Рішення № 80891441, 21.03.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 березня 2019 року справа № 320/319/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі – позивач або ОСОБА_1М.) з позовом до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області (далі – відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області, що полягає у не виплаті пенсії гр. ОСОБА_1 за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року (включно) у розмірі 3352,08 грн.;

- зобов'язати Ірпінське об'єднане управління Пенсійного фонду України Київської області виплатити ОСОБА_1 заборгованість з виплати пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року (включно) у розмірі 3352,08 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є внутрішньо переміщеною особою та з 2018 року перебуває на пенсійному обліку в Ірпінському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Київської області.

Позивач стверджує, що після взяття на пенсійний облік відповідач відновив виплату пенсії позивачу та почав виплачувати пенсію з грудня 2018 року. Проте, виникла заборгованість з виплати пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року (включно) у розмірі 3352,08 грн.

Як вказує позивач, у січні 2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату заборгованості з виплати пенсії за період з жовтня по листопад 2018 року. Разом з цим, відповідач листом від 08.01.2019 №3/Я-03 повідомив, що нарахована пенсія (поточна доплата) за період з 01.10.2018 по 30.11.2018 обліковується в управлінні та буде виплачена на умовах окремого Порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України (після його прийняття).

На думку позивача, така бездіяльність управління ПФУ, яка полягає у відмові виплатити нараховану пенсію, є протиправною та такою, що порушує право позивача на пенсійне забезпечення.

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач перебуває на обліку в управлінні як особа, переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції у зв'язку з переїздом з м. Києва (попереднє місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1). Відповідач відмітив, що відповідно до розпорядження управлінням взято на облік макет паперової пенсійної справи для виплати пенсії, яка надійшла до управління 22.10.2018. При цьому, відповідачем повідомлено, що заява від позивача про запит пенсійної справи у зв’язку з переїздом до м. Ірпінь була подана до управління 10.09.2018 та виплата щомісячної пенсії була проведена у грудні 2018 року у сумі 1676,04 грн.

Крім цього, відповідач зазначив, що відповідно до електронної пенсійної справи пенсія позивача за попереднім місцем проживання виплачена по 30.09.2018. У свою чергу, пенсія за період з 01.10.2018 по 30.11.2018р. у загальній сумі 3352,08 грн. обліковується в управлінні та буде виплачена після визначення та прийняття порядку для здійснення таких виплат.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.01.2019 відкрито спрощене провадження у справі № 320/319/19 без проведення судового засідання.

Відповідно до частини п’ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином України та зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується копією паспорта громадянина України №000222430, виданого 06 грудня 2016 року органом №8029 (а.с.6), та копією Витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання №8029-540700-2017 від 22.11.2016.

Позивач є пенсіонером за віком, про що свідчить копія пенсійного посвідчення серії ААД №786786, виданого Пенсійним фондом України 04.03.2009 (а.с. 10).

Відповідно до довідки від 10.09.2018 №3251009699 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи фактичним місцем проживання/перебування позивача з 15.03.2016 є: АДРЕСА_1, 8201 (а.с.9).

Також, згідно із довідкою №1833 від 05.09.2018 виконавчого комітету Ірпінської міської ради про реєстрацію місця проживання особи ОСОБА_1 з 05.09.2018 по теперішній час зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.7).

Судом встановлено, що позивач звернулась до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області із заявою від 10.09.2018, в якій просила запросити пенсійну справу ОСОБА_1 у зв’язку з переїздом з м. Києва. Також у даній заяві позивачем відмічено, що вона раніше проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5 та отримувала пенсію в м. Ясинувата Донецької області.

Супровідним листом від 19.10.2018 №96383/03 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві на запит від 10.09.2018 №558 було направлено пенсійну справу ОСОБА_1, яка проживала за адресою: м. Київ, пр-т. АДРЕСА_2, та яка була отримана Ірпінським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Київської області 22.10.2018 за вх. №1978/17.

Таким чином, позивач перебуває на обліку в Ірпінському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Київської області.

02.01.2019 позивач звернулась до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області із заявою за вх. №3/Я-03 про виплату заборгованості по пенсії за період з жовтня по листопад (включно) 2018 року (а.с.14).

Листом від 08.01.2019 № 3/Я-03 Ірпінське об’єднане управління Пенсійного фонду України Київської області повідомило позивача про те, що Розпорядженням управління від 17.10.2018 ОСОБА_1 взято на облік в управлінні як особу, яка переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції.

Рішенням Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам при виконавчому комітеті Ірпінської міської ради №25 від 19.10.2018 вирішено відновити виплату пенсії позивачеві з моменту призупинення.

Розпорядженням управління пенсійна справа опрацьована та проведене поновлення виплати пенсії на грудень у сумі 1683,84 грн. (пенсія за грудень 2018 року) та проведено нарахування пенсії («поточна» доплата) за період з 01.10.2018 по 30.11.2018 в сумі 3352,08 грн.

Також у вказаному листі відповідач зазначив, що нарахована пенсія («поточна» доплата) за період з 01.10.2018 по 30.11.2018 обліковується в управлінні та буде виплачуватися на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України (після прийняття) (а.с. 15).

Суд зазначає, що інших доказів в обґрунтування законності підстав для невиплати позивачеві заборгованості з пенсійних виплат за період з 01.10.2018 по 30.11.2018 відповідачем суду не надано.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо невиплати пенсії за період з 01.10.2018 по 30.11.2018, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І).

Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 № 1058-VI (далі - Закон № 1058-IV).

Згідно із статтею 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.

Частиною 1 статті 4 Закону України №1058-IV встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; {Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009} 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 1 Закону України від 20.10.2014 року № 1706-VII “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Абзацом 1 частини 1 статті 4 Закону № 1706-VII передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.2014 №637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", якою визначено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення (далі - соціальні виплати), що призначені зазначеним особам, проводиться через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” з можливістю отримання готівкових коштів і проведення безготівкових операцій через мережу установ і пристроїв будь-яких банків тільки на території населених пунктів, де органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі. Соціальні виплати особам з інвалідністю I групи та іншим особам, які, за висновком лікарсько-консультативної комісії, не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, за їх письмовою заявою можуть проводитися публічним акціонерним товариством “Укрпошта” з доставкою за фактичним місцем проживання/перебування таких осіб.

Припинення або відновлення соціальних виплат проводиться структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад або територіальними органами Пенсійного фонду України згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” (далі-Порялок №365, в редакції від 13.09.2017).

Пунктом 4 Порядку №365 передбачено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення), територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

Згідно з абз.1 п.10 Порядку №365 структурний підрозділ з питань соціального захисту населення протягом трьох робочих днів з дня складення акта обстеження матеріально-побутових умов сім’ї (крім осіб, зазначених в абзацах другому і третьому пункту 7 цього Порядку) та отримання електронної справи отримувача соціальної виплати вносить на розгляд комісій з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворених районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - комісії), подання про призначення (відновлення) або про відмову в призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати.

Відповідно до пункту 11 Порядку № 365, комісія розглядає подання про призначення (відновлення) або про відмову у призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати протягом п’яти робочих днів з дня отримання такого подання.

За результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім’ї або інших документів, визначених в абзацах другому і третьому пункту 7 цього Порядку, комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати (пункт12 Порядку № 365).

Пунктом 14 Порядку № 365 передбачено, що у разі прийняття рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати комісія не пізніше наступного робочого дня надсилає копію такого рішення органові, що здійснює соціальні виплати, та структурному підрозділу з питань соціального захисту населення.

Відповідно до пункту 15 Порядку № 365 орган, що здійснює соціальні виплати та структурний підрозділ з питань соціального захисту населення, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи, та здійснює повернення сум недоотриманих соціальних виплат за минулий період відповідно до законодавства.

Суд зазначає, що 25.04.2018 Кабінетом міністрів України було прийнято постанову №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365», яка набрала чинності 12.05.2018.

Так, відповідно до пункту 15 Порядку № 365 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 335, орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Отже, в силу вимог пункту 15 Порядку № 365 встановлено, що соціальні виплати, у т.ч. пенсія, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, з аналізу наведених норм можна дійти до висновку, що порядок та умови отримання пенсійних виплат регулюються виключно Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Суд звертає увагу на те, що за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи з правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території.

У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач є внутрішньо переміщеною особою.

Відповідачем не надано до суду доказів наявності обставин, передбачених статтею 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, для припинення виплати позивачу пенсії та відповідного рішення територіального органу Пенсійного фонду України або рішення суду.

При цьому, суд зазначає, що застосування норм Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” до спірних правовідносин є пріоритетним, а тому доводи відповідача щодо необхідності застосування норм постанов Кабінету Міністрів України є безпідставними.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановленому 03.05.2018 рішенні у зразковій справі № 805/402/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР – 73869341).

У вказаному рішенні Верховний Суд зазначив, що висновки в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: 1) є громадянином України; 2) має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи; 3) є пенсіонером та отримує пенсію, призначену їй відповідно до Закону № 1058-IV.

Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Отже, висновки, викладені Верховним Судом у рішенні у зразковій справі № 805/402/18, підлягають обов’язковому врахуванню при вирішенні цієї справи.

Крім цього, правової позиції щодо пріоритетності застосування норм статті 49 Закону № 1058-IV як підстави для припинення виплати пенсії дотримується Верховний Суд у своїх рішеннях за 2018 рік, зокрема, від 06.02.2018 у справі № 263/7763/17 (провадження № К/9901/202/17), від 13.02.2018 у справі № 243/11937/17 (провадження № К/9901/1267/17, від 21.02.2018 у справі № 425/1459/17 (провадження № К/9901/15534/18), від 27.02.2018 у справі № 644/6336/17 (провадження № К/9901/2714/17), від 06.03.2018 № 243/4732/17 (провадження № К/9901/1464/17).

Таким чином, твердження відповідача про те, що нарахована пенсія («поточна» пенсія) позивачу за період з 01.10.2018 по 30.11.2018 буде виплачена на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України є необґрунтованими, оскільки відповідач керується підзаконним нормативно-правовим актом, а саме постановою Кабінету Міністрів України №335 від 25.04.2018 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. №365», який є актом нижчої юридичної сили.

Суд також звертає увагу відповідача на те, що у силу вимог частини п'ятої статті 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII “Про судоустрій і статус суддів” висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з нормами частини шостої зазначеної статті висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не оскаржується сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбаченою чинним законодавством. Суд враховує, що у силу положень статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа - це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те, на що особа може розраховувати.

Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки на умовах, передбачених законом і повинно переслідувати легітимну мету.

Верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи.

Як вбачається з матеріалів справи відповідачем не надано жодних достатніх та переконливих доказів щодо існування законодавчих підстав для невиплати пенсії позивачу, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того, вказані постанови Кабінету Міністрів України, на які посилається відповідач, не є законом, а тому ці підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

За змістом конституційних норм (статті 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

У преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття “Закон України”, на відміну від поняття “законодавство України”, не підлягає розширеному тлумаченню, це – нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Враховуючи те, що позивач є громадянином України, а держава гарантує своїм громадянам право на одержання пенсії; єдиним законом, який регулює відносини щодо призначення пенсій в Україні, як вже зазначалось вище є Закон України від 09.07.2003 № 1058-IV “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, в який не вносились жодні зміни щодо особливості виплати пенсії особам, що перемістились з непідконтрольної Україні території, у зв'язку з цим суд при вирішенні справи по суті керується саме нормами вказаному Закону № 1058-IV.

Право на обмеження конституційних прав громадян вказаним Законом Кабінету Міністрів Верховною Радою України не надано.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку про те, що відповідачем порушено вимоги частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV, оскільки з жовтня 2018 року по листопад 2018 року, позивачеві припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку про відсутність у відповідача правових підстав для невиплати позивачеві заборгованості з пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок протиправної бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачеві заборгованості по пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року, тому належним, правильним та ефективним способом захисту порушеного права буде визнання протиправною бездіяльності Ірпінського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області, що полягає у невиплаті позивачеві пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року у розмірі 3352,08 грн., а також зобов’язання відповідача виплатити позивачеві заборгованість з виплати пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року включно у розмірі 3352,08 грн.

Приписами частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки присуджені позивачеві виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як встановлено судом, позивач відповідно до пункту 9 статті 5 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення до суду) звільнений від сплати судового збору, витрати позивача, пов'язані з залученням свідків та проведенням експертиз також відсутні, отже, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.

Суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд.

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги обставини справи та той факт, що виконання рішення в даній справі вимагає від відповідача вчинення певних дій, а саме виплата заборгованості з виплати пенсії позивачу, суд з метою захисту прав позивача та належного виконання судового рішення вважає за необхідне зобов'язати відповідача подати звіт про виконання рішення суду у місячний строк з дня набрання рішенням законної сили.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243, 248, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправною бездіяльність Ірпінського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області, що полягає у невиплаті ОСОБА_1 пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року включно у розмірі 3352,08 грн.

3. Зобов'язати Ірпінське об’єднане управління Пенсійного фонду України Київської області виплатити ОСОБА_1 заборгованість з виплати пенсії за період з жовтня 2018 року по листопад 2018 року включно у розмірі 3352,08 грн.

В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду звернути до негайного виконання.

4. Зобов’язати Ірпінське об’єднане управління Пенсійного фонду України Київської області подати до суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дати набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Дата складення повного рішення – 21.03.2019 року.

Суддя Кушнова А.О.