 15.12.2006 року, дійсність якого підтверджено відповідним судовим рішенням. Також вказує, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року у справі № 712/11281/12, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2013 року, у задоволені позову ОСОБА_14 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.12.2006 року відмовлено. Вказаними судовими рішеннями повторно підтверджено дійсність та законність договору купівлі-продажу, за яким позивач ОСОБА_5 набула у власність спірну квартиру. Крім того, рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21.03.2014 року у справі № 308/3034/13-ц задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_5, скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 15.03.2013 року та ухвалено нове рішення, згідно з яким у позові ОСОБА_14 до реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області про визнання права власності на нерухоме майно (спірну квартиру) в порядку спадкування відмовлено. Даним судовим рішенням встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15.12.2006 року, укладеним між ОСОБА_13 та ОСОБА_5, який є дійсним, остання набула права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1, яке було зареєстровано в установленому законом порядку. Крім того, ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09.10.2015 року у справі 308/8845/14-ц встановлено, що оскільки рішення суду, на підставі якого за ОСОБА_14 було визнано право власності на спірну квартиру, в подальшому було скасовано судом апеляційної інстанції, то суд вважав, що квартира вибула з володіння ОСОБА_5 поза її волею, а тому відповідно до вимог ст. 388 ЦК України вона підлягала витребуванню від добросовісного набувача ОСОБА_6 За твердженням представника позивача численними судовими рішеннями, які набрали законної сили, достовірно встановлено, що саме позивач ОСОБА_5 є законним власником спірної квартири та підтверджено дійсність договору купівлі-продажу, за яким позивач набула право власності на цю квартиру. Зазначає, що натомість відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 й надалі право позивача на спірну квартиру не визнають, а тому таке право підлягає судовому захисту.

Ухвалою суду від 20.09.2017 року провадження у цивільній справі № 308/910/17 зупинено до вирішення судом цивільної справи № 308/8845/14-ц за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_11 та приватний нотаріус ОСОБА_12, про витребування майна з чужого незаконного володіння (т. 1, а.с. 121-123).

17.11.2017 року представником позивача – ОСОБА_2 до суду подано заяву про відновлення провадження у справі № 308/910/17 у зв’язку з тим, що 09.11.2017 року апеляційним судом Закарпатської області постановлено ухвалу, згідно з якою закрито апеляційне провадження у справі № 308/8845/14-ц за апеляційною скаргою представника ОСОБА_8 – ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 09.04.2015 року (т. 1, а.с. 129-131).

Ухвалою суду від 21.11.2017 року провадження у даній справі відновлено (т. 1, а.с. 132).

12.03.2018 року від представника позивача – ОСОБА_2 до суду надійшли додаткові письмові пояснення по справі (т. 1, а.с. 163, 164), в яких останній зауважує на те, що позивач вважає посилання представника відповідача на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 04.04.2011 року в справі № 3-18гс11, недоречним та неправильним, оскільки обставини у даній справі є істотно відмінними. Звертає увагу, що предметом спору в даній справі є визнання за позивачем права власності на квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді, і зняття арешту з цього майна. Відповідний спосіб захисту порушеного права прямо передбачений спеціальною нормою ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Представник позивача наголошує, що позов у даній справі пред’явлено саме на підставі ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження». Також зауважує, що в даному випадку ОСОБА_5 пред’явила позов на підставі спеціальної норми ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» з тих підстав, що на належне їй, а не боржникові, нерухоме майно накладено територіальним органом ДВС арешти у межах виконавчих проваджень № 52469886 та № 49068262, за якими позивач не являється боржником. Вважає, що оскільки право власності ОСОБА_5 на спірне майно – квартиру 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді, відповідачами не визнається, зокрема, відповідач ОСОБА_7 у межах виконавчого провадження № 49068262 намагається звернути на нього стягнення, як на майно боржника ОСОБА_6, а не позивача, то в даному випадку на підставі ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» вимога позивача про визнання права власності на спірне майно і про зняття з нього арешту підлягає задоволенню. При цьому, представник позивача звертає увагу, що оскаржені арешти органом ДВС були накладені постановами від 26.10.2015 року та від 11.10.2016 року, тобто після задоволення судами віндикаційного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 за рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 10.06.2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 09.10.2015 року, що й викликало нову потребу у судовому захисті порушеного права та законного інтересу ОСОБА_5 із застосуванням правового механізму, передбаченого ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».

