Рішення № 81015580, 05.04.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2019 року Справа № 160/8776/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Захарчук - Борисенко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

22.11.2018 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить:

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виконати відносно ОСОБА_1 Закон України "Про Бюджет України" та ст. 46 Конституції України і відшкодувати ОСОБА_1 заборгованість - різницю між розміром виплаченої пенсії і мінімальним прожитковим мінімумом в сумі 29 578,03 грн.;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відшкодувати ОСОБА_1 моральні збитки в розмірі 1 000 000 грн., так як ОСОБА_1 через їх бездіяльність чи навмисні дії знаходиться за межею бідності та не в змозі купувати необхідні собі ліки та мінімальний набір продуктів харчування, необхідний для нормального функціонування організму людини;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відшкодувати ОСОБА_1 кошти на придбання канцелярських товарів та виготовлення копій документів для подання позовної заяви в сумі 15,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог вказано, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та з 26.02.2014 отримує пенсію за віком по Списку № 1 відповідно до ст. 13 п. «а» Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення». 02.11.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою з вимогою повернути недоплачені до прожиткового мінімуму гарантовані ст. 46 Конституції України та Законом України «Про бюджет України» кошти в розмірі 28852,03 грн. відповідно до довідок від 02.11.2018 року №14933/11, №14934/12, №14935/13 за період з вересня 2014 року по жовтень 2018 року. Проте 08.11.2018 року позивачу Кам'янським відділом обслуговування громадян (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області була надана відповідь, в якій зазначено, що аліменти розраховано відповідно до постанови Заводського відділу державної виконавчої служби Дніпродзержинського міського управління юстиції від 05.08.2014 в розмірі 1/3 частини пенсії, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01.09.2014 та утримуються в розмірі 50% пенсії (949,00 х 50% = 474,50 грн) до повного погашення заборгованості. Розмір відрахування пенсії обчислюється з суми, що платиться пенсіонерові до виплати. З пенсії може бути відраховано не більше як 50% її розміру на утримання членів сім'ї (аліментів), про що свідчить розмір виплати позивача з наданої довідки від 19.10.2018 № 14358/40. Не погоджуючись із вказаною відмовою позивач звернувся з даним позовом до суду, вважаючи за необхідне зобов'язати відповідача відшкодувати позивачу різницю між розміром виплаченої пенсії та мінімальним прожитковим мінімумом.

Ухвалою суду від 26.11.2018 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху з установленим строком для усунення недоліків.

11.01.2019 року на адресу суду повернувся поштовий конверт з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Супровідним листом позивачу було направлено повторно ухвалу про залишення позовної заяви без руху з установленим строк для усунення недоліків.

На виконання вимог ухвали суду від 28.11.2018 року позивачем 05.02.2019 року було надано клопотання усунення недоліків та звільнення від сплати судового збору.

Ухвалою суду від 07.02.2019 року було задоволено клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання адміністративного позову у справі №160/8776/18, прийнято адміністративний позов до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи у письмовому провадженні.

26.02.2019 року від відповідача надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі, зазначивши, що відповідно до протоколу про призначення пенсії ОСОБА_1 з бази ІКІС ПФУ загальний розмір пенсії, станом на 01.02.2019, складає 1497,00 грн., до виплати - 748,50 грн.: 733,31 грн. - розмір пенсії за віком (3773,61 грн. х 0,71973 х 0,27000); 421,52 грн. - доплата при неповному стажі 20 років; 41,82 грн. - доплата до мінімальної пенсійної виплати (1497 грн.); 300,00 грн. - надбавка на 2-х утриманців; 748,50 грн. - відрахування аліментів на двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 Так, довідки від 02.11.2018 № 14933/11 та від 19.11.2018 №15348/39, які ОСОБА_1 долучив до позову про отриману ним пенсію, видані Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з відрахуванням аліментів. В довідках зазначений розмір пенсії, який фактично отриманий ОСОБА_1 Тож, на підставі вищевикладеного, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснюється доплата ОСОБА_1 до мінімальної пенсії за віком при неповному стажі роботи. На думку відповідача, пенсія ОСОБА_1 розрахована та виплачується у розмірі, встановленому чинним законодавством, а вимоги позивача є безпідставними і задоволенню не підлягають.

