Рішення № 80973077, 04.04.2019, Глибоцький районний суд Чернівецької області

Справа № 715/2734/18

Провадження № 2/715/167/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2019 року Глибоцький районний суд Чернівецької області

в складі: головуючого судді Цуренка В.А.,

секретар судового засідання Оршевська С.М.,

за участю відповідача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Глибока справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі її регіональної філії «Львівська залізниця» до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання незаконним рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку,-

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця») звернулося до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що приватне підприємство «Ріга» виготовило технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об’єктами залізничного транспорту за напрямком «Чернівці – Вадул-Сирет» в адміністративних межах Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області. В результаті проведення інвентаризації було встановлено, що земельна ділянка від 300км+013м до 300км+052м, частково, площею 0,0187 га накладається на смугу відведення залізниці. Земельна ділянка, яка накладається на смугу відведення залізниці, площею 0,1200 га зареєстрована в державному земельному кадастрі № 7321055100:01:004:0159.

Посилається на те, що вказана земельна ділянка, рішенням Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 30.05.2012 року за № 163-16/12 передано у приватну власність ОСОБА_1 для обслуговування будівель, площею 0,1200 га. Як вбачається з договору купівлі продажу земельної ділянки від 26 червня 2012 року Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3. Земельна ділянка, яка накладається на смугу відведення залізниці, площею 0,0187 га зареєстрована в державному земельному кадастрі № 7321055100:01:004:0159, а тому просить визнати незаконним та скасувати рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області № 163-16/12 від 30.05.2012 року про передачу у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1 для обслуговування будівель. Визнати недійсними державний акт на право власності на земельну ділянку за кадастровим номером № 7321055100:01:004:0159, виданого ОСОБА_1, на підставі рішення Глибоцької селищної ради № 163-16/12 від 30.05.2012 року, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,12 га, що знаходиться по вул. Привокзальна, 2-в, в смт. Глибока, від 26.06.2012 року укладений між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_3 і скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 7321055100:01:004:0159 у державному реєстрі прав та стягнути з відповідачів сплачені судові витрати.

Представник позивача в судове засідання не з’явився, однак надіслав суду листа в якому вказує, що вимоги позову підтримує повністю та просить суд, справу розглянути у відсутності їхнього представника.

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечував, що до задоволення позовних вимог, вказував, що позовні вимоги не визнає та просив суд відмовити у задоволенні позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності, необґрунтованістю та безпідставністю позовних вимог.

Представник Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, в своїх поясненнях підтвердив обставини, які зазначені у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити позивачу у задоволенні даного позову. Зокрема, представник відповідача вказує на те, що позивач не може вважатися користувачем спірної земельної ділянки, оскільки селищною радою правовстановлюючий документ на землю не видавався, право землекористування не реєструвалося, межі із селищною радою не погоджувалися. Також вказує на те, що земельна ділянка залізниці відводилася у постійне користування ще у 1949, 1959 роках, формування земельних ділянок не здійснювалося, таке формування не було проведено і під час розроблення технічної документації з інвентаризації земель, про що свідчить відсутність документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки у формі електронного документа. А тому вважає, що технічна документація із землеустрою, на яку посилається позивач, не може бути підставою для формування земельної ділянки, що належить відповідачу. Також представник селищної ради посилався на факт пропуску строків позовної давності, на підставі чого дана позовна заява також не підлягає задоволенню.

Представник третьої особи відділу Держгеокадастру у Глибоцькому районі Чернівецької області в судове засідання не з’явився, проте направив до суду пояснення та заяву, в яких просить суд справу розглядати без їх участі та відмовити у задоволенні позовних вимог в частині скасування запису в Поземельній книзі.

Вислухавши пояснення учасників процесу та, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини, а також визначив наступні правові норми, що їх регулюють.

Відповідно до пункту «ж» частини першої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно ст.6 Закону України «Про залізничний транспорт», ч.1 ст.23 Закону України «Про транспорт» передбачено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до ст.68 Земельного Кодексу України, ст.11 Закону України «Про транспорт», ст.6 Закону України «Про залізничний транспорт», до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Такі землі призначені для виконання покладених на підприємства і організації залізничного транспорту завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення, забезпечення безпеки руху і розвитку об'єктів залізничного транспорту.