28.03.2018 року від представника ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_8, до суду надійшла позовна заява ОСОБА_8 як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору у даній справі (т. 1, а.с. 189-192).

Ухвалою суду від 28.03.2018 року постановлено залучити ОСОБА_8 як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, до участі у даній цивільній справі та прийняти позовну заяву ОСОБА_8, в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, з позовними вимогами про визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_2, до спільного розгляду з цивільною справою № 308/910/17 (т. 1, а.с. 218-220).

У позовній заяві третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, представник ОСОБА_8 – ОСОБА_4 посилається на те, що доводи позивача ОСОБА_5 про те, що саме вона є власником нерухомого майна - квартири № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді, не відповідають дійсності, а також невірними є твердження позивача ОСОБА_5 про те, що ОСОБА_6 не є власником вказаного нерухомого майна, і, крім того, ОСОБА_8 заявляє, що спірна квартира є його з ОСОБА_6 спільною сумісною власністю. Вважає, що судовий спір за позовною заявою ОСОБА_15 про визнання за нею права власності на квартиру по суті є невизнанням та оспорюванням і права ОСОБА_8 спільної сумісної власності.

Представник ОСОБА_8 – ОСОБА_4 зауважує, що 17.05.2013 року між ОСОБА_16 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгород Закарпатської області, відповідно до п. 1 якого ОСОБА_16 передала у власність ОСОБА_6 зазначену квартиру, а ОСОБА_6 відповідно прийняла її у власність та сплатила за неї обумовлену грошову суму. ОСОБА_6 відповідно до договору купівлі-продажу від 17.05.2013 року є власником квартири за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43, що підтверджено судовими рішеннями в інших справах, які мають значення для вирішення даної справи. Крім того, на думку представника це підтверджується витягами та інформаційними довідками з системи Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Грошова сума була сплачена з спільних коштів, які були ОСОБА_8 та ОСОБА_6 накопичені при спільному фактичному проживанні, а тому квартира є спільною сумісною власністю. Також зазначає, що квартира АДРЕСА_3, є нерухомим майном, яке спільно набуте подружжям під час перебування ОСОБА_8 у шлюбних стосунках з ОСОБА_6 Доказами того, що ОСОБА_8 перебуває з ОСОБА_6 у фактичних шлюбних відносинах є свідоцтво про народження спільного сина серії 1-ФМ № 079138 від 12.09.2007 року (син ОСОБА_17). Наявність між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 фактичних шлюбних відносин є підтвердженням того, що вони постійно вели спільне господарство та мали спільний бюджет, і, підтвердженням цього є не тільки свідоцтво про народження спільного сина, але і заява, яка додається до даної позовної заяви. У своїй заяві ОСОБА_6 підтвердила, що вона разом із ОСОБА_8 вела спільне господарство та мала спільний бюджет, а відповідно придбання ОСОБА_6 спірної квартири надає їй статусу спільного сумісного майна.

З посиланням на ст. 368 ЦК України, згідно з якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом, представник ОСОБА_8 – ОСОБА_4 зазначає, що в даному випадку між ним та ОСОБА_6 немає жодного договору про поділ майна, а їх майно, що зареєстровано за ОСОБА_8 та ОСОБА_6, - спільною сумісною власністю. Крім того, зазначає, що ОСОБА_8 особисто приймав фінансову участь в придбанні нерухомого майна – квартири за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43, та має обґрунтовані і законні надії на виділення своєї частки у випадку її можливого поділу або отримання частини вартості квартири у випадку її відчуження.

На підставі викладеного у позовній заяві третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, представник ОСОБА_4 просить суд визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_2.

10.04.2018 року представником позивача – ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (т. 1, а.с. 223-226), згідно з яким просить у задоволенні позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8, в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, відмовити повністю.