Суд, розглянувши справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України, вивчивши наявні у справі докази та оцінивши їх у сукупності, вважає необхідним частково задовольнити цей адміністративний позов з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та з 26.02.2014 отримує пенсію за віком по Списку № 1 відповідно до ст. 13 п. «а» Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення».

Позивач має двох неповнолітніх дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

02.11.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою з вимогою повернути недоплачені до прожиткового мінімуму гарантовані ст. 46 Конституції України та Законом України «Про бюджет України» кошти в розмірі 28852,03 грн. відповідно до довідок від 02.11.2018 року №14933/11, №14934/12, №14935/13 за період з вересня 2014 року по жовтень 2018 року.

Листом від 08.11.2018 року№Б17343-18 позивачу Кам'янським відділом обслуговування громадян (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області була надана відповідь, в якій зазначено, що аліменти розраховано відповідно до постанови Заводського відділу державної виконавчої служби Дніпродзержинського міського управління юстиції від 05.08.2014 в розмірі 1/3 частини пенсії, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01.09.2014 та утримуються в розмірі 50% пенсії (949,00 х 50% = 474,50 грн) до повного погашення заборгованості. Розмір відрахування пенсії обчислюється з суми, що платиться пенсіонерові до виплати. З пенсії може бути відраховано не більше як 50% її розміру на утримання членів сім'ї (аліментів), про що свідчить розмір виплати позивача з наданої довідки від 19.10.2018 № 14358/40

Вважаючи відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області протиправною, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Спеціальним законом, що визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV).

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону №1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються умови, норми та порядок призначення, нарахування і виплати пенсій.

Частиною першою статті 5 Закону №1058-IV встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Статтею 1 Закону №1058-IV надано визначення термінів, які вживаються у цьому Законі, зокрема:

- мінімальна пенсія - державна соціальна гарантія, розмір якої визначається цим Законом;

- Накопичувальний пенсійний фонд (далі - Накопичувальний фонд) - цільовий позабюджетний фонд, який створюється відповідно до цього Закону, акумулює страхові внески застрахованих осіб, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках та інвестуються з метою отримання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб, пенсійні активи якого використовуються для оплати договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, а у випадках, передбачених цим Законом, членам їхніх сімей чи спадкоємцям та на інші цілі, передбачені цим Законом;

- пенсійні виплати - грошові виплати в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати;

- пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом;

- соціальні послуги - послуги, що надаються особам за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, визначених цим Законом;

- страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Відповідно до частини першої ст.26 Закону №1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цієї статті, право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 55 років - які народилися до 30 вересня 1956 року включно; 55 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня 1957 року; 56 років - які народилися з 1 квітня 1957 року по 30 вересня 1957 року; 56 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1957 року по 31 березня 1958 року; 57 років - які народилися з 1 квітня 1958 року по 30 вересня 1958 року; 57 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року; 58 років - які народилися з 1 квітня 1959 року по 30 вересня 1959 року; 58 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1959 року по 31 березня 1960 року; 59 років - які народилися з 1 квітня 1960 року по 30 вересня 1960 року; 59 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1960 року по 31 березня 1961 року; 60 років - які народилися з 1 квітня 1961 року по 31 грудня 1961 року.

Частиною першою ст. 28 Закону №1058-IV визначено, що мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі зменшується на розмір зазначеної пенсії.

Частиною другою названої статті передбачено, що за наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

Отже, наведеними нормами встановлено право на отримання особою мінімальної пенсії за віком за умови виконання двох умов - досягнення пенсійного віку та наявність необхідного страхового стажу. Поєднання вказаних умов передбачає об'єктивно обґрунтоване застосування механізму загальнообов'язкового державного пенсійного страхування з позицій настання визначених страхових ризиків (непрацездатність за віком) та економічної забезпеченості функціонування самоврядної солідарної системи фінансування (страхового стажу як періоду (строку) сплати страхових внесків для капіталізації страхової системи).

Недосягнення пенсійного віку зумовлює відмову у призначенні пенсії за відсутністю відповідного права, а наявність страхового стажу меншої тривалості тягне визначення мінімальної пенсії у розмірі пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч. 3 ст. 28 Закону № 1058-IV).

Вказані положення є достатньо чітко та передбачено сформульовані з позицій забезпечення прав особи та дозволяють їй зробити розумне припущення про наслідки відсутності необхідного страхового стажу щодо подальшого рівня її пенсійного забезпечення, що визначає якість правового регулювання.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, загальний стаж позивача становить 20 років 19 днів, що є меншим за необхідні 30 років для отримання мінімального розміру пенсії у розмірі прожиткового мінімуму. Відповідно, розрахунок пенсії відповідачем було зроблено пропорційно наявному страховому стажу, а тому розмір безпосередньо пенсійної виплати є нижчим за прожитковий мінімум.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 року №265, установлено, що у разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат, державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 2-1 цієї постанови (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, сум індексації та інших доплат, встановлених законодавством, крім пенсій за особливі заслуги перед Україною), не досягає прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, таким особам надається щомісячна державна адресна допомога у сумі, що не вистачає до зазначеного розміру.

Відповідно до протоколу про призначення пенсії ОСОБА_1 з бази ІКІС ПФУ загальний розмір пенсії, станом на 01.02.2019, складає 1497,00 грн., до виплати - 748,50 грн.: 733, 31 грн. - розмір пенсії за віком (3773,61 грн. х 0,71973 х 0,27000); 421,52 грн. - доплата при неповному стажі 20 років; 41,82 грн. - доплата до мінімальної пенсії виплати (1497 грн.); 300,00 грн. - надбавка на 2-х утриманців; 748,50 грн. - відрахування аліментів на двох дітей: ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (підтверджується копією протоколу с/з про відрахування аліментів).

Суд зазначає, що аліменти розраховано відповідно до постанови Заводського відділу ДВС Дніпродзержинського міського управління юстиції від 05.08.2014 року в розмірі 1/3 частини пенсії, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01.09.2014 року та утримуються у розмірі 50% пенсії до повного погашення заборгованості

Довідки від 02.11.2018 №14933/11 та від 19.11.2018 №15348/39, видані відповідачем з урахуванням відрахування аліментів.

З наведеного вбачається, що відповідачем позивачу призначена та виплачується пенсія за віком в порядку та у розмірі, що передбачений Законом №1058-IV, а також з урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 року №265 «Деякі питання пенсійного забезпечення громадян» щомісячна державна адресна допомога.

Щодо посилання позивача, на порушення відповідачем ст.46 Конституції України слід зазначити наступне.

Відповідно до названої статті Основного закону України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст.6 Закону №1058-IV, непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством. У разі якщо сукупність виплат, зазначених у частині першій цієї статті, разом з пенсійними виплатами із системи пенсійного забезпечення та іншими доходами не досягають розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом для непрацездатних громадян, такі громадяни мають право на отримання державної соціальної допомоги в порядку, розмірах та за рахунок коштів, визначених законом.

При цьому, види виплат, які виплачуються за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі визначені ст.9 Закону і такими виплатами є: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника (ч.1 ст.9). За рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках Накопичувального фонду або на індивідуальних пенсійних рахунках у відповідних недержавних пенсійних фондах - суб'єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення, здійснюються такі пенсійні виплати, як довічні пенсії і одноразова виплата (ч.2 ст.9). У солідарній системі надаються соціальні послуги за рахунок коштів Пенсійного фонду. До соціальних послуг, передбачених цим Законом, належить допомога на поховання пенсіонера (ч.3 ст.9).

Отже, за рахунок коштів Пенсійного фонду виплачується пенсія, одноразова виплата (ст.56 Закону) та допомога на поховання.

З огляду на вищенаведені норми Закону №1058-IV та постанови КМУ №265, у разі відсутності необхідного стажу для призначення пенсії у розмірі прожиткового мінімуму (у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років), за рахунок коштів Пенсійного фонду виплачується пенсія, розрахована пропорційно наявному страховому стажу, а щомісячна державна адресна допомога в розмірі, що не до прожиткового мінімуму, виплачується за рахунок коштів державного бюджету.

