Рішення № 80956207, 28.03.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/1003/18

Провадження № 2/201/191/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

У складі: головуючого судді – Федоріщева С.С,

при секретарі – Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно, -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності на частину домоволодіння, позовні вимоги не змінювалися. Позивач у своєму позові посилався на та, що у Жовтневому відділі державної виконавчої служби ДМУЮ перебуває на виконанні виконавче провадження з примусового стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за виконавчими листами № 412/10846/2012 від 12 травня 2014 року на суму 253 749,76 грн. та № 183/3945/15 від 01 лютого 2016 року на суму 131783,22 грн., виданих Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська. В ході проведення виконавчих дій було встановлено, що боржник має у власності зокрема 54/100 частин домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, у якому зареєстрована неповнолітня дитина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з її матір’ю ОСОБА_4. Станом на дату подання позову дозвіл на реалізацію арештованого нерухомого майна від Органу опіки не надійшов, що не дає змогу реалізувати нерухоме майно. Рухоме майно у виконавчому провадженні не встановлено, відтак виконати рішення судів про стягнення коштів з відповідача у звичайному порядку виконання рішення суду на даний час неможливо. А тому відповідно до приписів ст. 366 ЦК України позивач просить суд перевести на неї права та обов’язки відповідача як співвласника 54/100 частини домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7.

Від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з’явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. У матеріалах справи міститься заява представника відповідача, у якому останній проти задоволення позовних вимог позивача заперечував, посилаючись на те, що ОСОБА_2 належить не частина домоволодіння, а усе домоволодіння вцілому, а тому суд не може застосувати норму закону, яка регулює можливість визнання права власності на частину у майні. На думку представника відповідача, подання даного позову не що інше, як спроба змінити порядок виконання судового рішення (а.с.129).

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши та оцінивши надані докази, у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві і співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що у провадженні Жовтневого відділу ДВС ДМУЮ перебуває на виконанні виконавче провадження з примусового стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за виконавчими листами № 412/10846/2012 від 12 травня 2014 року на суму 253749,76 грн. та № 183/3945/15 від 01 лютого 2016 року на суму 131783,22 грн., виданих Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська (а.с.7, 19).

Виконавчі провадження були відкриті постановами державної виконавчої служби ВП № 44772257 від 18 вересня 2014 року та ВП № 50050313 від 05 лютого 2016 року відповідно (а.с.9, 21).

Загальна сума боргу відповідача за безспірними вимогами, підтвердженими виконавчими документами, становить 385532,98 грн.

В ході проведення виконавчих дій було встановлено, що боржник має у власності зокрема 54/100 частин домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, та домоволодіння за адресою: Дніпропетровська обл., смт. Кринички, вул. 8 березня, буд. 6.

На частку майна у домоволодінні за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, було накладено арешт постановою державного виконавця Пата Н.О. від 18 вересня 2014 року, та 07 листопада 2014 року було складено акт опису та арешту майна належного Відповідачу за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7 (а.с.10-14).

На домоволодіння за адресою: Дніпропетровська обл., смт. Кринички, вул. 8 березня, буд. 6, було накладено арешт постановою державного виконавця Савостіної О.В. від 05 лютого 2016 року та 04 березня 2016 року було складено акт опису та арешту майна належного відповідачу за адресою: Дніпропетровська обл., смт. Кринички, вул. 8 березня, буд. 6 (а.с.22-26).

Рухоме майно виявлене до дати подання цього позову не було, оскільки відповідач перешкоджав державному виконавцю у доступі до житлового приміщення.

У виконавчому провадженні було встановлено, що у будинку за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, зареєстрована неповнолітня дитина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з її матір’ю ОСОБА_4. Дана інформація підтверджується довідкою від 16 липня 2015 року, отриманою від Головного управління державної міграційної служби у Дніпропетровській області (адресно-довідковий підрозділ) та Довідкою про склад сім’ї від 17 березня 2015 року № 73/0315 за підписом голови квартального комітету Жовтневої районної у місті ради ОСОБА_5 (а.с.15-16).

Відповідно адресної карти у будинку за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, неповнолітня дитина ОСОБА_3 була зареєстрована 02 липня 2015 року.

Державним виконавцем на адресу Управління-служби у справах дітей Жовтневої районної ради у м. Дніпропетровську ради було направлено подання від 09 листопада 2015 року № 19531/6 про дозвіл на продаж 54/100 частки домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7 (а.с.17).

Орган управління-служба у справах дітей листом від 19 листопада 2015 року № 1301/08-17-73 повідомив, що питання дозволу на продаж майна відповідача позитивно не було вирішено, а отже дозволу на реалізацію майна боржника, де прописана неповнолітня дитина отримано не було (а.с.18).

08 грудня 2015 року Жовтневий ВДВС ДМУЮ звернувся з позовом до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська про зобов’язання Управління-служби у справах дітей надати дозвіл на реалізацію майна відповідача, який було повернено без розгляду ухвалою суду від 18 січня 2016 року з причини непідвідомчості розгляду справи судам загальної юрисдикції (а.с.30-32).

У лютому 2016 року Жовтневий ВДВС ДМУЮ звернувся з позовом до Дніпропетровського окружного адміністративного суду про зобов’язання Управління-служби у справах дітей надати дозвіл на реалізацію майна відповідача, який було повернено без розгляду ухвалою суду від 11 березня 2016 року, також з причини непідвідомчості розгляду справи адміністративним судам (а.с.33-36).

Обидва суди дали протилежні висновки в оцінці статусу Управління-служби у справах дітей .

Таким чином, дозвіл на реалізацію арештованого нерухомого майна від Управління-служби у справах дітей не надійшов, що не дає змогу реалізувати нерухоме майно. Рухоме майно у виконавчому провадженні не встановлено, відтак виконати рішення судів про стягнення коштів з відповідача у звичайному порядку виконання рішення суду було неможливо.

Також під час проведення виконавчих дій було встановлено, що у виявленому майні відповідача, а саме: домоволодінні за адресою: Дніпропетровська обл., смт. Кринички, вул. 8 березня, буд. 6, зареєстрована ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 та її малолітня донька ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. Дана інформація підтверджується довідками Криничанської селищної ради від 12 липня 2016 року (а.с.27).

Отже, інше нерухоме майно, що належить боржнику також обтяжене реєстрацією малолітньої дитини і реалізувати його у виконавчому провадженні у звичайному порядку виконання рішення суду неможливо.

Відповідно до статті 129-1Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до частини 1 статті 366 Цивільного кодексу України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

Згідно з частиною 2 статті 366 Цивільного кодексу України у разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

Будівельні характеристики домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, не дають змоги виділити частку відповідача в натурі без проведення перепланування і реконструкції будівлі для можливості використання частини відповідача у домоволодінні, як самостійного житлового приміщення, отже варіант виділення частки боржника в натурі для подальшого звернення стягнення (частина 1 статті 366 ЦК України) неможливий.

Таким чином, позивач набув право вимагати продажу відповідачем своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу, але на даний час таке право неможливо реалізувати з причини арешту майна у виконавчому провадженні. Реалізувати таке право можливо було б із згоди відповідача та при наявності його бажання погасити заборгованість перед позивачем до арешту майна у виконавчому провадженні.

Оскільки наявність арешту майна відповідача у виконавчому провадженні робить неможливим добровільній продаж частини домоволодіння з направленням суми виторгу на погашення боргу, настає підстава для застосування альтернативного варіанту погашення боргу, описаному у частині 2 статті 366 ЦК України, а саме – продаж частки боржника з публічних торгів або переведення на кредитора прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку. Оскільки з причини реєстрації неповнолітньої дитини в домоволодінні та відсутності дозволу Управління-служби у справах дітей на продаж, реалізація майна боржника з публічних торгів неможлива то єдиним варіантом погашення боргу суд вважає є переведення на кредитора прав та обов'язків боржника, як співвласника домоволодіння, з проведенням відповідного перерахунку.

Отже, відповідно до приписів статті 366 Цивільного кодексу України та з врахуванням вказаної послідовності застосування способів задоволення вимог кредитора за рахунок частини власності боржника, суд вважає, що позивач набув право вимагати переведення на нього прав та обов'язків відповідача, як співвласника домоволодіння, з проведенням відповідного перерахунку.

У судовому засіданні представник відповідача надав пояснення, що у даному спорі неможливо застосувати приписи статті 366 Цивільного кодексу України, оскільки відповідачу належить на праві власності не частина домоволодіння, а все майно в цілому та долучив три правовстановлюючі документи: свідоцтво на спадщину від 30 березня 2007 року на 24/100 домоволодіння, договір купівлі-продажу від 29 вересня 2008 року на 30/100 домоволодіння та свідоцтво на спадщину від 01 березня 1982 року на 46/100 домоволодіння (а.с.130-135).

Але суд не погоджується з таким твердженням, що застосувати приписи статті 366 Цивільного кодексу України в даному випадку неможливо та вважає, що позовні вимоги повинні бути задоволені на підставі наступного.

Так, відповідно до ст. 8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

В даному провадженні суд вважає, що повинно бути застосовано аналогію закону, а саме ч. 2 ст. 366 ЦК України, у зв’язку з наступним.

Так, судом встановлено, що предметом розгляду даної справи є визнання права власності у зв’язку з невиконанням виконавчих листів № 412/10846/2012 від 12 травня 2014 року на суму 253749,76 грн. та № 183/3945/15 від 01 лютого 2016 року на суму 131783,22 грн., виданих Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська. Тобто, з 2014 р. позивач, отримавши вже рішення судів, не може отримати від відповідача присуджені кошти. А відповідач не тільки добровільно не виконав рішення судів, але і своїми недобросовісними діями, які полягають у реєстрації неповнолітньої дитини в домоволодінні, навмисно робить все, щоб виконання рішень суду було неможливо, а державна виконавча служба при наявності у боржника майна для погашення заборгованості і виконання рішень судів, у зв’язку з недосконалістю законодавства, не має можливості виставити на продаж таке майно.

Таким чином рішення судів про стягнення з відповідача на користь позивача коштів так і залишається невиконаним при наявності такої можливості, але за відсутності правового регулювання такого механізму.

Невиконання рішень судів створює ситуацію, за якої позивач використав всі надані державою можливості захистити своє порушене право – звернувся до суду, брав участь у судовому розгляді, отримав рішення суду на свою користь, яке набуло законної сили, однак фактичного забезпечення свого права не отримав. Законні очікування такої особи є порушеними, адже виконання рішення суду поставлено в залежність від чинників, що лежать поза сферою її впливу, породжують ситуацію, за якої особа хоч і виконала всі вимоги закону, реалізувала своє право на захист, однак такого захисту не отримала.

У рішенні ЄСПЛ по справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п. 40 зазначається, що …право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу– у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, – і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов’язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід’ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.

Розглянувши практику ЄСПЛ, щодо встановлення місця виконавчого провадження в системі права і його правової природи необхідно вказати, що у пілотному рішенні у справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 р. Європейський суд, вказав, що пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод кожному надано право звертатися до національного суду у разі виникнення спору про його цивільні права («право на суд»), одним із аспектів якого є право на доступ до правосуддя, що представляє собою право на порушення позовного провадження у національних судах з питань цивільно-правового характеру; але таке право на судовий захист було б ілюзорним, якби система правова держави-учасника Європейської конвенції не виключала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов’язковим до виконання, залишалося б не виконаним. Також, визнається неприпустимим, що п. 1 ст. 6 Конвенції, деталізовано визначаючи процесуальні гарантії сторін на справедливий розгляд їх справи національним судом, не передбачав би захисту процесу виконання судових рішень. Європейський суд наголосив, що виконання рішення суду, яке ухвалено будь-яким національним судом, повинно розглядатись як складова «судового розгляду».

У справі «Soering vs UK» Європейський суд визначив, що Конвенція як основоположний правовий акт, що підтверджує, забезпечує та надає захист прав людини, визначає, що її гарантії мають бути реальними та дієвими. Також, будь-яке тлумачення гарантованих прав та свобод, повинно відповідати загальним положенням Конвенції, метою якої є забезпечення і талий розвиток цінностей демократичного суспільства. Тобто, на державі лежить безпосередній обов’язок дотримуватися прав та свобод особи і забезпечувати своєчасне та в повному обсязі виконання судових рішень, що набрали законної сили. Виконання будь-якого рішення суду є обов’язковою стадією процесу правосуддя, і як наслідок, повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції. Судовий захист прав особи, як і діяльність суду, не може вважатися ефективним, якщо рішення суду не буде виконано або виконано неналежним чином і без подальшого контролю суду за їх виконанням. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції гарантується право кожної особи на звернення до суду з позовом стосовно захисту її прав та обов’язків цивільного характеру.

Що стосується обов’язковості судових рішень, то ЄСПЛ також було постановлене «пілотне» рішення у справі «ОСОБА_8 проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04. Суд зазначає, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України. Справа, яка розглядається, свідчить про те, що питання тривалого невиконання остаточних рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань. Суд визнав справу заявника пілотною та відзначив, що ситуація з невиконанням рішень національних судів в Україні є її структурною проблемою, і кількість заяв до ЄСПЛ з такою ж проблематикою з року в рік лише збільшується.