У відзиві представник позивача зазначає, що вимоги, викладені у заяві третьої особи, є безпідставними і необґрунтованими, з огляду на те, що правове регулювання набуття права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах регламентовано спеціальними нормами ст. 74 СК України. Подаючи позов у даній справі третя особа ОСОБА_8 помилково не врахував, що правила, передбачені главою 8 «Право спільної сумісної власності подружжя» (ст. ст. 60-74) СК України до спірних правовідносин застосуванню не підлягають, оскільки на момент укладення відповідачем ОСОБА_6 договору купівлі-продажу спірної квартири від 17.05.2013 року, ОСОБА_8 перебував у зареєстрованому шлюбі із іншою особою – ОСОБА_18. Шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_18 був зареєстрований 04.10.2003 року у виконкомі Ворочівської сільської ради Перечинського району Закарпатської області, актовий запис № 08, та розірваний за судовим рішенням тільки 14.11.2014 року. Вказана обставина підтверджується рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 14.11.2014 року у справі № 304/1782/14-ц, а також відповідним штампом на сторінці 10 паспорту громадянина України серії ВР № 617420, виданого на ім’я ОСОБА_8 За твердженням представника позивача перебування ОСОБА_8 у період з 04.10.2003 року по 14.11.2014 року в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_18 унеможливлює визнання факту перебування в інших фактичних шлюбних відносинах (в т.ч. із відповідачем ОСОБА_6В.) та визнання права спільної сумісної власності на спірне майно з підстав наявності фактичних шлюбних відносин, передбачених ст. 74 СК України.

Крім того, у поданому відзиві представник позивача вказує, що третьою особою ОСОБА_8 належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами у розумінні ст. ст. 77-80 ЦПК України факт перебування у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_6 на момент укладення останньою договору купівлі-продажу квартири від 17.05.2013 року не доведено. Зокрема, вважає, що не підтверджує наявність фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_6 додане до позовної заяви третьої особи свідоцтво про народження дитини серії 1-ФМ № 079138 від 12.09.2007 року, оскільки свідоцтво про народження дитини підтверджує виключно факт батьківства ОСОБА_8 В даному випадку ОСОБА_8 помилково не було враховано, що згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. З метою підтвердження фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_6 до позовної заяви третьої особи додано заяву ОСОБА_6 від 06.12.2017 року, однак за твердженням представника позивача такий доказ не є достовірним у розумінні ч. 1 ст. 79 ЦПК України.

Також у відзиві представник позивача зауважує, що наявність чи відсутність фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_8 та відповідачем ОСОБА_19 того факту, що саме позивач ОСОБА_5 є законним власником спірного нерухомого майна, не спростовує. Матеріалами справи підтверджується, що спірна квартира належить позивачу ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15.12.2006 року, укладеного з продавцем ОСОБА_13, та 19.01.2007 року комунальним підприємством «Ужгородське міське бюро технічної інвентаризації» зареєстровано право власності на вказане нерухоме майно за позивачем ОСОБА_5 Звертає увагу, що правомірність набуття у власність спірної квартири та факт належності на праві власності такої квартири саме позивачу ОСОБА_5 достовірно було встановлено численними судовими рішеннями, які набрали законної сили, а саме: рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2011 року у справі № 22-ц/0790/900/11, рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року у справі № 712/11281/12, рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21.03.2014 року у справі № 308/3034/13-ц, рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року у справі № 308/8845/14-ц, залишеним ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09.10.2015 року без змін. Відтак, стверджує, що національними судами України вже неодноразово було встановлено, що саме позивач ОСОБА_5 є законним власником спірної квартири та підтверджено дійсність договору купівлі-продажу від 15.12.2006 року, за яким ОСОБА_5 набула право власності на цю квартиру.

21.05.2018 року від представника ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_8, до суду надійшло клопотання про витребування доказів у даній справі, згідно з яким представник просив витребувати від Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області матеріали виконавчого провадження № 52469886 та виконавчого провадження № 49068262 (т. 1, а.с. 245-247).

Ухвалою суду від 07.08.2018 року задоволено клопотання ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_8, про витребування доказів та витребувано від Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області матеріали виконавчого провадження № 52469886 та виконавчого провадження № 49068262 (т. 2, а.с. 34, 35).