Відповідно до п. б) 4.4 ст.84 Земельного Кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать, зокрема, землі під державними залізницями.

Судом встановлено, що рішенням Глибоцької селищної ради від 30 травня 2012 року № 163-16/12 відповідачу ОСОБА_1 надано згоду на продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення по вул. Привокзальній, 2В в смт. Глибока площею 0,1200 га.

26 червня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу ОСОБА_4, право власності на спірне майно перейшло до ОСОБА_3

27 липня 2012 року відповідач ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування.

На замовлення позивача ДТГО «Львівська залізниця» приватним підприємством «Ріга» (далі - ПП «Ріга») проведено роботи з інвентаризації земель ДТГО «Львівська залізниця» в адміністративних межах Глибоцької селищної ради відповідно до Плану «границ полоси ж.д. отвода линии «Адынката-Берехомет» в административниых границах Глыбокского района Черновицкой области от км. 300+013м до км. 300+052м» 1959 року.

Вказаним планом встановлено, що ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону складає 120 м від осі колії.

Звертаючись до суду із даним позовом залізниця посилається на те, що належним доказом їх землекористування є План «границ полоси ж.д. отвода линии «Адынката-Берехомет» Львовськой ж.д. в административниых границах Глыбокского района Черновицкой области от км. 300+013м до км. 300+052м» 1959 року.

Разом із тим, відповідно «Инструкция о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затв. Міністерством шляхів сполучення СРСР 30.01.1963 року було зобов’язано Міністерство шляхів і сполучення за узгодженням з Держбудом СРСР та Держпланом СРСР переглянути в трьохмісячний строк Інструкцію про норми і порядок відведення земель для залізної дороги і використання полоси відводу, затверджену Міністерством шляхів і сполучення 01 листопада 1955 року, маючи на увазі скоротити ширину полоси відводу для залізної дороги і захисних лісових насаджень до мінімально необхідного розмірів і повернути колгоспам, радгоспам та іншим землекористувач надлишки землі, які були раніше відведені для потреб залізнодорожнього транспорту.

Цією ж інструкцією також передбачалося, що ширина полоси відводу (між її межами) повинна визначатися відповідно до діючих норм проектування залізничної колії 1524 мм загальної сітки Союзу РСР і технічним показанням по проектуванню станції, вузлів на залізничних дорогах Союзу РСР, а для залізничних доріг вузької колії відповідно до діючих норм їх проектування.

Ширина полоси відводу на перегонах при висоті насипу у глибині виїмки до 1 м, коли не потрібно резервів, кавальєрів укріплюючи споруд, а також лісозахисних насаджень не повинна перевищувати, зокрема, для залізної дороги колією 1524 мм І категорії 28,0 м, тощо.

Ширина полоси відводу на перегонах для розміщення в ній земляного полотна повинна визначатися по типових і індивідуальних поперечним профілям земляного полотна нормальної і вузької колії.

Також вказаним нормативно-правовим актом було зобов’язано залізницю встановити межі їх земельних ділянок в натурі, встановити межові знаки та виготовити акти на земельні ділянки, які зберігати у конторах залізниці.

Однак, як вбачається із плану 1959 року будь-яких змін до нього на підставі Інструкції 1963 року проведено не було.

Також суду не надано доказів, що залізницею було здійснено визначення меж земельних ділянок в натурі, встановлення межових знаків та виготовлення актів на земельні ділянки на підставі Інструкції 1963 року.

Суд вважає, що позивачем у позовній заяві не вірно зазначено місце знаходження спірної земельної ділянки, оскільки відповідно до ДБН, що були чинними на час виникнення спірних правовідносин щодо визначення відліку кілометрів на залізничній колії, порядкові номери кілометрів повинні бути зображені на двох сторонах таблички, з однієї сторони зазначається номер кілометру, що закінчився перед знаком кілометру, з іншої – номер кілометру, що починається, таким чином, суд вважає, що спірна земельна ділянка знаходиться на 301км+013м до 301км+052м, а не на 300км+013м до 300км+052м, як зазначено в позовній заяві.

Дана обставина підтверджується протоколом огляду доказів за місцем їх знаходження від 04 квітня 2019 року, згідно якого земельна ділянка відповідача знаходиться на 301км+013м до 301км+052м; більш того, оглядом встановлено, що надані позивачем план відводу завершується на 300км+195м, а технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації – на 300км+646м, тобто не охоплює спірну земельну ділянку.

Також відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, за положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

У позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року та в рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, а також у Постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року № 6-140цс14 від 29 червня 2016 року №6-1376цс16 та ін.

Як встановлено судом відповідач ОСОБА_1 став власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2012 року, згідно якого спірну земельну ділянку йому продала Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області, пороте вказана земельна ділянка знаходилася в оренді у громадянки ОСОБА_5 з 22 квітня 2011 року на підставі договору оренди земельної ділянки. Відповідач ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_5 незавершений будівництвом об’єкт, який розташований на вказаній земельній ділянці і відповідно до вимог законодавства до нього перейшло право користування вказаною земельною ділянкою на умовах, на яких земельна ділянка належала попередньому власнику (користувачу).

Тому суд приходить до висновку, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Частинами 1, 2 ст.116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Підстави та порядок припинення прав на землю визначені в главі 22 ЗК України. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об’єктивних і суб’єктивних причин, а також за наявності та відсутності вини власників і землекористувачів.

У відповідності до ст.140 ЗК України зазначено вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку. Зокрема, добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду або не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадку, визначеному цим Кодексом.

Суд вважає, що позбавлення відповідача ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку шляхом визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку означатиме втручання у право особи на мирне володіння майном за відсутності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності, оскільки таким втручанням буде порушена справедлива рівновага між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав держави в особі юридичної особи, яка є власником земельної ділянки.

Адже встановлено, що відповідач ОСОБА_1 набув права власності на землю в процесі приватизації земельної ділянки. Саме держава передала земельну ділянку у власність відповідача за процедурою, визначеною законом. На думку суду, навіть при наявності вини органу влади у певних діях з приводу видачі актів на право приватної власності на землю, за це не має відповідати той, хто цю землю отримав.

Позивач є публічним акціонерним товариством (державним підприємством). На думку суду позивачем не доведено необхідності втручання держави в право на мирне володіння майном відповідачем, при якому буде дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням.

На час видачі державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 була чинною Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43, яка у п. 1.12. передбачала, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об'єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки.

У п. 1.13 Інструкції передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою при передачі земельної ділянки, що була раніше надана громадянам, підприємствам, установам, організаціям і об'єднанням громадян всіх видів, у постійне користування або при переоформленні правоустановних документів на ці земельні ділянки, проводиться після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженою відповідною технічною документацією.

Тобто при проведенні робіт з видачі державного акта на право на земельну ділянку обов'язковою складовою є визначення та перенесення у натурі (на місцевості) меж земельної ділянки.

Згідно з вимогами п. 1.16 зазначеної Інструкції технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою, окрім інших документів, включає:

- висновок державного органу земельних ресурсів Держкомзему України про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- висновок органу у справах будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- журнал польових вимірювань (крім випадків відчуження земельної ділянок із земель приватної власності);

- кадастровий план земельної ділянки, складений за результатами зйомки;

- збірний кадастровий план суміжних землевласників і землекористувачів;

- відомість обчислення площі земельної ділянки;

- відомість обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки;

- експлікація земельних угідь згідно з формою 6-зем.

У п.2.2 цієї Інструкції зазначено, що підготовчі роботи включають:

- аналіз матеріалів проекту відведення земельної ділянки;

- підготовка виписки з земельно-облікових документів про площу земельної ділянки;

- аналіз висновку державного органу земельних ресурсів про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- аналіз висновку органу у справах будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки;

- підбір планово-картографічних матеріалів та збирання інформації про опорну геодезичну мережу;

- проведення рекогносцирування по зовнішній межі земельної ділянки.

