Рішення № 80924336, 27.03.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

27.03.2019 р. справа №520/104/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Старосєльцевої О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Кіт С.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

встановив:

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 08.01.2019р. прийнято позов до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження. Ухвалою від 06.03.2019 року продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі до 08.04.2019р., 27.03.2019р. закінчено підготовче провадження у справі та розпочато судовий розгляду по суті.

Позивач, ОСОБА_3, у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування рішення ДМС України від 14.12.2018 р. №422-18; 2) зобов'язання ДМС України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянку Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3.

Аргументуючи заявлені вимоги зазначив, що 28.12.2018р. позивач отримала повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області від 27.12.2018р. №111 яким їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2018р. № 422-18. Позивач вважає, вказане рішення 14.12.2018р. № 422-18 протиправними, та таким, що порушує її права, для відновлення яких необхідно його скасувати. Вказуючи, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування цілком обґрунтованими. Під час перевірки інформації, яку позивач надавала разом зі зверненням з відповідною заявою, відповідачем проводилась перевірка поверхнево і необ'єктивно, ситуація у країні походження позивача належним чином не вивчалась. Крім того, позивач вказала, що є дружиною громадянина Сирії - ОСОБА_7, який проживає в м. Харкові та рішенням ДМС України від 31.12.2014р. №791-14 його визнано особою, яка потребує додаткового захисту. Отже позивач повинна була отримати захист в Україні, як дружина особи, яку вже було визнано особою, що потребує додаткового захисту. Під час винесення рішення, відповідач знехтував правом на возз'єднання родини.

Представник відповідача, ДМС України, який є одночасно представником третьої особи, ГУ ДМС України в Харківській області, з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що позивачем не надано жодних документів, які підтверджують факти її переслідувань або загрози переслідувань, при цьому суперечливий характер наданих заявницею відомостей щодо укладення шлюбу, не дають підстав стверджувати, що вони з чоловіком є подружжям, отже спірне рішення є юридично та фактично обґрунтованими, повністю відповідає закону.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, заслухавши представника позивача, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

За матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_3, громадянка Сирійської Арабської Республіки, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження Ідліб, 30.03.2018р. звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.(а.с.171)

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області 28.12.2018р позивачу вручене повідомлення № 111 від 27.12.2018 року про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.(а.с.227)

Вказане повідомлення складене на підставі рішення ДМС України від 14.12.2018 р. №422-18, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону відсутні.(а.с. 226)

При цьому, фактичною підставою для винесення спірного рішення послугував Висновок головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Харківській області від 18.10.2018р.. (а.с.210-225)

Так, під час складення висновку, головний спеціаліст ОСОБА_13 вказав, що заявниця повідомила, що приїхала до України до свого чоловіка, а також через військові дії у Сирії. ОСОБА_3 зробила спробу обґрунтувати своє прибуття до України та звернення за захистом твердженнями про її перебування у шлюбі з громадянином Сирії ОСОБА_7, який проживає в м. Харків та якого визнано особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, що, відповідно до статті 4 Закону, давало б їй підстави для возз'єднання сім'ї, однак вона не довела викладені вище обставини - наявність у матеріалах справи двох свідоцтв про шлюб, виданих різними установами у різних місцях, із зазначеними в них різними датами укладення шлюбу, непослідовність та суперечливий характер наданих заявницею відомостей щодо укладення шлюбу, а також відомості ОСОБА_7, що суперечать відомостям заявниці щодо останнього, не дають підстав стверджувати, до вони є подружжям.

Вказано, що сам шлюб, зі слів заявниці, був укладений 1 березня 2016 року у Сирії, а зустрілися вони лише після прибуття її до Харкова у березні 2018 року (протокол співбесіди від 07.05.2018). В підтвердження вищевикладеного, заявниця надала оригінал свідоцтва про шлюб та долучила до справи нотаріально-засвідчений переклад останнього на українську мову. Заявниця пояснила, що шлюб було укладено за відсутності чоловіка, який проживає в Україні, через довіреність, яка була оформлена ОСОБА_7 на його батька.

У висновку також зазначено, що заявниця проживала, а її рідні продовжують проживати у захопленому терористичними угрупуваннями м. Джиср-еш-Шугур, при цьому, вона не повідомила жодних фактів переслідування її та її рідних з боку зазначених угрупувань, і, так само, не виявила таких побоювань в разі її повернення до рідного міста, що дає підстави стверджувати про прихильне ставлення заявниці та її рідних до сил, які контролюють її місто. Слід також взяти до уваги, що заявниця у 2016 році виїхала до своєї рідної сестри у Ліванській Республіці, де проживала на протязі останніх 2,5 років, і, в разі небажання повертатися до країни громадянської належності, немає жодних перешкод для її повернення та подальшого проживання у сестри.

Крім того, висновок ДМС України містить уривки з інформацією з посиланнями на інтернет ресурси: www.refworld.org, www.eurointegretion.com.ua, а також на науково-дослідницької праці - магістерської дисертації 2017 року «ІНФОРМАЦІЯ_4».

Перевіряючи відповідність закону, зокрема і ч.2 ст.2 КАС України, юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, суд зазначає, що правовідносини з приводу отримання іноземцями та особами без громадянства притулку в України унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI.

Пункт перший частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частини1-3 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, у 2016 році ОСОБА_3 уклала шлюб з громадянином Сирії - ОСОБА_7.

Чоловіка позивача рішенням ДМС України від 31.12.2014р. №791-14 визнано особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується копією відповідного посвідчення серії НОМЕР_2 (а.с17).

Судом встановлено, що чоловік позивача неодноразово звертався до Міністерства закордонних справ України з заявами, в яких просив надати ОСОБА_3 дозвіл МЗС на оформлення візи для в'їзду в Україну у посольстві України в Лівані, як члену сім'ї особи, яку визнано особою, яка потребує додаткового захисту.(а.с.23-34) Однак, ОСОБА_3 повідомлено про відмову в наданні візи для в'їзду в Україну.

У зв'язку з невдалими спробами отримання візи для в'їзду в Україну, позивач приїхала до України через Російську Федерацію з метою отримання захисту та возз'єднання родини.

Під час проходження паспортного контролю у потязі, який прямував з Російської Федерації до міста Харків 30.03.2018р., позивач звернулась за отримання захисту в Україні до співробітників Державної прикордонної служби України.

Отже, позивач одразу після приїзду до України звернулась за отриманням захисту в Україні з метою возз'єднання з сім'єю.

Щодо висновків відповідача про наявність підстав стверджувати, що позивач та її чоловік не є подружжям, оскільки у матеріалах справи наявні два свідоцтва про шлюб, виданих різними установами у різних місцях, із зазначеними в них різними датами укладення шлюбу, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи встановлено, що 18 лютого 2016 року ОСОБА_3 уклала шлюб з громадянином Сирії - ОСОБА_7 у Шаріатському суді міста Дамаск. Потім вказаний шлюб протягом десяти діб, а саме 1 березня 2016 року було зареєстровано у органах реєстрації актів цивільного стану, що підтверджується відповідним свідоцтвом, яке було видано 05 вересня 2016р року у генеральному управлінні РАЦСу м. Ідліб.

Копії вказаних свідоцтв про шлюб разом з засвідченими перекладами надані представником позивача до матеріалів справи.(а.с.188, 203)

Дослідивши Витяг з інформаційної підбірки УВКБ ООН та МВС Сирійської Арабської Республіки «Цивільна документація та реєстрація у Сирійській Арабській Республіці» з перекладом, суд приходить до висновків, що документи наявні у позивача та її чоловіка на підтвердження їх сімейних відносин (копія свідоцтва про шлюб з Шаріатського суду та свідоцтво про шлюб з органів РАЦСу) відповідають положенням законодавства Сирійської Арабської Республіки у шлюбно-сімейній сфері та не містять хронологічних протиріч, спростовуючи висновки третьої особи, які зазначені у висновку від 18.10.2018 року.

Крім того, представником позивача в якості підтвердження реальності сімейних відносин ОСОБА_3 з її чоловіком, до матеріалів справи надані письмові свідчення ОСОБА_11 юриста Благодійного Фонду «Право на захист», що є виконавчим партнером Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з додатками (копія заяви на соціальну допомогу, копію висновку домашнього звіту, копія посвідчення БФ «Право на захист»), якими підтверджується, що 18.09.2018 року ним проведено домашній візит та огляд житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

В вказаних письмових свідченнях зазначено, що за вказаною адресою проживали дві особи: ОСОБА_3 (яка звернулась за захистом в Україні) та ОСОБА_7 (який був визнаний в Україні особою, що потребує додаткового захисту). Вказані особи проживали за зазначеною адресою однією сім'єю та зазначили, що один одному приходяться чоловіком та дружиною.

Огляд домашнього приміщення проводився з метою отримання фінансової допомоги від УВКБ ООН ОСОБА_3, оскільки вона на той час була новоприбулою особою на території України та не володіла українською мовою, що перешкоджало її працевлаштуванню та можливості інтеграції в українське суспільство, а також була вагітною.

Згідно копії медичного свідоцтва про народження № 590 від 26.12.2018 року та копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 позивач ІНФОРМАЦІЯ_3 народила дитину - ОСОБА_12, в графі батьки дитини вказано, що ОСОБА_3 та її чоловік, ОСОБА_7, є батьками вказаної дитини.(а.с.22, 230)

Крім того, в судовому засіданні 27.03.2019 року, чоловік позивача ОСОБА_7, був допитаний в якості свідка та розповів, що дійсно проживає з своєю дружиною однією сім'єю, разом з дружиною виховують доньку, чоловік повністю фінансово забезпечує свою сім'ю, оскільки дружина доглядає за дитиною.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами другим - четвертим частини першої статті 6 та другим і третім частини першої статті 25 цього Закону.

Відповідачем в оскаржуваному рішенні від 14.12.2018р. №422-18 вказано про встановлення стосовно заявниці відсутні умови передбачені пунктом 1 та пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, про встановлення інших умов передбачених абзацами другим, третім частини першої статті 6 та другим і третім частини першої статті 25 цього Закону, в оскаржуваному рішенні відсутні.

Частиною 3 ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що у разі якщо біженці та особи, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист, не зможуть надати офіційні документальні докази сімейного зв'язку з членами своєї сім'ї, беруться до уваги інші докази, які мають бути оцінені відповідно до законодавства України. Відмова у возз'єднанні сім'ї не може ґрунтуватися виключно на підставі відсутності документів, що підтверджують факт сімейного зв'язку.

Пунктом 24 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" чоловік (дружина) є членами сім'ї біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Таким чином, позивач повинна була отримати захист в Україні, як дружина особи, яку було визнано особою, що потребує додаткового захисту згідно вимог ч. 1,2 ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Крім того, згідно ч.3 ст. 16 Загальної декларації прав людини, сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.

Частиною 1 ст.9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що оскільки судом вставлено існування родинних зв'язків, позивач має від шлюбу дитину, то вказане є достатнім для надання захисту та зумовлює відсутність правових підстав для дослідження інших обставин спору та аргументів учасників справи.

З огляду на ці обставини, відповідачем належало ретельно перевірити доводи позивача та організувати реалізацію владної управлінської функції у спірних правовідносинах з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України не здійснено.

Обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позову, що зумовлює визнання протиправним та скасування спірного рішення та обтяження ДМС України обов'язком повторно розглянути заяву іноземця.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст. 139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2018р. №422-18.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3 від 30.03.2018 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

В решті вимог - позов залишити без задоволення.

Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно ст. 255 КАС України після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Роз'яснити, що скарга може бути подана у порядку ч.1 ст.297 КАС України безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Роз'яснити, що рішення у повному обсязі виготовлено у порядку ч.3 ст.243 КАС України 04.04.2019р.

Суддя О.В. Старосєльцева