10.08.2018 року представником позивача – ОСОБА_2 подано додаткові письмові пояснення по справі (т. 2, а.с. 41-43), в яких представник позивача з посиланням на норми ст. ст. 2, 5 ЦПК України, постанову Верховного Суду у справі № 361/4642/16-ц від 09.07.2018 року, практику Європейського суду з прав людини, вказує, що обираючи при зверненні до суду ефективний спосіб захисту права власності позивача на спірне нерухоме майно, права на вільне володіння, користування та розпорядження яким обмежено внаслідок накладення територіальними органами державної виконавчої служби арешту в межах виконавчих провадженнях № 52469886 та № 49068262, стороною яких (в т.ч. боржником) позивач не являється, ОСОБА_5 керувалася спеціальною нормою ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження». Зауважує, що оскільки суть спору зводиться до того, що право власності ОСОБА_5 на спірне майно (квартиру) відповідачами не визнається, зокрема, відповідач ОСОБА_7 у межах виконавчого провадження № 49068262 намагається звернути на нього стягнення, як на майно боржника ОСОБА_6, а не позивача, а територіальними органами державної виконавчої служби на таке майно накладено арешт, то в даному випадку ефективним способом захисту порушених прав позивача у суді, який сприятиме фактичному та безперешкодному відновленню порушених прав позивача є саме вимога про визнання права власності на спірне майно і про зняття з нього арешту, як це прямо передбачено ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, звертає увагу, що оскаржені арешти органом ДВС були накладені постановами від 26.10.2015 року та від 11.10.2016 pоку, тобто після задоволення національними судами віндикаційного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 (рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 10.06.2014 pоку, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 09.10.2015 pоку), що й викликало нову потребу у судовому захисті порушеного права та законного інтересу ОСОБА_5 із застосуванням правового механізму, передбаченого ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», тобто шляхом пред’явлення позову про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Також представник наголошує, що навіть після задоволення національними судами віндикаційного позову ОСОБА_5 про витребування на її користь від ОСОБА_6 спірної квартири, позивач відновити своє порушене право шляхом реєстрації своїх прав на таку квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не може, оскільки накладені органом ДВС арешти в межах виконавчих провадженнях № 52469886 та № 49068262, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» (у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно), є підставою для відмови в державній реєстрації права. Зазначає, що необхідність пред’явлення ОСОБА_5 до суду вимоги про визнання права власності на спірну квартиру зумовлена тим, що згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (згідно з інформаційною довідкою № 112269249 від 31.01.2018 року) власником спірної квартири значиться саме ОСОБА_6 (номер запису про право власності 966942). Вказує, що скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на спірну квартиру за ОСОБА_6, за відсутності рішення суду про визнання такого права за позивачем, неможливо, оскільки договір купівлі-продажу квартири від 17.05.2013 року, укладений між ОСОБА_11 та ОСОБА_6, на підставі якого такий запис було вчинено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у судовому порядку недійсним не визнавався і бути визнаним недійсним не може, адже згідно з правовими позиціями Верховного Суду України (постанова від 07.11.2012 року у справі № 6-107цс12, постанова від 10.06.2015 року у справі № 6-348цс15, постанова від 13.05.2015 року у справі № 6-67цс15) це неправильний спосіб захисту.

18.09.2018 року на виконання ухвали суду від 07.08.2018 року про витребування доказів з Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області до суду надійшли матеріали виконавчих проваджень № 52469886 та № 49068262.

Представники позивача ОСОБА_5 – ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю, посилаючись на обставини, наведені у позовній заяві та письмових поясненнях по справі, які долучені до матеріалів справи, просять позов задовольнити. Проти вимог позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, представники позивача заперечили повністю та просять відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у поданому до суду відзиві. Представник позивача ОСОБА_2 зауважив, що оскільки право власності ОСОБА_5 на спірну квартиру не визнається відповідачами та на дане нерухоме майно накладено арешт в рамках виконавчих проваджень, а тому за його твердженням ефективним способом захисту порушених прав позивача у суді є саме вимога про визнання права власності на спірне майно і про зняття з нього арешту, що визначено ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», що у свою чергу і є підставою позову, пред’явленого позивачем у даній справі.

Відповідач ОСОБА_6 у дане судове засідання не з’явилася, хоча про час та місце судового розгляду повідомлялася належним чином шляхом надіслання судової повістки про виклик рекомендованим поштовим відправленням, про причини неявки не повідомлено, відзив не подала та клопотань про відкладення справи до суду не надходило.

Представник відповідача ОСОБА_7 – ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову ОСОБА_5 заперечив повністю, вважаючи такий безпідставним та пояснив, що вимоги позивача про визнання права власності на спірне нерухоме майно та звільнення такого з-під арешту не можуть бути задоволені з тих підстав, що позивачем обраний невірний спосіб захисту.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області, у судове засідання не з’явився, при цьому заступником начальника міського відділу ДВС подано до суду заяву від 18.09.2018 року, згідно з якою останній просить розглянути справу без участі представника відділу ДВС.

Представник третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8 – ОСОБА_4 у судовому засіданні позовну заяву ОСОБА_20 підтримав повністю, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, та повністю заперечив проти задоволення позову ОСОБА_5, пояснивши, що на сьогоднішній день ОСОБА_6 зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник спірної квартири, що також підтверджується матеріалами виконавчих проваджень, витребуваних за ухвалою суду. Також зазначив, що відповідні арешти накладені на квартиру, власником якої є ОСОБА_6, а записи в реєстрі не оспорені. Ствердив, що спірна квартира набута під час спільного проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_6, а відтак є їх спільною сумісною власністю.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, виходячи з їх належності та допустимості, суд дійшов висновку, що позов позивача ОСОБА_5 підлягає до задоволення повністю, а у задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8 слід відмовити, виходячи з наступного.

Статтею 41 Конституції України регламентовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 15.12.2006 року між позивачем ОСОБА_5 та ОСОБА_13 було укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно з яким позивач придбала квартиру АДРЕСА_4 (т. 1, а.с. 105).

Право власності на зазначену квартиру за позивачем ОСОБА_5 було зареєстровано 19.01.2007 року в установленому законом порядку, що підтверджується відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно (т. 1, а.с. 157).

29.09.2010 року ОСОБА_13 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 15.12.2016 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_13

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2011 року у справі № 22-ц/0790/900/11 в задоволенні позову ОСОБА_13 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.12.2006 року відмовлено (т. 1, а.с. 106, 107).

У 2012 році ОСОБА_14 оскаржила в судовому порядку вказаний договір купівлі-продажу квартири, та рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року (справа № 712/11281/12) у задоволенні позову ОСОБА_14 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 15.12.2006 року відмовлено (т. 1, а.с. 108-110).

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 12.02.2013 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року скасовано і ухвалено нове рішення, згідно з яким визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири в м. Ужгород по вул. Грушевського, 53/43 від 15.12.2006 року, застосовано наслідки недійсності правочину, а саме стягнуто з ОСОБА_14 на користь ОСОБА_5 52200 грн., визнано ОСОБА_13 власником квартири АДРЕСА_5 на час смерті – 27.05.2012 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2013 року (справа № 6-11890св-13) рішення апеляційного суду Закарпатської області від 12.02.2013 року скасовано, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року залишено в силі (т. 1, а.с. 111-113).

Вказаними судовими рішеннями підтверджено дійсність та законність договору купівлі-продажу від 15.12.2006 року, згідно з яким позивач ОСОБА_5 набула у власність спірну квартиру.

Як встановлено судом, протягом періоду між прийнятим рішенням апеляційним судом Закарпатської області від 12.02.2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2013 року, ОСОБА_14 звернулася з позовною заявою до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно, за результатом розгляду якої рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15.03.2013 року (справа № 308/3034/13-ц) визнано за ОСОБА_14 право власності на квартиру АДРЕСА_5 в порядку спадкування за заповітом за померлою ОСОБА_13 та зобов’язано відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області зареєструвати право власності за ОСОБА_14 на вказану квартиру.