Отже, виконання усіх підготовчих робіт з виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку передбачає як перевірку того, чи є земельна ділянка вільною, чи не належить вона іншому власнику чи користувачеві та чи не накладаються межі вказаної земельної ділянки на суміжні земельні ділянки.

При видачі державного актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 таких порушень чи неузгоджень не було виявлено.

Позивач вказує на те, що ним проведено інвентаризацію земель, в ході якої було виявлено накладення земельної ділянки відповідача із землями залізниці.

Постановою Кабінету Міністрів № 513 від 23 травня 2012 року затверджено «Порядок проведення інвентаризації земель», який установлює вимоги до проведення інвентаризації земель під час здійснення землеустрою та складення за її результатами технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель.

Так, відповідно до вказаного порядку підставою для проведення інвентаризації земель є рішення відповідного органу виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування щодо виконання відповідних робіт, договори, укладені між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою, судові рішення.

Встановлено, що договір № Л/П 134382/НЮ між позивачем та розробником документації ПП «Ріга» укладено 30 грудня 2013 року, тоді як рішення про надання дозволу на проведення інвентаризації земель Глибоцькою селищною радою винесено 29 квітня 2014 року, тобто договір на проведення інвентаризацію був укладений на той час, коли не існувало дозволу на її проведення. Також, як вбачається з акту від 27 серпня 2013 року проведення інвентаризації розпочалося задовго до укладення договору та до надання органом місцевого самоврядування дозволу на проведення такої інвентаризації.

Більш того, зазначене вище рішення органу місцевого самоврядування на порушення вимог чинного законодавства не містить в собі зазначення мети проведення інвентаризації земель.

Згідно п.11 вказаного порядку для проведення інвентаризації земель замовник укладає з виконавцем договір про розроблення технічної документації, в якому відображаються вартість і строк виконання робіт із землеустрою, що не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору.

Як встановлено в судовому засіданні та визнається сторонами, проведення інвентаризації земель завершено 25 листопада 2015 року, що становить майже два роки з часу укладення договору, в той час як чинним законодавством визначено, що термін з виконання даних робіт не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору.

Цією ж постановою передбачено, що за результатами проведення інвентаризації земель виконавцем робіт розробляється технічна документація, склад якої встановлений статтею 57 Закону України “Про землеустрій”. Технічна документація погоджується та затверджується в порядку, встановленому статтею 186 Земельного кодексу України.

Разом із тим, позивачем не надано належних доказів того, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, загальною площею 30,41 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об’єктами залізничного транспорту в адміністративних межах Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області погоджувалася в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Більш того, як вбачається з довідки ГУ Держгеокадастру в Чернівецькій області № 0-24-0.72-1081/2-19 від 12 березня вказана документація щодо інвентаризації на погодження не надходила. Вказані обставини в судовому засіданні підтвердив свідок ОСОБА_6, який також зазначив, що ним як посадовою особою було погоджено тільки технічні креслення та заміри окремих земельних ділянок, проте технічна документація щодо інвентаризації на погодження у встановленому законодавством порядку до Глибоцького районного відділу дергеокадастру не надходила.

Враховуючи те, що вказана технічна документація виготовлена без надання дозволу органу місцевого самоврядування, не погоджена, не затверджена, рішення органу місцевого самоврядування не містить обов’язкової вказівки пор мету інвентаризації, здійсненна з порушення встановлено законодавством терміну, проведена без участі та повідомлення власників і користувачів спірних земельних ділянок, суд приходить до висновку, що вказана документація є неналежним доказом у справі.

Не є належним доказом безпідставності передачі у приватну власність відповідача земельної ділянки та обставина, що позивачем сплачується земельний податок за земельну ділянку в межах Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області.

Також на неодноразові звернення суду до позивача за клопотанням сторін, суду не було надано оригінал плану відводу та копію договору з ПП «Ріга», на які посилається позивач у позовній заяві.

Відповідачем ОСОБА_1 та представником відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні було заявлено про застосування судом строку позовної давності, про що було подано письмові заяви.

Як встановлено судом, 27 серпня 2013 року відповідної комісією був складений акт обстеження земельних ділянок юридичних або фізичних осіб, які частково розташовані в межах смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на території Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області.

