Рішення № 81037856, 20.03.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.03.2019Справа № 910/12440/18

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.,

за участю секретаря судового засідання: Зінчук С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройиндустрия»

до Установи « 28 Управління начальника робіт»

про стягнення 129 172, 03 грн.

та

за зустрічним позовом

Установи « 28 Управління начальника робіт»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройиндустрия»

про стягнення 61 397, 07 грн.,

Представники учасників справи:

від позивача: Маєвський С.В., Орлик А.О., Ігнатьєв О.І.;

від відповідача: Яценко Й.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Стройиндустрія» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Установи « 28 Управління начальника робіт» (далі - відповідач) про стягнення 129 172, 03 грн., з яких 103 000, 00 грн. основного боргу, 14 041, 64 грн. пені, 8 906, 01 грн. інфляційних втрат та 3 224, 38 грн. 3% річних.

Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 917, 20 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що відповідач неналежним чином виконує взяті на себе за Договором суборенди зобов'язання в частині сплати орендної плати, внаслідок чого за ним виникла заборгованість. У зв'язку з цим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.09.2018 відкрито провадження у справі № 910/12440/18, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, судове засідання призначено на 10.10.2018 року.

08.10.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якої відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки:

- позивач не є володільцем переданого в суборенду майна і не мав права передавати його в суборенду, об'єкт суборенди не зданий в експлуатацію, у зв'язку з чим Договір суборенди є нікчемним;

- договір суборенди не зареєстрований у податковому органі;

- статутними документами позивача на передбачено такого виду діяльності, як передача приміщень в суборенду третім особам;

- згідно відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна 37552721) від 26.03.2018 нерухоме майно за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 26 належить на праві власності Київській міській раді. Будівництво будинку за зазначеною адресою здійснювалося відповідачем (до цього - військова частина А2677), нежиле приміщення, вбудовано-прибудинкове приміщення належить Міністерству оборони України. Відчуження майна, належного Міністерству оборони України, стало можливим внаслідок протиправних схем колишнього керівника відповідача ОСОБА_7 в інтересах свого сина ОСОБА_8, у зв'язку з чим на даний час правоохоронними органами проводиться перевірка законності привласнення державного майна;

- відповідно до статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 № 4-рп/2004 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 вищезгаданого Закону допоміжні приміщення передаються у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків безоплатно і окремо приватизації не підлягають. Отже, нежиле приміщення, вбудовано-прибудинкове приміщення будинку є спільною власністю власників приватизованих та неприватизованих квартир багатоквартирного будинку;

- внаслідок відключення орендованого приміщення від постачання електроенергії та неможливості подальшого перебування в ньому на вимогу власника приміщення (до результатів перевірки вищезазначених обставин набуття такого права ОСОБА_8 - сином колишнього начальника Установи ОСОБА_7), відповідач був вимушений виїхати 04.04.2018 року з цього приміщення. При цьому, матеріальні цінності відповідача залишились в орендованому приміщенні і до цього часу позивачем не повернуті, а використовуються ним у власних цілях;

- акти наданих послуг від 31.01.2018 № 4 за грудень 2017 року та № 5 за січень 2018 року, від 28.02.2018 № 17 за лютий та № 18 за березень 2018 року відповідачем не підписані;

- умовами Договору відповідальність за несвоєчасну сплату орендної плати встановлено виключно у формі пені, у зв'язку з чим нарахування інфляційних втрат та 3% річних є безпідставним.

Одночасно у відзиві на позов відповідачем викладено клопотання про витребування додаткових доказів у справі.

Крім того відповідачем подано клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перевірки Управлінням захисту економіки у м. Києві Національної поліції України факту незаконного привласнення державного майна - приміщення по вулиці Бориспільська, 26 у місті Києві, та прийняття відповідного рішення.

Також, 08.10.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва відповідачем подано зустрічну позовну заяву про стягнення з позивача вартості незаконно привласненого майна відповідача на суму 20 809, 97 грн.

У судовому засіданні 10.10.2018 року оголошено перерву до 12.11.2018 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.10.2018 зустрічну позовну заяву залишено без руху та надано відповідачу строк для усунення недоліків.