Зареєструвавши за собою право власності на вказану квартиру ОСОБА_14 17.05.2013 року продала її ОСОБА_6, про що було укладено відповідний договір купівлі-продажу квартири, яка в цей же день зареєструвала за собою право власності на цю квартиру, що стверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а.с. 153).

Позивач ОСОБА_5 оскаржила рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15.03.2013 року в апеляційному порядку та рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21.03.2014 року скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15.03.2013 року і ухвалено нове рішення, згідно з яким у позові ОСОБА_14 до реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області, третьої особи – приватного нотаріуса ОСОБА_12, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування – відмовлено (т. 1, а.с. 113-116).

У подальшому позивач ОСОБА_5 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_14 та приватний нотаріус ОСОБА_12, про витребування з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5, квартири, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43.

Рішенням Ужгородського міськрайнного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року у цивільній справі № 308/8845/14-ц позов ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння було задоволено та ухвалено витребувати з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгороді Закарпатської області (т. 1, а.с. 14-17).

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09.10.2015 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року залишено без змін (т. 1, а.с. 19-23).

З матеріалів справи вбачається, що згідно з рішенням Ужгородського міськрайнного суду Закарпатської області від 25.09.2015 року у цивільній справі № 308/11692/15-ц з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 було стягнуто заборгованість в розмірі 1062760,62 грн. та судові витрати в розмірі 6090 грн. (т. 1, а.с. 73, 74).

На виконання рішення суду від 25.09.2015 року у цивільній справі № 308/11692/15-ц судом 13.10.2015 року видано виконавчий лист (т. 1, а.с. 72), який пред’явлено стягувачем ОСОБА_7 до виконання у міський відділ ДВС Ужгородського міськрайонного управління юстиції.

Матеріалами виконавчого провадження № 49068262 встановлено, що постановою заступника начальника МВ ДВС Ужгородського МРУЮ ОСОБА_9 від 19.10.2015 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 308/11692/15-ц, виданого 13.10.2015 року Ужгородським міськрайнним судом Закарпатської області.

Постановою заступника начальника МВ ДВС Ужгородського МРУЮ ОСОБА_9 від 26.10.2016 року (ВП № 49068262), з метою забезпечення виконання рішення суду, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_6 у межах суми звернення стягнення та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику в межах суми боргу (т. 1, а.с. 12).

У зв’язку з перешкоджанням проведенню виконавчих дій шляхом непроведення авансування державним виконавцем винесено постанову від 17.06.2016 року (ВП № 49068262) про повернення виконавчого документа стягувачеві.

Арешт, накладений згідно з постановою від 26.10.2016 року у вказаному виконавчому провадженні, державним виконавцем не скасований.

У подальшому виконавчий лист № 308/11692/15-ц, виданий 13.10.2015 року Ужгородським міськрайнним судом Закарпатської області, повторно пред’явлено стягувачем ОСОБА_7 до виконання в орган державної виконавчої служби.

З матеріалів виконавчого провадження (ВП № 52469886) вбачається, що в Ужгородському МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області знаходиться на примусовому виконанні виконавчий лист № 308/11692/15, виданий 13.10.2015 року Ужгородським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 суми боргу в розмірі 1062760,62 грн. та судових витрат в розмірі 6090 грн.

Сторонами у вказаному виконавчому провадженні є ОСОБА_6 – боржник та ОСОБА_7 – стягувач, а позивач ОСОБА_5 – не є стороною даного виконавчого провадження.

Постановою заступника начальника Ужгородського міського відділу ДВС ГТУЮ у Закарпатській області ОСОБА_9 від 11.10.2016 року (ВП № 52469886) з метою забезпечення виконання рішення суду накладено арешт на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Єрмака, 29а, та на квартиру за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43 (т. 1, а.с. 13).

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником квартири, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43, в цілому значиться відповідач ОСОБА_6, державна реєстрація на яку за нею була здійснена 17.05.2013 року, номер запису про право власності: 966942 (т. 1, а.с. 153).

В силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що відповідно до судових рішень, які набрали законної сили, а саме, рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2011 року, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08.11.2012 року, рішення апеляційного суду Закарпатської області від 21.03.2014 року, а також договору купівлі-продажу квартири від 15.12.2006 року, укладеного між ОСОБА_13 та ОСОБА_5, який є чинним, власником спірної квартири є позивач ОСОБА_5, яка з її володіння вибула поза її волею, внаслідок чого рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 09.10.2015 року, квартира витребувана з чужого незаконного володіння від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5

При цьому, факт незаконного володіння ОСОБА_6 спірною квартирою встановлено рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року, яке набрало законної сили. Згідно з вищезазначеними судовими рішеннями ОСОБА_6 є черговим покупцем належної позивачу ОСОБА_5 квартири, яку у відповідності до вимог ч. 1 ст. 388 ЦК України в судовому порядку було витребувано з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За приписами ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У відповідності до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Відповідно до роз’яснень, наданих у п. 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», у справах за скаргами стягувача чи боржника на дії державного виконавця, пов’язані з арештом і вилученням майна та визначенням вартості й оцінки цього майна, суд перевіряє відповідність цих дій положенням статей 57, 58 Закону про виконавче провадження. Такі вимоги сторони виконавчого провадження розглядаються не у позовному провадженні, а як оскарження рішення державного виконавця про оцінку майна в процесуальному порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Вимоги інших осіб щодо належності їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред’явлення ними відповідно до правил судової юрисдикції позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на це майно і зняття з нього арешту. У такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним на законних підставах. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може бути залученим судом до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Як роз’яснено у п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.06.2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», позов про зняття арешту з майна може бути пред’явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках – особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

За таких обставин, так як власником спірної квартири є ОСОБА_5, право власності на яку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_6, і позивач вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, право власності на яку за нею не визнається відповідачами та державною виконавчою службою, яка здійснює заходи з реалізації належної їй квартири, суд вважає, що позивач правомірно звернулася до суду з позовом про визнання за нею права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Статтею 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 – на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (п. 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі ОСОБА_21 проти України (п. 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

З урахуванням вищевикладеного та беручи до уваги, що оскільки виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25.09.2015 року про стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 суми боргу здійснюється державним виконавцем в примусовому порядку за рахунок належної ОСОБА_5 спірної квартири, яка згідно з рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2015 року витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5, а зазначене рішення суду на час накладення державним виконавцем арештів на спірну квартиру набрало законної сили і на момент вирішення спору по суті є чинним, суд приходить до переконання, що порушене право позивача підлягає судовому захисту, і в даному випадку ефективним способом захисту порушеного та оспореного права позивача буде визнання за нею права власності на квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгород Закарпатської області, та зняття арешту з даної квартири, що накладений постановою міського відділу ДВС Ужгородського МРУЮ від 26.10.2015 року (ВП № 49068262) та постановою Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області від 11.10.2016 року (ВП № 52469886).

Між тим, суд зазначає, що у даному випадку скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідний запис про право власності на спірну квартиру за відповідачем ОСОБА_6 за відсутності рішення суду про визнання такого права за позивачем неможливо, так як договір купівлі-продажу квартири від 17.05.2013 року, укладений між ОСОБА_11 та ОСОБА_6, на підставі якого такий запис було внесено у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, не визнавався недійсним у судовому порядку.

За правилами ст. ст. 13, 76, 80, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст. 89 ЦПК України).

Відтак, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об’єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв’язок у сукупності, з’ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача ОСОБА_5 є обґрунтованими та доведеними, а тому підлягають до задоволення.

Що стосується позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8, суд зазначає наступне.

При пред’явленні зазначеної позовної заяви ОСОБА_8 стверджує, що спірна квартира є його з ОСОБА_6 спільною сумісною власністю. Вказує, що ОСОБА_6 відповідно до договору купівлі-продажу від 17.05.2013 року є власником спірної квартири, що підтверджено судовими рішеннями в інших справах, а грошова сума за квартиру була сплачена з спільних коштів, які були ОСОБА_8 та ОСОБА_6 накопичені при спільному фактичному проживанні. На думку ОСОБА_22 квартира спільно набута подружжям під час його фактичного перебування у шлюбних відносинах з ОСОБА_6, доказами чого є свідоцтво про народження їх спільного сина та заява ОСОБА_6, у якій остання підтвердила, що вона разом із ОСОБА_8 вела спільне господарство та мала спільний бюджет.

Однак, ОСОБА_8 не наданого жодних належних і допустимих доказів на підтвердження того, що він проживав однією сім’єю з ОСОБА_6, вів з нею спільне господарство, мав спільний бюджет та брав фінансову участь у придбанні спірної квартири, яка на його думку є їх спільною сумісною власністю.

Посилання ОСОБА_8 на ту обставину, що у нього та ОСОБА_6 є спільний син, що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_17, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а.с. 197), суд не вважає належним доказом проживання останніх однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Між тим, як вбачається з наданої ОСОБА_8 копії паспорту серії ВР 617420 та наявного у матеріалах справи рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 14.11.2014 року у справі № 394/1782/14-ц, яке набрало законної сили, останній розірвав шлюб з ОСОБА_18 14.11.2014 року (т. 1, а.с. 195, 231, 232). Тобто, з наведеного слідує, що ОСОБА_8 на час придбання ОСОБА_6 спірної квартири перебував у шлюбних відносинах з ОСОБА_18

Заява ОСОБА_6 від 06.12.2017 року, у якій остання засвідчила та підтвердила, що з 2006 року спільно проживає та веде спільне господарство, має спільний бюджет з ОСОБА_8, та укладення договору купівлі-продажу від 17.05.2013 року квартири за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 53/43, здійснювалося за спільно набуті кошти (т. 1, а.с. 198), судом не може бути визнана достовірним доказом, на підставі якого можна встановити дійсні обставини даної справи, так як ОСОБА_6 безпосередньо в суді пояснення з приводу зазначених обставин в якості свідка не надавала та про кримінальну відповідальність за надання неправдивих показань не попереджалася.

Суд констатує, що будь-яких інших доказів, які б могли свідчити про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_6, а також придбана за їх спільні кошти, суду не надано та матеріалами справи не встановлено.

Відтак, суд вважає, що вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_8 є безпідставними та недоведеними, а тому в їх задоволенні слід відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України на відповідачів належить покласти понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати у розмірі 1600 грн. сплаченого судового збору, з яких 1280 грн. за подання позовної заяви (т. 1, а.с. 3) та 320 грн. за подання заяви про забезпечення позову (т. 1, а.с. 1), яку було задоволено судом згідно з ухвалою від 27.02.2017 року (т. 1, а.с. 37-39), а саме, з кожного з відповідачів на користь позивача слід стягнути по 800 грн. судового збору.

У судовому засіданні 19.09.2018 року на підставі ч. 6 ст. 259 ЦПК України проголошено вступну та резолютивну частини судового рішення, повний текст якого складено 25.09.2018 року.

На підставі викладеного, керуючись ст. 41 Конституції України, ст. ст. 2, 4, 5, 13, 76, 80-82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, ст. ст. 11, 15, 16, 319, 321, 391, 392 ЦК України, ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», суд,

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно та зняття арешту з нерухомого майна – задовольнити повністю.

Визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгород Закарпатської області.

Зняти арешт з майна, а саме квартири № 43, що знаходиться в будинку № 53 по вул. Грушевського в м. Ужгород Закарпатської області, що накладений постановою міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції від 26.10.2015 року (ВП № 49068262) та постановою Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 11.10.2016 року (ВП № 52469886).

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 800 (вісімсот) гривень.

Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 800 (вісімсот) гривень.

У задоволенні позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_8 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів – Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, про визнання права спільної сумісної власності – відмовити.

Позивач: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП: НОМЕР_1, яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3.

Відповідач: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП: НОМЕР_2, яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5.

Відповідач: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_6, РНОКПП: НОМЕР_3, який проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_7.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, код ЄДРПОУ: 35045459, що знаходиться за адресою: вул. Заньковецької, 10, м. Ужгород, Закарпатська область.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_8, РНОКПП: НОМЕР_4, який проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_9.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до апеляційного суду Закарпатської області, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 року № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Дата складення повного судового рішення 25 вересня 2018 року.

Головуюча О.М. Світлик