Організовуючи в Україні систему соціального захисту, в тому числі, пенсійного забезпечення, держава, діючи в межах допустимого розсуду, заклала основу самоврядності її функціонування (абз. 2 ч. 1 ст. 58 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV (надалі - Закон № 1058- IV)), що базується на принципах, закріплених у ст. 7 Закону №1058- IV, серед яких заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу), солідарності та субсидування в солідарній системі.

Таким чином, сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв'язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 р. № 2464-VI (надалі - Закон № 2464-VI), та розміром пенсійних виплат. Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.

Частина третя статті 46 Конституції України дослівно визначає гарантію, за якою «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Вказане положення повторюється у ч. 2 ст. 7 Закону №1058-IV.

Їхнє застосування у комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних так і інших соціальних виплат («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування»), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів Державного бюджету України, в рамках виконання конституційних зобов'язань перед особою.

Отже, законодавством розмежовано поняття «пенсійні виплати» від інших соціальних виплат (допомоги, доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат), виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (або з коштів Пенсійного фонду з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, або за рахунок Державного бюджету України). Відповідно, від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.

Держава взяла на себе зобов'язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи гарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав, особа користується і іншими видами допомоги від держави.

Саме на виконання своїх зобов'язань у сфері соціального захисту на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, державою унормовано здійснення соціальних виплат на підставі постанови КМУ №265, Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» тощо.

З огляду на вищевикладене, суд робить висновок, що у своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать один одному та ч.3 ст.46 Конституції України, і лише свідчать про право позивача звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя позивача не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого Законами про Держбюджет України на відповідний рік.

Відповідно, підстави для визнання протиправними дій пенсійного органу та задоволення позову, в межах розгляду даної справи, відсутні.

Таким чином, суд не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08.05.2018 року у справі №607/8511/17 (провадження №К/9901/46027/18), відповідно до якого наявність страхового стажу меншої тривалості (у чоловіків менше 35 років, а у жінок менше 30 років) тягне визначення мінімальної пенсії у розмірі пропорційному до наявного страхового стажу , виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч. 3ст. 28 Закону № 1058-IV). Вказаний підхід відображає справедливий розподіл спільного фонду коштів соціального страхування, залежно від рівня участі у його наповненні. Це визначає якість правового регулювання: розуміння наслідків відсутності необхідного страхового стажу при подальшому рівні пенсійного забезпечення особи.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відшкодувати моральну шкоду в розмірі 1000000,00 грн., суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч.3 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також, з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Пунктом 3 Постанови Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 р. № 4 (далі - Постанова) встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4,5 Постанови визначено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суди, зокрема, повинні з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Виходячи з вищезазначеного, суд вважає, що позивачем не обґрунтовано наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, відповідно до яких заподіяно шкоду. Тобто, позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя.

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише, що через бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, позивач знаходиться за межею бідності та не має можливості купувати ліки та мінімальний набір продуктів харчування.

Разом з тим, суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому душевних страждань протиправними діями відповідача. Крім того, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 1000000,00 грн.

Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.

За змістом частини першої статті 73 і статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Однак, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв'язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).

При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправною бездіяльності відповідача стосується виключно меж застосування норм законодавства по проведенню компенсації вартості квитків за проїзд, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факти заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд робить висновок, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про стягнення моральної шкоди в розмірі 1000000,00 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відтак, вимога позивача про стягнення на його користь моральної шкоди, не підлягає задоволенню, оскільки матеріали справи не містять належних доказів в підтвердження обставин заподіяння йому моральних чи фізичних страждань.

Стосовно вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відшкодувати позивачу кошти на придбання канцелярських товарів та виготовлення копій документів для подання позовної заяви у сумі 15 грн., то суд вважає за необхідне також відмовити у задоволенні вказаної вимоги, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесені ним витрати.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).

Суд зазначає, що відповідач як суб'єкт владних повноважень довів правомірність своїх дій. Натомість, позивачем не доведено та не підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 90, 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 АДРЕСА_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, 26) про зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Захарчук-Борисенко