Суд зазначив, що держава є вільною у виборі методів для усунення зазначеної проблематики, бажано, щоб ці методи та заходи перш за все стосувались заповнення прогалин в законодавстві та адміністративних заходів.

Європейський суд з прав людини у справі «Півень проти України» констатував порушення ст. 6 Конвенції та вказав на те, що невиконання рішення національного суду не може бути виправдане законодавчими недоліками, які роблять його виконання неможливим. У вказаній справі Європейський суд констатував відсутність у законодавстві України нормативної бази щодо завдань, які покладені на органи виконавчої влади.

Так, у виконавчому провадженні було встановлено, що відповідачу належить 54/100 частин домоволодіння за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд. 7, і саме на 54/100 частин було накладено арешт та складено акт опису й арешту; саме 54/100 частин домоволодіння державна виконавча служба намагалась реалізувати. Всі ці дії державного виконавця відповідачем (боржником у виконавчому провадженні) не оскаржувались, а отже відповідач погодився, що реалізації підлягає 54/100 частин домоволодіння.

Крім того, суд зазначає, що відповідач не об’єднав свої частки, нерухоме майно належить йому на підставі різних правовстановлюючих документів та поділено на частки. Отже, суд вважає, оскільки Відповідачу належить домоволодіння по часткам на підставі різних документів, то відчужувати його як добровільно, так і примусово можливо частково (відповідно по часткам, на які є правовстановлюючі документи).

Також, суд зазначає, що хоча частина 2 статті 366 ЦК України і передбачає переведення на кредитора прав та обов'язків співвласника-боржника, тобто щодо частки майна, але не забороняє таке переведення, якщо боржник володіє власністю в цілому. Отже, переведення прав та обов’язків щодо частки майна, якщо власник майна один, а майно поділено на частки, не суперечить даній нормі закону.

Отже, з причини реєстрації неповнолітньої дитини в домоволодінні та відсутності дозволу Управління-служби у справах дітей на продаж, реалізація майна боржника з публічних торгів неможлива, то єдиним варіантом погашення боргу – є переведення на кредитора прав та обов'язків боржника. І хоча відповідачу і належить все нерухоме майно, але воно поділено на частки, а тому, по аналогії закону, для заповнення прогалини у законодавстві з метою захисту законних прав позивача, та для виконання принципу обов’язковості рішень суду, в даному випадку суд вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин ч. 2 ст. 366 ЦК України.

Також судом встановлено, що п. 1 ч. 2 статті 16 Цивільного кодексу України встановлює, що одним із способів захисту права може бути визнання права. В цій статті також зазначається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 366 ЦК України передбачає додатковий (спеціальний) спосіб захисту права у порівнянні із загальною нормою статті 16 ЦК України, а саме переведення на кредитора прав та обов'язків боржника, як співвласника майна. Фактично обидва способи є тотожними, оскільки зміст прав та обов’язків співвласника майна є аналогічними змісту прав власника майна та є похідним від нього. Різниця між зазначеними способами захисту є тільки у формулюванні, а не у змісті.

Відповідно до припису пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Таким чином, вказана норма Закону встановлює ознаку рішення суду як правовстановлюючого документу за категорією спорів – а саме, рішення суду, що підлягає реєстрації повинно бути постановлене судом за результатом розгляду спору саме про визнання права власності на нерухоме майно.

Стаття 366 ЦК України була введена в дію разом із набранням сили Цивільним кодексом України – 01 січня 2004 року та в подальшому її редакція не змінювалась.

Стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відповідно до пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»була введена в дію з 13 грудня 2015 року. Таким чином, стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» була введена в дію пізніше статті 366 ЦК України і повинна застосовуватися судом як пріоритетна.

Аналіз змісту статей 16, 366 ЦК України, статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та часу їх введення у дію дає підстави суду вважати, що з 13 грудня 2015 року неможлива реєстрація права власності на нерухоме майно за рішенням суду, текст резолютивної частини якого викладений не у відповідності з таким способом захисту права як визнання права власності.

Таким чином суд вважає, що способом захисту права позивача в даному випадку повинно бути переведення на позивача прав та обов’язків співвласника шляхом визнання права власності на майно відповідача. З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 76, 77, 81, 82, 89, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) право власності на 54/100 частин домоволодіння, що розташоване за адресою: місто Дніпро, вул. Обсерваторна, буд, 7.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) сплачений останньою судовий збір у розмірі 4725,00 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев