Рішення № 81017466, 09.04.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 квітня 2019 року № 826/4467/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1,

до відповідача Головного управління МВС України в м. Києві, Святошинського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві

про зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління МВС України в м. Києві, Святошинського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві в якому з урахуванням уточнень позовних вимог просив:

- визнати протиправними дії Головного управління МВС України в м. Києві, Святошинського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві стосовно невиплати заробітної платні та середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07.11.2015р. по 09.11.2016р. в сумі 72 975,59 грн. (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись);

- стягнути з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 не виплачену заробітну плату за період з 09.11.2016р. по 22.02.2017р. в розмірі 20318,78 грн. (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись);

- стягнути з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати всіх сум під час звільнення за період з 22.02.2017р. по день прийняття рішення судом (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись).

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішенням суду, яке набрало законної сили звільнення позивача з посади визнано незаконним та поновлено його на посаді, однак середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07.11.2015р. по 09.11.2016р., заробітну плату за період з 09.11.2016р. по 22.02.2017р. та середній заробіток за весь час затримки виплати всіх сум під час звільнення за період з 22.02.2017р. по день прийняття рішення судом, всупереч вимог законодавства відповідачем не виплачено.

Головним управлінням МВС України в м. Києві та Головним управлінням Національної поліції у м. Києві подано заперечення на адміністративний позов в якому зазначають, що вимоги позивача є необґрунтованими, а відтак такими, що задоволенню не підлягають.

Проаналізувавши наявні у справі матеріали, суд перейшов до подальшого розгляду справи без участі представників сторін у порядку письмового провадження.

15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до КАС України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1, проходив службу в органах внутрішніх справ України з 1997 року по 06 листопада 2015 року. Остання посада, яку обіймав позивач - начальник відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського районного управління ГУ МВС України у м. Києві, що підтверджується копією трудової книжки. (а.с. 47-48)

Наказом ГУ МВС у м. Києві від 06.11.2015р. № 1016 о/с підполковника міліції ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві відповідно до пунктів 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ на підставі пункту 64 «г» (через скорочення штатів) у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік). (а.с. 49)

Позивач вважаючи вищезазначений наказ протиправним оскаржив його до суду.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.04.2016р. у справі № 826/1584/16 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016р. у справі № 826/1584/16 постанову суду першої інстанції скасовано, визнано протиправним та скасовано наказ начальника ГУ МВС у м. Києві № 1016 о/с від 06 листопада 2015 року в частині звільнення підполковника міліції ОСОБА_1 з 06 листопада 2015 року з посади начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів), поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві з 06 листопада 2015 року, зобов'язано ГУ МВС України у м. Києві розглянути рапорт, поданий 04 листопада 2015 року підполковником міліції ОСОБА_1 про звільнення за пунктом 64 «з» у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації) згідно Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, у зв'язку з виявленням бажання проходити службу в Національній поліції України, зобов'язано ГУ МВС України у м. Києві розглянути кандидатуру ОСОБА_1 у відповідності до порядку, передбаченого розділом VІ та пунктом 9 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію».

Позивач звертався із заявами до Міністра внутрішніх справ, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в м. Києві із заявами про поновлення його на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. (а.с.8-12)

На виконання вищезазначеної постанови ГУ МВС України у м. Києві видано наказ від 30.12.2016р. № 49 о/с, відповідно до якого ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві з 06.11.2015р. (а.с. 50)

Листом Головного управління НП у м. Києві № К-68/12/30/03-2017 позивача повідомлено про відсутність підстав для нарахування грошового забезпечення з огляду на те, що з 07.11.2015р. припинено фінансування видатків на оплату праці працівників ГУ МВС України в м. Києві. (а.с. 14)

Водночас, наказом відповідача від 22 лютого 2017 року № 9 о/с ОСОБА_1 звільнено із займаної посади згідно з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) згідно з підпунктом «г» (через скорочення штатів) пункту 64 з 06.11.2015р.

Позивач вважаючи вищезазначений наказ протиправним оскаржив його до суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018р. у справі № 826/7971/17 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві від 22 лютого 2017 року № 9 о/с про звільнення з посади начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві підполковника міліції ОСОБА_1. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві з 06 листопада 2015 року. Стягнуто з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (вул. Володимирська, 15, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 08592201) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 лютого 2017 року по 26 березня 2018 року у розмірі 85 628 грн. 32 коп. (вісімдесят п'ять тисяч шістсот двадцять вісім грн. 32 коп.) за вирахуванням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб та єдиного соціального внеску. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві та стягнення з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6 296 грн. 20 коп. (шість тисяч двісті дев'яносто шість грн. 20 коп.). В решті позовних вимог відмовлено.

На виконання вказаного рішення, 07 травня 2018 року видано наказ №19 о/с про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.06.2018р. у справі № 826/7971/17 апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018р. - без змін.

Позивач вважаючи протиправним невиплату відповідачем середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 07.11.2015р. по 09.11.2016р., заробітної плати за період з 09.11.2016р. по 22.02.2017р. та середнього заробітку за весь час затримки виплати всіх сум під час звільнення за період з 22.02.2017р. по день прийняття рішення судом, звернувся до суду з вимогами про стягнення таких сум.

Проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову, з огляду на таке.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника.

Відповідно до пункту 17 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 1 КЗпП України, Кодекс законів про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 3 КЗпП України передбачено, що законодавством про працю, яке відповідно до статті 4 КЗпП України складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього, регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Спірні правовідносини врегульовані також Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), Законом України "Про міліцію" від 20 грудн6я 1990 року № 565-ХІІ, який був чинним до 07 листопада 2015 року (далі - Закон № 565-ХІІ), Законом України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ (далі - Закон № 580-VІІІ), постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" (далі - Постанова № 730).

Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Відповідно до пункту 1 Розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ він набирає законної сили через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, а пунктом 8 цього ж Розділу Закону передбачено, що всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе наступне звільнення через скорочення штатів.

Закон № 580-VІІІ опубліковано в газеті Голос України 06 серпня 2015 року № 141-142, отже позивач був попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу закону із моменту опублікування закону за три місяці.

За приписами пунктів 9, 10, 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими до посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Таким чином, Законом передбачена альтернатива вибору працівника міліції, який виявив бажання проходити службу в поліції, а саме: прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Отже, працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ.

Крім того, підпунктом "з" пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби у запас (з постановкою на військовий облік у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації, а згідно з підпунктом "г" пункту 64 того ж Положення № 114 звільняються зі служби у запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З матеріалів справи вбачається, що судовими рішеннями, які набрали законної сили у справах № 826/1584/16 та № 826/7971/17 звільнення позивача визнано незаконним та поновлено його на посаді з 06.11.2015р.

Однак, суд зазначає, що поновлюючи позивача на посаді в межах розгляду справи № 826/1584/16 питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішувалось, а в рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.03.2018р. у справі № 826/7971/17 поновлюючи позивача з 06.11.2015р. зазначено: "Як вбачається з позовних вимог, позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 22 лютого 2017 року, отже, не виходячи за межі позовних вимог, кількість робочих днів у період вимушеного прогулу починаючи з 22 лютого 2017 року і по день ухвалення рішення становить 272 дні."

Таким чином, період вимушеного прогулу позивача за який підлягає стягненню в середня заробітна плата за час вимушеного прогулу обраховується з 06.11.2015р. по 21.02.2017р. (включно), оскільки як встановлено вище, судовими рішеннями, які набрали законної сили звільнення позивача було визнано незаконним, однак у вищевказаний період середній заробіток з відповідача не стягувався, незважаючи на поновлення його на посаді з 06.11.2015р., проте враховуючи позовні вимоги позивача в межах розгляду цих справ.

Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Окрім того, відповідно до змісту статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відтак, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Частинами першою та другою статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавство (п. 145 рішення).

У пункті 50 рішення від 13.01.2011 у справі «Чуйкіна проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 28-36, Series A №18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10.07.2003 у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45 та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002 II).

Конституційний Суд України в Рішенні від 25.11.1997 №6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (п. 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (ч. 5 ст. 125 Конституції України).

Стаття 8 Загальної декларації прав людини 1948 року проголосила «право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом». Це положення відтворено в Конституції України (стаття 55) і має застосовуватися системно, оскільки гарантується судовий захист як національними, так і міжнародними судовими установами.

Отже, суд повинен захистити позивача та обрати ефективний засіб захисту прав позивача.

З вищевикладеного вбачається, що право позивача може бути захищене шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06.11.2015р. по 21.02.2017р. (включно) в сумі 93 301,2 грн. (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись).

Вирішуючи питання про порядок обчислення належного до виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та нормативно-правове урегулювання спірних правовідносин, суд виходить з такого.

При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.

Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.

Так, відповідно до пункту 4 розділу XI Закону України "Про Національну поліцію" до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ. Ця норма є бланкетною та обумовлює існування спеціального нормативно-правового акта для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським.

Такий "Порядок і умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання" затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06 квітня 2016 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799.

Відповідно до пункту 2 наказу, він набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".

Вперше Закон № 580-VIII був опублікований в офіційному виданні - газеті "Голос України" 06 серпня 2015 року (№ 141-142), отже, відповідно до статті 1 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону, окремі положення закону набрали чинності 07 серпня 2015 року, а Закон в цілому - 07 листопада 2015 року.

Відповідно до частини сьомої статті 15 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування.

Порядок № 260 був опублікований та, відповідно, набрав чинності, 27 травня 2016 року (Офіційний вісник України від № 39).

Водночас, у справі, що розглядається, період вимушеного прогулу позивача тривав з 06.11.2015р. по 22.02.2017. Тобто у період, в який існували як загальний (з 06 листопада 2015 року по 26 травня 2016 року), так і спеціальний нормативно-правові акти (з 27 травня 2016 року по 18 квітня 2017 року).