12.10.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано доповнення до відзиву на позовну заяву, відповідно до змісту яких відповідач вказує на те, що між ним та позивачем було укладено Угоду взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 01.12.2017, згідно з якою сторони провели взаємозалік по зустрічним зобов'язанням, в тому числі за спірним договором на суму 58 000, 00 грн., у зв'язку з чим зазначена позивачем ціна позову не відповідає дійсності.

24.10.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву про усунення недоліків позовної заяви.

08.11.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані заперечення на клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, а також відповідь на відзив, відповідно до змісту якої позивач вказує на те, що:

- законність дій позивача по передачі в суборенду приміщення підтверджується договором оренди № 2 від 01.03.2017, укладеним між позивачем та власником приміщення ОСОБА_8, яким передбачено право передачі майна в суборенду;

- відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що в момент укладання Договору суборенди приміщення не було введено в експлуатацію;

- вимоги щодо реєстрації в податковому органі договору оренди, укладеного між двома юридичними особами, не містить жоден нормативно-правовий акт;

- оскільки позивач здійснює підприємницьку діяльність, всі види діяльності вказані в Статуті товариства, і жодних обмежень щодо здійснення діяльності по передачі майна в суборенду в законодавстві відсутні;

- відповідачем не надано доказів на підтвердження незаконного привласнення нерухомого майна позивачем;

- відповідачем не надано доказів на підтвердження його права власності на майно, яке за його твердженням залишилось в орендованому приміщенні;

- позивач направляв відповідачу акти, проте вони безпідставно не були підписані відповідачем;

- укладена між сторонами угода про взаємозалік зустрічних однорідних вимог була розірвана на підставі Договору від 07.12.2017.

У підготовчому засіданні 12.11.2018 року судом відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі та витребування додаткових доказів у справі.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.11.2018 прийнято зустрічну позовну заяву Установи « 28 Управління начальника робіт» до розгляду та об'єднано в одне провадження з первісним позовом у справі № 910/12440/18, вирішено перейти до розгляду справи № 910/12440/18 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 03.12.2018 року.

19.11.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані заперечення на відповідь позивача на відзив, відповідно до змісту якого відповідач вказує на те, що:

- позивач безпідставно стверджує про законність передачі приміщення в суборенду;

- позивач вводить суд в оману стверджуючи, що адреса переданого в суборенду нежитлового приміщення по вулиці Бориспільська, 26 в місті Києві не відповідає наданому відповідачем у справі Плану за поверхами, оцінному акту, журналу підрахунку площі житлового будинку з нежитловими (вбудованими) приміщеннями - будинок 26 «А». Фактично План за поверхами на будівлю літер «А» по вулиці Бориспільська, 26 в місті Києві відповідає проектній документації, житловий будинок з нежитловими (вбудованими) приміщеннями знаходиться по вулиці Бориспільська, 26 в місті Києві. Тобто надані вищезазначені документи з переліком нежитлових приміщень повністю відповідають переданому відповідачу в суборенду нежитловому приміщенню по вулиці Бориспільська, 26 в місті Києві, яке не здано в експлуатацію. Зазначене приміщення є допоміжним для використання власниками квартир в даному будинку для своїх потреб;

- згідно відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна 37552721) від 26.03.2018 нерухоме майно за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 26 належить на праві власності Київській міській раді. Будівництво будинку за зазначеною адресою здійснювалося Установою (до цього - військова частина А2677), нежиле приміщення, вбудовано-прибудинкове приміщення належать міністерству оборони України. Відчуження майна, належного Міністерству оборони України, стало можливим внаслідок протиправних схем колишнього керівника Установи ОСОБА_7 в інтересах свого сина ОСОБА_8, у зв'язку з чим на даний час правоохоронними органами проводиться перевірка законності привласнення державного майна;

- наданий позивачем Договір від 07.12.2017 про розірвання Угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог є підробленим, оскільки у бухгалтерському обліку відповідача такого Договору не зареєстровано.

27.11.2018 року представником позивача через відділ діловодства господарського суду міста Києва подано відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до змісту якого позивач проти задоволення зустрічного позову заперечує, оскільки:

- його представники не були присутні під час звільнення відповідачем нерухомого майна, а лише отримали ключі від представника відповідача. Тобто такими діями позивач не перешкоджав відповідачу у звільненні орендованих приміщень та вивезенні товарно-матеріальних цінностей, які там знаходились. Після отримання ключів від вказаних приміщень представники позивача провели обстеження та встановили, що приміщення повернуто в стані не гіршому ніж при передачі та придатне для подальшого використання;

- про склад майна, яке нібито залишено відповідачем в орендованому приміщенні позивачу стало відомо лише із зустрічної позовної заяви;

- відповідачем не надано доказів на підтвердження складу, найменування, кількості, вартості та належності зазначеного майна відповідачу.

Крім того, 27.11.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані заперечення, відповідно до змісту яких позивач вказує на те, що:

- заперечення відповідачем права позивача передавати в суборенду приміщення є необґрунтованим, оскільки це право передбачено Договором оренди № 2 від 01.03.2017, укладеним між позивачем та власником майна ОСОБА_8;

- твердження про введення чи не введення в експлуатацію нерухомого майна не змінює факту використання відповідачем вказаного приміщення та не підтверджує проведення оплати;

- Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» та рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 № 4-рп/2004 в даному випадку не підлягають застосуванню, оскільки орендоване приміщення отримано у власність ОСОБА_8 не у зв'язку з приватизацією. Посилання відповідача на вказані нормативно-правові акти не змінює факту використання відповідачем нерухомого майна та не підтверджує чи не спростовує проведення оплати;

- вказівка відповідача про направлення будь-яких звернень до правоохоронних органів не підтверджена жодними доказами;

- між власником (на момент передачі в суборенду) нерухомого майна та Київською міською радою відсутній будь-який спір стосовно цього майна. Право власності ОСОБА_8 виникло на підставі договору купівлі-продажу від 11.11.2008 і позивач вважає, що в даному випадку мова йде про два різних об'єкта, які помилково ототожнюються відповідачем;

- доводи відповідача про підробку Договору від 07.12.2017 року про розірвання Угоди взаємозаліку від 01.12.2017 є безпідставними та спростовуються діями відповідача про подання позову до позивача про стягнення коштів у справі № 910/8157/18, що свідчить про відсутність зобов'язань по Угоді про взаємозалік зустрічних однорідних вимог.

28.11.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано клопотання про призначення у справі судової експертизи, на вирішення якої поставити запитання: чи виконано підпис від імені відповідача на Договорі від 07.12.2017 про розірвання Угоди взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 01.12.2017 особисто т.в.о. начальника ОСОБА_9 або іншою особою?

29.11.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.12.2018 підготовче засідання відкладено на 23.01.2019 року.

27.12.2018 року через відділ діловодства господарського суду представником відповідача подані заперечення, відповідно до змісту яких позивачем не доведено факт понесення ним витрат на правничу допомогу, у зв'язку з чим просив суд відмовити у задоволенні клопотання позивача.

Так, відповідач вказує на те, що позивач на підтвердження оплати послуг адвоката надав квитанцію до прибуткового касового ордеру за підписом однієї особи за головного бухгалтера та касира ОСОБА_10, яка одночасно є адвокатом; рахунок-фактуру від 22.11.2018 за підписом однієї особи за керівника та головного бухгалтера ОСОБА_10 Крім того, до позову додано Договір про надання правничої допомоги № 3/18 від 12.01.2018, протокол узгодження договірної ціни та акт виконаних робіт від 10.09.2018, які ставлять під сумнів фактичне проведення дії щодо оплати правничої допомоги.

22.01.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, зокрема висновок експерта судово-почеркознавчої експертизи № 18-1174 від 22.12.2018, згідно з яким від імені ОСОБА_9 на договорі про розірвання угоди взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 07.12.2017 виконано самим ОСОБА_9, а не іншою особою.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.01.2019 підготовче засідання відкладено на 06.02.2019 року.

06.02.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву від 04.02.2019 про збільшення розміру зустрічних позовних вимог, відповідно до змісту яких відповідач просить суд стягнути з позивача 61 397, 07 грн. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди внаслідок незаконного привласнення чужого майна.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.02.2019 підготовче засідання відкладено на 13.02.2019 року.

07.02.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про долучення додаткових документів до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 13.02.2019 року судом відмовлено у задоволенні поданого відповідачем клопотання про призначення судової експертизи враховуючи наступне.

Частиною 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

Відповідно до частини 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

В даному випадку, позивачем було надано висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз № 18-1174 від 22.12.2018 (експерт Осипчук А.В.), згідно з яким підпис від імені ОСОБА_9 у Договорі про розірвання угоди взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 07.12.2017 виконано самим ОСОБА_9, а не іншою особою.

При цьому, у висновку експерта зазначається, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених обов'язків за статтями 384, 385 Кримінального кодексу України.

Таким чином, позивачем надано висновок експерта з питань, які відповідач просив поставити на вирішення судової експертизи, і відповідач не зазначив про наявність обґрунтованого сумніву у правильності цього висновку.

Статтею 1 Закону України "Про судову експертизу" передбачено, що судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду.

Суд зазначає, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Призначення судової експертизи як процесуальна дія суду, яка у будь-якому випадку збільшує строк розгляду справи, що, відповідно, може мати наслідком порушення прав і охоронюваних законом інтересів учасників справи, а тому у кожному разі має бути обґрунтованим.

При цьому, призначення судової експертизи з порушенням встановлених законодавством вимог має наслідком безпідставне збільшення строку розгляду справи, тобто вихід за межі розумного строку розгляду справи, що суперечитиме статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до частини 1 якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд відмовив у задоволенні поданого відповідачем клопотання про призначення судової експертизи.

Крім того, у підготовчому засіданні 13.02.2019 року судом прийнято до розгляду заяву відповідача від 04.02.2019 про збільшення розміру зустрічних позовних вимог, у зв'язку з чим зустрічний позов розглядається в редакції означеної заяви, відповідно має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.02.2019 підготовче засідання відкладено на 20.02.2019 року.

18.02.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.02.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/12440/18 до судового розгляду по суті на 13.03.2019 року.

13.03.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву.

У судовому засіданні 20.03.2018 року суд відповідно до частини 2 статті 118 Господарського процесуального кодексу України залишив без розгляду вищевказаний відзив відповідача, оскільки він поданий з порушення строків, встановлених частиною 8 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 13.03.2019 року оголошено перерву до 20.03.2019 року.

20.03.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.

У судовому засіданні вищевказане клопотання відповідача було залишено без розгляду на підставі частини 2 статті 207 Господарського процесуального кодексу України, оскільки воно подано з порушенням строків, визначених статтею 80 Господарського процесуального кодексу України, а наявності поважних причин їх неподання у підготовчому провадженні відповідачем не доведено.

У судовому засіданні 20.03.2019 року представник позивача первісні позовні вимоги підтримав, а зустрічні позовні вимоги просив залишити без задоволення.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.03.2019 року просив відмовити у задоволенні первісних позовних вимог, а зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Крім того, представником відповідача у судовому засіданні 20.03.2019 року зроблено заяву про застосування позовної давності до позовних вимог в частині стягнення пені.

У судовому засіданні 20.03.2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.03.2017 року між позивачем (Орендодавець) та відповідачем (Суборендар) було укладено Договір суборенди (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого Орендодавець передає, а Суборендар приймає в строкову оренду офісне приміщення, яке знаходиться у володінні та користуванні Орендодавця на підставі договору оренди від 01.03.2017 № 2.

Приміщення, що орендується, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Загальна площа приміщення що орендується - 114, 90 м.кв. (п.п. 1.2., 1.3. Договору).

За умовами п. 2.1. Договору приміщення, що орендується, надається Суборендарю для розміщення офісу. Суборендарю дозволяється використовувати приміщення, що орендується для будь-яких інших цілей, за власним розсудом.

Пунктом 3.1. Договору визначено, що приймання-передача приміщення здійснюється комісією, до складу якої входять представники обох сторін.

Відповідно до п. 3.2. Договору про факт приймання-передачі приміщення складається Акт приймання-передачі, в якому зазначається технічний стан приміщення. Акт підписується обома сторонами і є невід'ємною частиною Договору.

Згідно з п. 4.1. Договору строк суборенди приміщення складає 1 рік з моменту приймання приміщення, що орендується за Актом приймання-передачі.

У п. 5.1. Договору визначено, що розмір суборендної плати в місяць становить 15 000, 00 грн., в т.ч. ПДВ.

На виконання умов Договору позивач передав відповідачу в суборенду приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 114, 90 м.кв., що підтверджується Актом приймання-передачі від 01.03.2017 року.

В подальшому, позивач та відповідач складали Акти наданих послуг з суборенди за період з березня 2017 року по листопад 2017 року, які з боку відповідача були підписані без зауважень та заперечень.

Акти наданих послуг за період з грудня 2017 року по березень 2018 року відповідачем підписані не були, вмотивованої відмови від підписання означених актів матеріали справи не містять.

В силу п.п. 5.2., 5.3. Договору Суборендар зобов'язаний протягом трьох календарних днів з дня підписання Договору сплатити суборендну плату за перший та останній місяць авансом. Орендна плата відповідно з цим Договором сплачується Суборендарем не пізніше 10 числа поточного місяця в національній валюті безготівковим розрахунком на розрахунковий рахунок Орендодавця.

Зобов'язання по сплаті суборендної плати вважається виконаним з моменту зарахування коштів на рахунок Орендодавця (п. 5.5. Договору).

Згідно з п. 5.6. Договору надані послуги з суборенди приміщення оформлюються щомісячно шляхом підписання сторонами акту про надання послуг.

У п. 5.9. Договору визначено, що відсутність у Суборендаря виставленого Орендодавцем рахунку на оплату суборендної плати або компенсації витрат за комунальні послуги не звільняє Суборендаря від обов'язку сплатити суборендну плату або компенсувати витрати за комунальні послуги відповідно до умов даного Договору.

Проте, відповідач взяті на себе зобов'язання виконав частково, оплативши позивачу орендну плату в сумі 77 000, 00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 4303 від 28.07.2017 та № 30 від 24.11.2017.

Таким чином, за відповідачем утворилась заборгованість в сумі 103 000, 00 грн.

У зв'язку з цим позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку про задоволення часткове задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди.

Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 1 статті 283 Цивільного кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (частина 1 статті 762 Цивільного кодексу України).

Пунктом 5 статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

В силу частини 1 статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Строки внесення орендної плати визначаються в договорі (частина 4 статті 286 Господарського кодексу України).

Як зазначалось судом вище, згідно з п.п. 5.2., 5.3. Договору Суборендар зобов'язаний протягом трьох календарних днів з дня підписання Договору сплатити суборендну плату за перший та останній місяць авансом. Орендна плата відповідно з цим Договором сплачується Суборендарем не пізніше 10 числа поточного місяця в національній валюті безготівковим розрахунком на розрахунковий рахунок Орендодавця.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач в обумовлені строки не сплатив позивачеві заборгованість по орендній платі, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді у розмірі 103 000, 00 грн., має бути стягнутий з нього в судовому порядку.

Що стосується заявлених позивачем вимог про стягнення пені в сумі 14 041, 64 грн., суд зазначає наступне.

Пунктом 9.2.1. Договору передбачено відповідальність Суборендаря у випадку несвоєчасної оплати суборенд них платежів - пеня в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен прострочений день.

Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) стаття 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з цим, суд враховує, що відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане. Законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Оцінивши наданий позивачем розрахунок пені суд вважає його арифметично невірним та таким, що не повністю відповідає вимогам чинного законодавства з огляду на неправильно обрану методику розрахунку.

Разом з цим, суд зазначає, що відповідачем у судовому засіданні 20.03.2019 року було зроблено заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог про стягнення пені.

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Частиною 5 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 Цивільного кодексу України.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо.

З огляду на вищевикладене, позовна вимога про стягнення пені пов'язана з триваючим правопорушенням - простроченням виконання зобов'язання. Оскільки пеня стягується у певних відсотках від простроченого зобов'язання за кожен день такого прострочення, то строк позовної давності (один рік) починається для кожної позовної вимоги про сплату пені окремо за кожен прострочений день.

Позивачем нараховано пеню починаючи з 10.09.2017 року, тоді як з позовом до суду від звернувся 18.09.2018 року, тобто з пропуском річного строку позовної давності за період з 10.09.2017 року по 17.09.2017 року.

Частинами 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищевикладене, здійснивши розрахунок пені з урахуванням заяви відповідача про застосування строків позовної давності, щодо кожного окремого дня, судом встановлено, що розмір пені за просторочені зобов'язання складає 15.516, 38 грн., тобто більший розмір, ніж заявлено позивачем до стягнення.

Однак, враховуючи відсутність клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог, суд стягує з відповідача пеню у розмірі, заявленому позивачем.

Що стосується заявлених позивачем вимог про стягнення інфляційних втрат в сумі 8 906, 01 грн. та 3 224, 38 грн., суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п.6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Крім того, необхідно враховувати, що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому, суд зазначає, що зобов'язання відповідача сплатити позивачу 3% річних та інфляційні втрати безпосередньо виникає з положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України і не потребують додаткового визначення умовами Договору.

У зв'язку з цим доводи відповідача про те, умовами Договору передбачено відповідальність виключно у вигляді пені судом до уваги не приймаються.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат в сумі 8 906, 01 грн. та 3 224, 38 грн., суд вважає його арифметично невірним та таким, що не повністю відповідає вимогам чинного законодавства через невірно обрану методику розрахунки та неправильне визначення дня виникнення у позивача права на їх нарахування, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині суд задовольняє частково та стягує з відповідача на користь позивача 6 774, 82 грн. інфляційних втрат та 3 185, 99 грн. 3% річних.

Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Надаючи відповідно до пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України мотивовану оцінку аргументам відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру правочинів № 6733046 від 11.11.2008 ОСОБА_8 є набувачем нежитлового приміщення, вбудовано-прибудованого приміщення (молочна кухня) за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 114, 90 м.кв. на підставі Договору купівлі-продажу від 11.11.2008, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «ИССО».

Частиною 1 статті 761 Цивільного кодексу України передбачено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

01.03.2017 року між ОСОБА_8 в особі довіреної особи Ігнатьєва Олексія Ігоровича (Орендодавець) та позивачем (Орендар) було укладено Договір оренди № 2, відповідно до п. 1.1. якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкову оренду офісне приміщення, яке знаходиться у власності Орендодавця.

Приміщення, що орендується, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Загальна площа приміщення що орендується - 114, 90 м.кв. (п.п. 1.2., 1.3. Договору).

Відповідно до п. 1.5. Договору № 2 від 01.03.2017 приміщення належить Орендодавць на підставі Договору купівлі-продажу від 11.11.2008 № 234936 ВМА.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правомірність правочину презюмується.

Закріплена зазначеною статтею Цивільного кодексу України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили; у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

В даному випадку, відповідачем всупереч приписів частини 3 статті 13 та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України не доведено, що укладений між власником нерухомого майна ОСОБА_8 та позивачем Договір оренди № 2 від 01.03.2017 визнано недійсним у встановленому законом порядку.

Положеннями частини 1 статті 774 Цивільного кодексу України визначено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

У зв'язку з цим, на підставі письмової згоди Орендодавця від 01.03.2017, позивач уклав з відповідачем Договір суборенди, згідно з яким позивач передав, а відповідач прийняв в строкову оренду офісне приміщення, яке знаходиться у володінні та користуванні Орендодавця на підставі Договору оренди від 01.03.2017 № 2, а саме приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 114, 90 м.кв.

З огляду на вищевикладене суд вважає, що позивач мав право на передачу відповідачу в суборенду спірне приміщення.

Жодних доказів на підтвердження того, що власником приміщення, переданого позивачем в суборенду за спірним Договором, на момент його укладення є Київська міська рада чи будь-яка інша особа відповідачем надано не було.

Доводи відповідача в частині того, що орендоване нерухоме майно не було введено в експлуатацію суд вважає безпідставними та до уваги не приймає, оскільки відповідно до приписів частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. В даному випадку, право власності на об'єкт оренди було зареєстровано за ОСОБА_8, який згідно з витягом з Державного реєстру правочинів № 6733046 від 11.11.2008 є набувачем нежитлового приміщення, вбудовано-прибудованого приміщення (молочна кухня) за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 114, 90 м.кв. на підставі Договору купівлі-продажу від 11.11.2008, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «ИССО».

