Рішення № 81085062, 11.04.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/208/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2019 року м. Одеса

У залі судових засідань № 18

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Свиди Л.І.

при секретарі судового засідання - Донець В.Р.

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1 ОСОБА_2

ОСОБА_3 (за довідкою)

представника позивача - ОСОБА_4 (за ордером)

представника відповідача - ОСОБА_5 (по довіреності)

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До суду звернувся ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №430-18 від 22.12.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач та його представник в судове засідання з’явилися, позов підтримали, на заявлених вимогах наполягали, оскільки оскаржуване рішення відповідача є не законним та не обґрунтованим, позивач є громадянином ОСОБА_6 Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватись захистом своєї країни, він не може повернутись до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства та побоюється силоміць бути рекрутованим до лав національної армії.

Представник відповідача в судове засідання з’явився, з відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач позов не визнає (Том І, аркуші справи 25-49), оскільки позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених п.1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім того, згідно актуальної інформації по країні походження позивача, інформаційних звітів міжнародних організацій спостерігаються позитивні тенденції щодо звільнення території країни громадянської належності позивача від представників радикальних екстремістських угрупувань, стабілізації загальної соціально-політичної ситуації на Батьківщині, закріпленні ролі представників органів державної влади ОСОБА_7 в головних містах, що створює можливість повернення позивача до зазначених регіонів. Крім того, складна ситуація, що спостерігається на території ОСОБА_7 в цілому є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством. Проте, складна соціально-політична ситуація, що склалася внаслідок проведення військових дій на території ОСОБА_7 не є автоматичною підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, враховуючи відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину.

Заслухавши пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд дійшов висновку, що позовна заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 є громадянином ОСОБА_7, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, за етнічною належністю араб, за національністю – сирієць, за віросповіданням – мусульманин-суніт, канонів релігії не дотримується. Рідна мова – арабська, також на середньому рівні володіє російською та англійською мовами. За сімейним станом – розлучений з громадянкою ОСОБА_8 на установчі дані ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка проживає у м. Бейрут (ОСОБА_8), від попереднього шлюбу має неповнолітнього сина на установчі дані ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_3, який залишився проживати в м. Алеппо разом із тіткою. Позивач має середню спеціальну освіту, яку здобув у торговому коледжі при Економічному університеті в м. Алеппо (ОСОБА_7). На Батьківщині залишились проживати також рідний брат позивача ОСОБА_11 та сестра ОСОБА_12. Військовозобов’язаний, строкову службу не проходив. Щодо трудової діяльності, у період 1995-2006 роки працював у будівельній компанії «Аль Харірі», що знаходиться на території ОСОБА_8. В Україні з моменту приїзду працює в мережі швидкого харчування кухарем. Ані на Батьківщині, ані на території громадянської належності позивач не був членом жодних громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій. З 1995 року позивач є членом політичної партії «Аль Мустакбаль», що діє і нині на території ОСОБА_8.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 вибув з м. Алеппо (ОСОБА_7) 28.01.2010 року легковим автомобілем у напрямку м. Стамбул (Туреччина), де перебував до 15.03.2010 року, після чого вирушив легковим автомобілем до м. Тбілісі (Грузія) та після трьохденного перебування вирушив легковим автомобілем до Москви (РФ), де знаходився до 24.03.2010 року. До України позивач прибув 27.03.2010 року з території Російської Федерації потягом Москва-Одеса нелегально, поза пунктом пропуску.

Вперше позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області 23 квітня 2010 року з заявою № 70 про надання статусу біженця (Том ІІ, аркуші справи 222-223).

В заяві про надання статусу біженця позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_7 та в 1995 році, після закінчення коледжу виїхав на роботу до ОСОБА_8, та працював там на фірмі президента цієї країни та вступив до партії «ОСОБА_13 Мустакбаль», що в перекладі означає Партія майбутнього, проте в 2005 році вбили прем’єр-міністра ОСОБА_8 та у вбивстві звинуватили сірійський Мухабарат, 28.08.2006 року по дорозі в м. Альбека позивача заарештували до в’язниці «Анжер», тримали там 15 днів, перевірили та з’ясували, що позивач не пройшов службу в армії та має відношення до політичної партії ОСОБА_13 Мустакбаль, а потім відправили до м. Дамаск. ОСОБА_13 в заяві про надання статусу біженця зазначено, що 14.01.2010 року ОСОБА_7 ОСОБА_14 ОСОБА_3 звільнили з в’язниці, зобов’язали кожен місяць відмічатися в Мухабараті та пройти службу в армії та заборонили повертатися до ОСОБА_8. Крім цього, в заяві про надання статусу біженця зазначено, що позивач хотів виїхати до Німеччини, проте посередники кинули його в Україні, у зв’язку з чим позивачу потрібна допомога.

Наказом №31 Управління міграційної служби в Одеській області від 27 квітня 2010 року, у відповідності до п. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців», прийнято до розгляду заяву громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 (Том ІІ, аркуш справи 233).

Наказом №37 Управління міграційної служби в Одеській області від 21 травня 2010 року, відповідно до абз. 3 ст. 12 Закону України «Про біженців», прийнято рішення здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 (Том ІІ, аркуш справи 255).

За результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, 05 жовтня 2010 року Управлінням міграційної служби в Одеській області, відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців», складений висновок органу міграційної служби щодо відмови в наданні статусу біженця (Том ІІ, аркуші справи 269-270).

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій №589-10 від 01 грудня 2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 підтримано висновок Управління міграційної служби в Одеській області та відмовлено у наданні статусу біженця відповідно до абз. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абз.2 ст. 1 цього Закону відсутні (Том ІІ, аркуш справи 272).

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 28.12.2010 року отримав повідомлення №17-9-2132 від 27.12.2010 року про відмову в наданні статусу біженця (Том ІІ, аркуш справи 274), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2012 року у справі №2а/1570/4722/2011 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_7 ОСОБА_16 ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України, за участю третьої особи –Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання рішення № 589-10 від 01.12.2010 року нечинним з моменту його прийняття та зобов’язання надати статус біженця в Україні - відмовлено у повному обсязі (Том ІІ, аркуші справи 276-281).

22 вересня 2014 року позивач повторно звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області із заявою № 234 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуші справи 163-165).

Наказом Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області №181 від 29 вересня 2014 року, відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 (Том ІІ, аркуш справи 201).

Наказом Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області №223 від 28 листопада 2014 року, згідно із ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 (Том ІІ, аркуш справи 207).

За результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, 04 листопада 2016 року ГУ ДМС в Одеській області, відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуші справи 146-157).

Рішенням Державної міграційної служби України №582-16 від 25 листопада 2016 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Том ІІ, аркуш справи 145).

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 07.01.2017 року отримав повідомлення №471 від 20.12.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуш справи 138), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року у справі 815/884/17 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25.11.2016 року №582-16, зобов’язання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуші справи 127-128).

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року (яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 06.06.2018 року) скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року у справі 815/884/17, прийнято нову постанову про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.11.2016 року №582-16 та зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути питання щодо надання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 статусу особи, що потребує додаткового захисту. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (Том ІІ, аркуші справи 52-58, 109-116).

Рішенням Державної міграційної служби України №51-17 від 30 серпня 2017 року зобов’язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 25.11.2016 року №582-16 (Том ІІ, аркуш справи 107).

Наказом ГУ ДМС в Одеській області №196 від 17 жовтня 2017 року, згідно із ч. 8 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3, особова справа №2014ОD0234 (Том ІІ, аркуш справи 105).

Наказом ГУ ДМС в Одеській області №219 від 17 листопада 2017 року, продовжено строк повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3 (Том ІІ, аркуш справи 79).

За результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, 20 листопада 2018 року ГУ ДМС в Одеській області, відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуші справи 4-26).

Рішенням Державної міграційної служби України №430-18 від 22 грудня 2018 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Том ІІ, аркуш справи 3).

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 10.01.2019 року отримав повідомлення №5 від 04.01.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Том ІІ, аркуш справи 2), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, ОСОБА_12 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, офіційною позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у ОСОБА_7 з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_7 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.

Судом встановлено, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у ОСОБА_7 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у ОСОБА_7. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 вказує, зокрема, на ситуацію загальнопоширеного насильства в ОСОБА_7, як на причину неможливості повернення на Батьківщину.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що згідно актуальної інформації по країні походження позивача, інформаційних звітів міжнародних організацій спостерігаються позитивні тенденції щодо звільнення території країни громадянської належності позивача від представників радикальних екстремістських угрупувань, стабілізації загальної соціально-політичної ситуації на Батьківщині, закріпленні ролі представників органів державної влади ОСОБА_7 в головних містах, що створює можливість повернення позивача до зазначених регіонів. Крім того, складна ситуація, що спостерігається на території ОСОБА_7 в цілому є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством. Складна соціально-політична ситуація, що склалася внаслідок проведення військових дій на території ОСОБА_7 не є автоматичною підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, враховуючи відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину.

Згідно інформації УВКБ ООН за червень 2012 року з початку безладів в ОСОБА_7 в березні 2011 року, надійшли повідомлення серйозних, широко розповсюджених та систематичних порушеннях прав людини, свавільних арештах великої кількості людей та поганому поводженні, а загальна кількість загиблих перевищує 9000 осіб. Міжнародний комітет Червоного Хреста кваліфікував бойові дії в районах Хомса та Ідліба, як локальні громадські війни.

Згідно Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року и протоколу 1967 року (п. 171): «... якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінено як переслідування».

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства – повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217-241).

Враховуючи ситуацію в ОСОБА_7 та рішучість влади утримувати контроль над усією країною, Департамент імміграційних питань Великобританії зазначив, що альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом. ОСОБА_13 все частіше з'являються дані про порушення прав людини з боку озброєних опозиційних груп, включаючи тортури та страти, в Алеппо, Ідлібі та інших містах.

ОСОБА_13 є повідомлення про використання опозиційними групами смертоносної сили, в тому числі й в житлових районах (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із ОСОБА_7. Січень 2013 року.

У Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що покинули ОСОБА_6 Арабську Республіку (редакція ІV від 15 листопада 2015 року) зазначено, що численні антиурядові озброєні групи з різними ідеологічними та політичними поглядами і що примикають до постійно мінливих альянсів - діють переважно в південних провінціях, зокрема в Алеппо.

Конфлікт в ОСОБА_7 триває вже п'ятий рік і гуманітарна ситуація, як і раніше швидко погіршується. Загальна кількість осіб, які потребують гуманітарної допомоги в ОСОБА_7 досягло 13,5 млн. осіб (тоді як в лютому їх було 12,2 млн.). Хоча конфліктом порушена вся територія ОСОБА_7, більшість осіб, які потребують допомоги, зосереджено в провінціях Алеппо, ОСОБА_17 і Ідліб.

За оцінками, на кінець 2014 року понад чотири з кожних п'яти сирійців жили в бідності, при цьому майже 65 відсотків - в крайній бідності, маючи можливість забезпечити себе лише самими основними продовольчими і непродовольчими товарами, необхідними для виживання їх сімей. 30 відсотків населення, як встановлено, живе в крайній убогості: сім'ї не можуть навіть забезпечити нагальні потреби в їжі, а ті, що живуть в районах конфлікту, стикаються з проблемами голоду, недоїдання і виснаження.

12 березня 2015 року у ОСОБА_18 комісар ООН у справах біженців ще раз наголосив, що необхідно зробити набагато більше для того аби звільнити сирійців від їхніх жахливих страждань: «Після років, прожитих у вигнанні, сирійські біженці давно витратили свої заощадження і все більша кількість вдається до жебракування, проституції чи дитячої праці, аби вижити. Родини, що належали до середнього класу зараз ледве виживають на вулицях».

Окрім того, згідно офіційної позиції УВКБ ООН за листопад 2015 року, на даний момент майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного, та в які все більшою мірою залучаються різні регіональні та міжнародні актори. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, у тому числі Збройні сили ОСОБА_7, угрупування «Ісламська держава Іраку та аль - Шама», антиурядові озброєні групи і курдські сили, здійснюють контроль над різними регіонами країни, надаючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля із припинення конфлікту в ОСОБА_7 результатів досі не принесли, його активне продовження спричиняє за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, у тому числі зростання числа жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей усередині країни і за її межі, а також безпрецедентну по масштабах гуманітарну кризу. У деяких районах між урядовими і неурядовими силами досягнуті неміцні угоди про локальне припинення вогню, які привели до тимчасової деескалації бойових дій на місцевому рівні. (ч. 2 Рекомендацій з питань міжнародного захисту щодо осіб, які залишають САР УВКБ ООН від листопада 2015 року).

Відповідно до ч. 7 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, за наявними даними, кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту з його початку у 2011 році, оцінюється від 145 до більше 250 тис. чол. Найбільша кількість жертв зареєстрована в провінції ОСОБА_17, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дераа і Хама. Найбільше число загиблих - серед чоловіків (як бойовиків, так і цивільних), тоді як на жінок та дітей, за повідомленнями, доводиться чверть усіх випадків смерті серед цивільного населення. Повідомляється, що погіршення стану сирійської системи охорони здоров'я в результаті конфлікту призвело до тисячі смертей від хронічних захворювань, яким можна було запобігти в звичайних умовах, а також до передчасних смертей від звичайно несмертельних інфекційних захворювань, захворювань, що виникають у новонароджених, і недоїдання. Крім того, в результаті конфлікту сотні тисяч людей отримали поранення, які часто призводять до тривалої непрацездатності, а ще більше людей страждають від наслідків психологічних травм, викликаних тим, що вони стали свідками насильства, втрати членів сім'ї, вимушених переміщень та поневірянь.

Згідно із ч. 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в ОСОБА_7, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у ОСОБА_7, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці «на місці» (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Відповідно до ч. 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з ОСОБА_7 держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами ОСОБА_7, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.

Згідно доповідей Генерального секретаря від 16.09.2016р., 18.10.2016р., 15.11.2016р., 14.12.2016р. про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) ОСОБА_12 Безпеки ООН, на всій території ОСОБА_6 Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.

ОСОБА_13, згідно Актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по ОСОБА_7 за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з «Рекомендаціями з питання міжнародного захисту» УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що «більшість громадян ОСОБА_7, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення «біженець», наведеного в ст. 1А (2) Конвенції 1951 р, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції ». УВКБ ООН також зазначає, що по відношенню до багатьох цивільних осіб, які залишили країну, «зв'язок з підставами, описаними в Конвенції 1951 року полягатиме в прямій або непрямій, реальної або приписується підтримок однієї зі сторін конфлікту» . УВКБ ООН вважає, що тільки у виняткових випадках шукачі притулку з ОСОБА_7 можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов'язаних зобов'язаннями щодо дотримання кваліфікаційної ОСОБА_12, - додаткового захисту.

Інформація з питання відношення до особам, які повертаються до ОСОБА_7, зустрічається рідко, джерела повідомляють, що по відношенню до таких осіб проводиться розслідування в пункті в'їзду (на кордоні, в аеропорту) з метою встановлення, не оголошені вони в розшук по причин, пов'язаних з загрозою національній безпеці (в тому числі, на предмет причетності до злочинів, реальної чи гаданої антиурядової діяльності,політичних поглядів, контактів з політичною опозицією за кордоном, призову на військову службу і т. д.). Правозахисні організації, такі як «Міжнародна амністія» і «Хьюман Райтс Вотч», зафіксували ряд випадків арештів, тортур і/або насильницьких зникнень сирійських громадян в міжнародному аеропорту ОСОБА_17 і в пунктах перетину сухопутних кордонів, як при виїзді, так і при поверненні, до яких були причетні співробітники служб безпеки. Ризик арешту часто зберігається і після прибуття репатріанта в ОСОБА_7. Незалежною Міжнародною слідчою комісією по ОСОБА_6 Арабській Республіці повідомлялося, що чоловік-сирієць, який був примусово репатрійований з Йорданії в ОСОБА_7, був заарештований на КПП в сільському районі Хомс.

Тлумачення поняття «загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання» дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

Так, у справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241), а також зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення;чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог п. п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи вищевикладене, ситуація в ОСОБА_7 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Крім того, в постанові Верховного Суду від 06.06.2018 року по справі №815/884/17 зазначено, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_7 й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ОСОБА_13 існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до ОСОБА_7, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.

Так, у провінції Алеппо, в якій проживав позивач, існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення, а можливість внутрішнього переміщення по країні не вважається реальним способом уникнути переслідувань.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. ОСОБА_13 цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи позов частково суд враховує те, що позивачу не може бути наданий статус біженця, оскільки за матеріалами особової справи не вбачається переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, позивач виїхав з країни походження легально, він не зазначав про будь-які переслідування щодо нього або членів його родини, тощо, однак, є всі умови для надання позивачу додаткового захисту.

Суд при прийнятті рішення по цій справі враховує той факт, що позивачу раніше відмовлено в наданні статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням суду таке рішення відповідача скасовано та його зобов’язано повторно розглянути заяву позивача про надання такого статусу, однак, Державною міграційною службою України за результатами повторного розгляду заяви прийняте таке ж саме рішення про відмову у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового статусу, а тому належним способом захисту порушених прав позивача є зобов’язання відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, рішення Державної міграційної служби України №430-18 від 22.12.2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає скасуванню та відповідача має бути зобов’язано прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення №430-18 від 22.12.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №430-18 від 22.12.2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 11.04.2019 року.

Суддя Л.І. Свида

.