Отже, у правовідносинах, що склались у цій справі є спірне питання щодо застосування Порядку № 260 як спеціального нормативно-правового акта чи застосування натомість Постанови КМУ № 100.

Суд ураховує приписи статті 57 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, а ті, що не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Отже, навіть за умови надання в самому тексті наказу Міністерства внутрішніх справ України ретроспективної дії затвердженому ним Порядку № 260, таке не узгоджується з наведеними приписами Конституції України як норм прямої дії. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (ч. 3 ст. 7 КАС України).

Водночас, залишається чинним загальний нормативно-правовий акт, що регулює однорідні правовідносини, - постанова Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", дія якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності (п. 2 Постанови), а затверджений нею Порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться, виходячи із середньої заробітної плати (ст. 1 Порядку).

Враховуючи, що на момент звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ, а саме 06 листопада 2015 року норми спеціального нормативно-правового акта не набрали законної сили, натомість на той момент існували норми загального нормативно-правового акту, що регулює однорідні правовідносини, - Постанова КМУ № 100, дія якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності, а затверджений нею Порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться, виходячи із середньої заробітної плати, суд дійшов висновку про неможливість застосування Порядку № 260 до спірних правовідносин та застосування у спірних правовідносинах саме Порядку № 100.

Таким чином, суд приходить до висновку про необхідність застосування при розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням Порядку № 100.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 12.12.2018р. у справі № 826/25887/15 адміністративне провадження № К/9901/18153/18.

Так, з довідки Святошинського РУ ГУМВС України в м. Києві від 27.03.2017р. № 4/125/54/02-2017 вбачається, що за останні 2 календарні місяці роботи (вересень 2015 року - жовтень 2015 року), середня заробітна плата позивача складає: 12592,52 грн. (5516,55 грн. + 7075,97 грн.). (а.с. 84)

Вищевикладене підтверджується судовими рішеннями у справі № 826/7971/17.

Згідно з листа Міністерства соціальної політики України від 09.09.2014 р. № 10196/0/14-14/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік" та додатку до нього кількість робочих днів у вересні 2015 року складала 22 робочих дні, а жовтні 2015 року також 22 робочих дні.

Вищевикладене також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 12.12.2018р. у справі № 826/25887/15 адміністративне провадження № К/9901/18153/18.

З огляду на вищевикладене, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає: 286,20 грн. (12592,52 грн. / 44 робочих дні).

Період вимушеного прогулу складає: з 06.11.2015р. по 21.02.2017р. тривалістю 326 днів, а саме: листопад (17), грудень (23) - за 2015р. (всього 40 днів за 2015р.); січень (19), лютий (21), березень (22), квітень (21), травень (19), червень (20), липень (21), серпень (22), вересень (22), жовтень (20), листопад (22), грудень (22) - за 2016р. (всього 251 дні за 2016р.); січень (20), лютий (15) - за 2017р. (всього 35 днів за 2017р.)

Таким чином, кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача складає 326 днів. Відповідно середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу з 06.11.2015р. по 21.02.2017р. (без врахування 22.02.2017р., з огляду на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2018р. у справі № 826/7971/17 відповідно до якого стягнуто середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу з 22.02.2017р. включно) складає: 93 301,2 грн. (286,20 грн. * 326 днів).

При цьому вирішуючи питання щодо суб'єкта з якого підлягає стягненню середній заробіток, суд зазначає, що на службу в органи поліції позивач не приймався, та відповідно, не отримував заробітної плати в ГУНП у м. Києві.

Отже, саме з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві підлягає стягненню на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 12.12.2018р. у справі № 826/25887/15 адміністративне провадження № К/9901/18153/18.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 не виплачену заробітну плату за період з 09.11.2016р. по 22.02.2017р. в розмірі 20318,78 грн. (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись), задоволенню не підлягають у зв'язку з тим, що, по-перше, з такого суб'єкта не може бути проведене стягнення, а, по-друге, стягнення не виплаченої заробітної плати є неможливим, оскільки з огляду на судові рішення, якими визнано звільнення позивача незаконним, цей період вважається вимушеним прогулом.

Так само, з вищевикладених підстав, не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати всіх сум під час звільнення за період з 22.02.2017р. по день прийняття рішення судом (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись).

З вищевикладеного вбачається, що Головним управлінням МВС України в м. Києві протиправно не виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу, відтак позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 372 КАС України, у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Виконання судового рішення може бути зупинене у випадках, визначених цим Кодексом. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, вирішує суддя адміністративного суду одноособово, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Зважаючи на вказане, суд дійшов висновку про звернення до негайного виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення позивача та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України,

В И Р І Ш И В :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління МВС України в м. Києві стосовно невиплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

3. Стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (вул. Володимирська, 15, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 08592201) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06.11.2015р. по 21.02.2017р. включно у розмірі 93 301,2 грн. (дев'яносто три тисячі триста одна гривня 20 копійок) (без урахування обов'язкових податків та зборів, які повинні з неї утримуватись)

4. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6 296 грн. 20 коп. (шість тисяч двісті дев'яносто шість грн. 20 коп.).

5. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська