Рішення № 81080761, 05.04.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.04.2019Справа № 910/16625/18

За позовом до проТовариства з обмеженою відповідальністю "Телетранс" Товариства з обмеженою відповідальністю "1+1 Інтернет" визнання договору недійсним Суддя Підченко Ю.О. Секретар судового засідання Лемішко Д.А.Представники сторін: від позивача:Бутченко А.В. - керівник;від відповідача:не з'явився.ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Телетранс" (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "1+1 Інтернет" (надалі - відповідач) про визнання недійсним ліцензійного договору про надання невиключного суміжного права № ІР0066 від 01.01.2016.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки договір не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, а також суперечить законодавству у сфері телебачення і радіомовлення, а відтак даний договір є недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2018 відкрито провадження в справі, вирішено проводити розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 25.01.2019.

09.01.2019 від відповідача до суду надійшов відзив на позов, у якому він зазначив, що сам позивач вказує на те, що мав намір щодо отримання відповідної ліцензії задля використання наданих відповідачем прав, а отже - договір укладався з метою настання реальних правових наслідків, при цьому після укладення договору (від 01.01.2016) позивач сплачував передбачену договором винагороду щомісячно, тобто, своїми діями (сплатою винагороди за невиключну ліцензію протягом строку дії договору) позивач підтвердив дійсність та правомірність укладеного договору, адже на виконання останнього сплачував грошові кошти, тобто виконував свої зобов'язання за договором, а тому, з огляду на вказане відсутні об'єктивні та правові підстави для задоволення позовних вимог

Відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 25.01.2019 відкладено підготовче судове засідання та призначено розгляд справи на 08.02.2019.

05.02.2019 позивачем надано письмову відповідь на відзив в порядку ст. 165 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України).

Відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 08.02.2019 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів та відкладено підготовче судове засідання на 13.03.2019.

13.03.2019 відповідачем в судовому засіданні надано письмові заперечення на відповідь на відзив, а також копії банківських виписок по рахунку відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 05.04.2019.

У судове засідання 05.04.2019 представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Частиною 1 ст. 202 ГПК України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Так, ухвали суду були надіслані за адресою відповідача, яка міститься у позовній заяві та у єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Окрім того, процесуальні документи щодо розгляду спору у даній справі офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, та знаходяться у вільному доступі.

Таким чином, оскільки відповідача було належним чином повідомлено про судове засідання та останніми не повідомлено про причини неявки, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача.

У судовому засіданні 13.02.2019 відповідно до приписів ч. 1 ст. 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.01.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Телетранс" (далі за договором - Ліцензіат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "1+1 Інтернет" (далі за договором - ліцензіар) укладено ліцензійний договір про надання невиключного суміжного права №IP0066 (надалі - Договір), відповідно до умов якого (п. 2.1. Договору) ліцензіар надає ліцензіату невиключне суміжне право на розповсюдження програм в цифровій мережі на території, а ліцензіат зобов'язується оплатити та використовувати надану йому невиключну ліцензію відповідно до умов цього договору.

Згідно з п. 1.1.4. Договору "Програми" - поєднані єдиною творчою концепцією сукупності передач (телерадіопередач), включаючи рекламні блоки, анонси, тощо, які мають постійні назви (Логотипи) - "1+1", "2+2", "ТЕТ", "ПлюсПлюс", "Бігуді", "УНІАН" та "UKRAINE TODAY" (графічне зображення Логотипів додається до цього Договору у якості Додатку), транслюються Телерадіоорганізаціями згідно з сіткою мовлення на підставі ліцензій на мовлення.

Пункт 1.1.6. Договору передбачає, що "Розповсюдження" - прийом та одночасне передавання сигналу (ретрансляція), який несе в собі Програми, на Території, у повному обсязі без будь-яких змін та доповнень, зокрема: без скорочень, пропусків, перемонтажу, змін (включаючи титри), модифікацій, доповнень при переданні сигналу, без перекривання Логотипів, без видалення та/або перекривання рекламних матеріалів тощо.

Договір набирає чинності з 01.01.2016 та діє по 31.12.2016 включно, а в частині розрахунків - до повного виконання (п. 6.1 Договору).

Згідно зі ст. 41 Закону України «Про авторське право і суміжні права», до майнових прав організацій мовлення належить їх виключне право на використання своїх програм будь-яким способом і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам:

а) публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції;

б) фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення;

в) публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом.

Організація мовлення також має право забороняти поширення на території України чи з території України сигналу із супутника, що несе їх програми, розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не призначався.

Майнові права організації мовлення можуть передаватися (відчужуватися) іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб і строк використання програми мовлення, розмір і порядок виплати винагороди, територія, на яку розповсюджуються передані права, тощо.

Майнові права організації мовлення можуть бути також передані (відчужені) іншій особі у встановленому законом порядку внаслідок ліквідації юридичної особи - суб'єкта суміжних прав.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", ретрансляція-прийом і одночасна передача, незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або істотних частин таких програм, які транслюються мовником.

При цьому, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1107 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі ліцензійного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 1109 ЦК України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 1109 ЦК України, у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

Відповідно до рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 28.12.2011 № 2979 затверджено Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги (надалі - "Положення").

Це Положення визначає механізм реалізації вимог Закону України "Про телебачення і радіомовлення" щодо ліцензування провайдерів програмної послуги та щорічної перереєстрації загальної концепції (принципи, підстави) добору програм для ретрансляції (пропозиції абонентам).

Згідно до ст. 23 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" ліцензування мовлення здійснюється виключно Національною радою. Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення, супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне. Цифрове мовлення ліцензується як багатоканальне мовлення.

Згідно до п. 2.4. Положення, суб'єкт господарювання, який має на меті отримати ліцензію провайдера програмної послуги, або провайдер програмної послуги, який має на меті продовжити ліцензію провайдера програмної послуги, подає до Національної ради заяву про, видачу (продовження) ліцензії провайдера програмної послуги відповідно до вимог статті 24 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», до якої додаються, у тому числі:

- документи, які підтверджують придбання та право на розповсюдження (ретрансляцію) програм іншого мовника (згідно з інформацією про програми, які провайдер програмної послуги має намір ретранслювати, що наведена у додатку 3 до цього Положення);

- загальна концепція пакетування (перелік) програм, придбаних для ретрансляції, за формою згідно з додатком 4 до цього Положення (загальна кількість програм програмної послуги, кількість вітчизняних програм, перелік телерадіопрограм). Перелік телерадіопрограм не повинен містити програми, ретрансляція яких є обмеженою відповідно до вимог законодавства України.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що розповсюдження (ретрансляція) програм позивачем в цифровій мережі могло здійснюватися виключно на підставі ліцензії провайдера програмної послуги, однак позивачем не була отримана ліцензія провайдера програмної послуги, а отже - він не здійснював та не міг здійснювати розповсюдження (ретрансляцію) програм за Договором в цифровій мережі, позаяк в момент укладення договору відповідач знав, що у позивача відсутня ліцензія провайдера програмної послуги, а відтак, договір не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, а також суперечить законодавству у сфері телебачення і радіомовлення, він є недійсним

При цьому, згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Поряд із тим, за приписами ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до роз'яснень п. 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Разом із тим, позивач у позовній заяві зазначив про те, що «на виконання вказаного Положення та з метою отримати ліцензію провайдера програмної послуги позивачем був укладений Договір». Таким чином, слід дійти висновку, що твердження позивача про те, що договір не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним є необґрунтованими та спростовуються самим позивачем.

При цьому, доводи позивача про те, що Договір суперечить законодавству у сфері телебачення і радіомовлення також не приймаються судом, оскільки отримання позивачем відповідної ліцензії задля виконання умов Договору є правом, а не обов'язком позивача.

Поряд із тим, суд приймає до уваги приписи ч. 1 ст. 627 ЦК України, за якими відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Так, умовами договору не передбачена необхідність наявності у позивача ліцензії провайдера програмної послуги, як істотної умови даного Договору.

Також, як вбачається із банківських виписок по рахунку відповідача від 04.08.2016, 31.10.2016, 30.11.2016, 28.02.2017 та 01.03.2017 позивач здійснював перерахування грошових коштів на виконання умов Договору на загальну суму 205 000,00 грн., що свідчить про створення правових наслідків на виконання умов даного Договору.

За приписом ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В силу ст. ст. 74, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, оскільки позивачем не доведено того, що спірний договір про надання невиключного суміжного права № ІР0066 від 01.01.2016 не був спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, а також суперечить законодавству у сфері телебачення і радіомовлення, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним ліцензійного договору про надання невиключного суміжного права № ІР0066 від 01.01.2016 є безпідставними та недоведеними, а відтак у задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до положень статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, п. 2. ч. 5. ст. 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1. ст. 256, Господарського процесуального кодексу України, ст. 3, 15, 16, 203, 204, 215, 234, 627 Цивільного кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Телетранс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "1+1 Інтернет" відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 10.04.2019 року.

Суддя Ю.О. Підченко