Наданий відповідачем Журнал підрахунку площі житлового будинку з нежитловими (вбудованими) приміщеннями, в якому міститься запис «Приміщення не здано в експлуатацію» датований 20.08.2006 року (тобто ще до здійснення державної реєстрації права власності на нерухоме майно), а будь-яких доказів на підтвердження того, що на момент передачі приміщення в суборенду воно не було здано в експлуатацію матеріали справи не містять.

З огляду на вищевикладене, твердження відповідача про нікчемність укладеного правочину не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Також відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження незаконного привласнення нерухомого майна, яке є об'єктом оренди.

Доводи відповідача щодо не підписання актів наданих послуг за період з грудня 2017 року по березень 2018 року суд до уваги не приймає, оскільки факт передачі відповідачу в суборенду нерухомого майна підтверджується Актом приймання-передачі від 01.03.2017, підписаним представниками обох сторін без зауважень та заперечень.

При цьому, суд зазначає, що доводи сторін мають досліджуватися на підставі інших належних доказів, які мають значення для встановлення факту саме виконання сторонами умов договору та реальності господарської операції, і перевагу варто надавати реальності здійснення господарської операції, а не оформленню такої операції.

Отже, за висновком суду, вищевказаним Актом приймання-передачі підтверджується факт отримання відповідачем в суборенду нерухомого майна та користування ним протягом спірного періоду, а не підписання відповідачем актів наданих послуг в даному випадку жодним чином не нівелюють його обов'язок по сплаті орендної плати.

До того ж, під час розгляду справи суду не було надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач не користувався орендованим майном протягом спірного періоду.

Враховуючи те, що позивачем належним чином доведено факт передачі відповідачу в суборенду майна та користування ним, суд дійшов висновку, що у відповідача виник обов'язок по сплаті орендної плати відповідно до умов Договору.

Стосовно аргументів відповідача про часткове погашення заборгованості на підставі Угоди взаємозаліку зустрічних позовних вимог від 01.12.2017 суд зазначає, що означена Угода була розірвана на підставі укладеного між позивачем та відповідачем Договору про розірвання Угоди взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 07.12.2017.

Посилання відповідача на те, що вищевказаний Договір є підробленим також не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та спростовуються висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз № 18-1174 від 22.12.2018 (експерт Осипчук А.В.), згідно з яким підпис від імені ОСОБА_9 у Договорі про розірвання угоди взаємозаліку зустрічних однорідних вимог від 07.12.2017 виконано самим ОСОБА_9, а не іншою особою.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, п. 30, від 27.09.2001).

Що стосується зустрічних позовних вимог, суд зазначає наступне.

Так, обґрунтовуючи заявлені зустрічні позовні вимоги відповідач вказує на те, що відповідно до Інвентаризаційного опису основних засобів від 30 квітня 2017 року комісією встановлено наявність матеріальних цінностей відповідача у приміщенні по вулиці Бориспільська, 26 у місті Києві, які на даний час незаконно привласнено позивачем, а саме: плита електрична OVEN RAINFORD, інв. № 108 вартістю 857, 50 грн., плита електрична INDEZIT KN 1E1 (W)UA, інв. № 320 вартістю 2 809, 55 грн., телевізор TV-20 «Вітязь», інв. № 653 вартістю 740, 83 грн., холодильник REFR RAINFORD, інв. № 107 вартістю 1 105, 00 грн., шафа-купе для книг інв. № 256 вартістю 8 502, 50 грн., комплект корпусних меблів для кімнати відпочинку, інв. № 1536 вартістю 7 235, 00 грн., машинка пральна інв. № 110 вартістю 902, 00 грн., меблі офісні інв. № 132 вартістю 2 207, 97 грн., а всього на суму 24 360, 35 грн.

Відповідач зазначає, що згідно з чинним законодавством розмір відшкодування заподіяної підприємству матеріальної шкоди обчислюється з урахуванням кратності за незаконне привласнення майна, коефіцієнтів, індексів інфляції, податку на додану вартість, акцизний збір тощо.

Згідно з бухгалтерською довідкою станом на 01 лютого 2019 року у відповідача на рахунку № 106 «Інструменти, прилади та інвентар» обліковується майно, яке незаконно привласнено позивачем на суму 24 360, 35 грн. Крім того, застосовується коефіцієнт кратності за незаконне привласнення майна - 2, сума шкоди складає 48 720, 70 грн., сума інфляції за період з 01.04.2018 по 31.01.2019 - 2 932, 99 грн., податок на додану вартість - 9 744, 01 грн., загальна сума яка підлягає стягненню з позивача - 61 397, 07 грн.

Правовою підставою зустрічних позовних вимог відповідач вказує статті 1212, 1214 Цивільного кодексу України.

Главою 83 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною 2 статті 11 Цивільного кодексу України. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчать про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Загальна умова частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Згідно з положеннями статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Проте, відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він є власником майна: плита електрична OVEN RAINFORD, інв. № 108 вартістю 857, 50 грн., плита електрична INDEZIT KN 1E1 (W)UA, інв. № 320 вартістю 2 809, 55 грн., телевізор TV-20 «Вітязь», інв. № 653 вартістю 740, 83 грн., холодильник REFR RAINFORD, інв. № 107 вартістю 1 105, 00 грн., шафа-купе для книг інв. № 256 вартістю 8 502, 50 грн., комплект корпусних меблів для кімнати відпочинку, інв. № 1536 вартістю 7 235, 00 грн., машинка пральна інв. № 110 вартістю 902, 00 грн., меблі офісні інв. № 132 вартістю 2 207, 97 грн.

Також, відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що вищевказане майно знаходиться в приміщенні, яке він орендував на підставі Договору оренди, а також доказів вчинення позивачем дій, спрямованих на перешкоджання відповідачу забрати це майно та на привласнення майна.

Надані відповідачем до клопотання від 20.03.2019 року докази судом не приймаються, оскільки відповідно до частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Враховуючи вищевикладені обставини суд відмовляє відповідачу у задоволенні позовних вимог у зв'язку з недоведеністю.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за первісним позовом покладаються на відповідача пропорційно задоволеній частині первісних позовних вимог, а витрати по сплаті судового збору за зустрічним позовом покладаються на відповідача у повному обсязі.

Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 917, 20 грн., суд зазначає наступне.

Згідно пункту 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, в тому рахунку належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано Договір про надання правничої допомоги № 3/18 від 12.01.2018, укладений з адвокатом ОСОБА_10; Протокол узгодження договірної ціни від 03.09.2018; Акт виконаних робіт від 10.09.2018 по Договору про надання правничої допомоги № 3/18 від 12.01.2018; Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю МК № 001131, ордер МК № 73735 від 12.01.2018, рахунок-фактуру № 4 від 22.11.2018 на суму 12 917, 20 грн., квитанцію до прибуткового касового ордеру № 4 від 23.11.2018.

За таких обставин, враховуючи відсутність клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката та ненадання відповідачем доказів на підтвердження не співмірності цих витрат, останні покладаються на відповідача у розмірі 12 917, 20 грн.

Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Первісні позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Установи «28 Управління начальника робіт» (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6; код ЄДРПОУ 24967480) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройиндустрия» (02093, місто Київ, вулиця Бориспільська, будинок 26-К, офіс 12; код ЄДРПОУ 31706320) 103 000 (сто три тисячі) грн. 00 коп. основного боргу, 6 774 (шість тисяч сімсот сімдесят чотири) грн. 82 коп. інфляційних втрат, 3 185 (три тисячі сто вісімдесят п'ять) грн. 99 коп. 3 % річних, 14 041 (чотирнадцять тисяч сорок одну) грн. 64 коп. пені, 1 905 (одну тисячу дев'ятсот п'ять) грн. 04 коп. судового збору та 12 917 (дванадцять тисяч дев'ятсот сімнадцять) грн. 20 коп. витрат на професійну правову допомогу.

3. В іншій частині первісного позову відмовити.

4. Відмовити у задоволенні зустрічного позову Установи « 28 Управління начальника робіт» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стройиндустрия» про стягнення 61 397, 07 грн.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

6. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Відповідно до частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

8. Згідно з підпунктом 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено та підписано 08.04.2019 року.

Суддя М.Є. Літвінова