До складу комісії, окрім представників Глибоцької селищної ради, входили також і представники АТ «Українська залізниця», а саме: Начальник ВП «Чернівецька дистанційна колія» - ОСОБА_7; в.о. головного інженера ВП «Чернівецька дистанційна колія» - ОСОБА_8; заступник начальника ВП «Львівська дистанція захисних лісонасаджень» - ОСОБА_9; начальник сектора майнових та земельних ресурсів дирекції - ОСОБА_10; інженер-землевпорядник ВП «Чернівецька дистанційна колія» ОСОБА_11

Отже в складі спільної комісії перебувало п'ять представників АТ «Українська залізниця», які своїми особистими підписами скріпили складення даного акту та встановили факт наявності можливого порушення прав.

За результатами обстеження комісією виявлено ряд проблемних питань. Зокрема, п.12, акту відноситься до пропущеної в позовній заяві прив’язки до кілометрового перегону, а саме від 299км+420м до 300км+140м права сторона за ходом кілометрів, вказується що наявна автомобільна дорога (вул.. Залізнична), яка є дорогою обласного значення, з пртилежного сторони дороги – громадська забудова: ТСОУ (ДОСААФ), магазини, автозаправка, частково стадіон, наявні державні акти, зокрема ділянка ОСОБА_1 знаходиться в межі смуги відведення залізниці.

Отже з вищевикладеного робимо висновок, що 27 серпня 2013 АТ «Українська залізниця» дізналась про порушене право.

Позивачем визнається той факт, що інвентаризація завершилася 25 листопада 2015 року, а як вбачається із поштового штампу позивач в суд із позовом звернувся 17 грудня 2018 року.

Відповідно до норм ст.ст. 257, 258 ЦК України встановлено, що загальний строк позовної давності становить три роки, а позовна давність щодо вимоги про стягнення неустойки, штрафу, пені, встановлено строком в один рік.

Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою відмови у задоволенні позову.

Беручи до уваги вимоги ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Отже, строк позовної давності сплинув 26 серпня 2016 року, проте позивач звернувся до суду 17 грудня 2018 року.

ОСОБА_10 відповідно до усталеної судової практики, якщо судом під час розгляду справи одночасно встановлено декілька підстав для відмови у задоволенні позовних вимог зокрема, необґрунтованість чи недоведеність позовних вимог і пропуск позивачем строку позовної давності, то суд зобов’язаний відмовити у задоволенні позовних вимог саме у зв’язку з їх необґрунтованістю чи недоведеністю.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи вище викладене позов підлягає відмові у зв’язку з двома підставами, а саме: пропуском позовної давності та необґрунтованістю позовних вимог. Суд дослідивши матеріали справи, вважає доцільним відмовити в задоволенні даного позову з підстав необґрунтованості та безпідставності.

Отже, обов’язок доведеності позовних вимог покладено саме на позивача. Від представника позивача до суду надійшла заява, в якій вказано, що в матеріалах справи наявні всі докази, що обґрунтовують позовні вимоги, будь яких клопотань від позивача про забезпечення доказів не надходило. Разом із тим, з огляду на вищевикладені обставини, суд приходить до висновку, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами, що частина земельної ділянки відповідача ОСОБА_1 є частиною смуги відведення залізниці, та не доведено розміру накладення чи перетину земельної ділянки відповідача із землями, які перебувають у користуванні ПАТ «Львівська залізниця» (вказана правова позиція зазначена в Постанові Верховного Суду № 61-1979св18 від 26 вересня 2018 року), а тому у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного, ст. 186 ЗК України, ст. 57 Закону України “Про землеустрій”, Постанови Кабінету Міністрів № 513 від 23 травня 2012 року затверджено «Порядок проведення інвентаризації земель», статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), керуючись ст. ст. 3-13,19,76-81,89,206,259,263-265 ЦПК України суд,-

У Х В А Л И В :

У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі її регіональної філії «Львівська залізниця» до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання незаконним рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку – відмовити повністю.

Повний текст судового рішення виготовлено 04 квітня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається через суд першої інстанції.

СУДДЯ: