Рішення № 80880048, 14.11.2018, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа № 760/14774/18

Провадження № 2-о/760/260/18

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 листопада 2018 року Солом'янський районний суд м. Києва

в складі:головуючого судді- Лазаренко В.В. за участю секретаря представника заявника - Каліщук М.В. - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_4, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

06.06.2018 ОСОБА_4 звернулася до суду із вказаною заявою, якою просить встановити юридичний факт, що її вимушене переселення, в серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Луганської області України.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Алчевськ Луганської області. Була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1.

На праві приватної власності вона володіє земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_3.

У серпні 2014 року вона була вимушена переміститися зі свого місця проживання до м. Києва, де проживає і на даний за адресою - АДРЕСА_2. У зв'язку з чим, відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» їй 11.01.2017 було видано довідку №7262 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

Зазначає, що в кінці лютого-на початку березня 2014 року фактично розпочалася збройна агресія Російської Федерації проти України.

11.05.2014 року на окупованій території Донецької та Луганської областей відбулися референдуми щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» «Донецької Народної Республіки», однак самі референдуми так і не були визнані міжнародною спільнотою.

Як підсумок, за наслідками військової агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної Ради України від 17.03.2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей.

Зазначає, що до вимушеного переселення вона була повноцінною громадянкою України, мала житло, була матеріально забезпечена, отримувала пенсію, проте в результаті таких дій агресора втратили налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя.

Також, ОСОБА_4 зазначає, що з березня 2014 року на території м. Луганськ стрімко погіршилась політична ситуація, почались масові мітинги. Такі акції проводилися поблизу місцевої держадміністрації і супроводжувалися масовим розклеюваннями по місту плакатів та промовами у гучномовці антиукраїнських гасел.

В місті почали з'являтися невідомі озброєні особи, одягнені у військову форму без розпізнавальних знаків, після чого почалося захоплення адміністративних будівель та встановлення на них триколорів Російської Федерації і «ЛНР». Містом часто рухалася військова техніка, зокрема танки, бронетранспортери та реактивні системи залпового вогню «Град». Згодом було встановлено блокпости, запроваджено комендантську годину, під час якої місцевим жителям заборонялося з'являтися на вулицях міста, заборонявся рух громадського та приватного транспорту.

З того часу, як проросійські бойовики окупували м. Луганськ, в місті почало спостерігатися пересування російської військової техніки, зокрема танків, бронетранспортерів. В травні 2014 року в м. Луганськ, ватажками проросійських бойовиків, була встановлена комендантська година з 20:00 до 6:00, порушників якої забирали та використовували в якості робочої сили, зокрема, для риття траншей та окопів російських бойовиків. На виїзді з міста були встановлені блокпости, поблизу яких, озброєні люди у військовій формі здійснювали перевірку документів.

Життя в окупованому місті все більше ускладнювалося через постійні бойові дії, масово закривалися магазини, а ті, які продовжували свою роботу, були з невеликим вибором продуктів, оскільки постачання товарів і продуктів поступово припинялось. Стан води в місті погіршився через нестабільну роботу Луганської фільтраційної станції, тому що вона постійно зазнавала обстрілів. Асортимент ліків значно зменшився, ціни на них стрімко зростали. Місто належним чином не було забезпечене роботою транспортної системи, та як вона була більшістю пошкоджена. Люди масово виїжджати.

Крім того, одностороння нав'язлива російська пропаганда, не давала можливості орієнтуватися щодо подій, що відбувалися на Україні, припинилась трансляція українських телеканалів, а замість них ефір був наповнений каналами Російської Федерації та новоствореними телеканалами «ЛНР». Ті, хто відкрито не розділяв погляди новоствореної проголошеної так званої «ЛНР» та активно підтримував проукраїнську позицію постійно зазнавали переслідувань та погроз. Але вона продовжувала працювати викладачем в державному закладі Луганський державний медичний університет». В червні 2014 року, у Луганську почалися активні бойові дії проросійських бойовиків. Ректор університету, був вимушений відпустити всіх студентів через обстріли, а весь викладацький склад, повинен був піти через два тижні. В кінці червня 2014 року, вона виїхала в с. Раївка неподалік від Луганська до свого будинку, котрий належить їй на праві власності, думала, що врятується від війни.

В с. Раївка вона перебувала з червня по серпень 2014 року. Їй неможливо було виїхати, снаряди розривалися за 20 метрів від дому, вона залишилась без води, газу, світла, а в Луганську ситуація була ще гірша.

У зв'язку з цими подіями, в серпні 2014 року у неї стався тяжкий серцевий напад, була необхідна госпіталізація. Маловідомою дорогою, через ліс, небайдужі люди, допомогли виїхати їй в лікарню в м. Щастя, там не було необхідних медикаментів, техніка не працювала, лікарню постійно обстрілювали, на території лікарні розривалися снаряди. Вона опинилась в центрі гарячих бойових дій, в тяжкій ситуації, залишатись на рідній землі, було смертельно небезпечно.

В лікарні міста Щастя, я знаходилась з 4 по 13 серпня 2014 року де її знайшли родичі і з великими труднощами перевезли до Києва 20.08.2014 року на лікування до інституту кардіології імені Академіка Стражеска. Виписавшись з лікарні, вона залишилась і тепер постійно проживає в м. Києві.

Після вимушеного переїзду з окупованої території Луганської області їй довелося прилаштовуватися до нових життєвих умов, шукати житло, пережиті події, підірвали її здоров'я, виснажили нервову систему. Через тяжкий фінансовий стан вона не має можливості лікуватися і нормально харчуватися, втратила житло, спокій, зв'язок з близькими родичами і друзями, надію на повернення на рідну землю.

Перебуваючи в м. Києві, вона отримали довідку про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 11.01.2017 №7262, видану Управлінням праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, проте, дана довідка посвідчує лише факт її вимушеного переселення з м. Луганська до м. Києва і не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту того, що її вимушене переселення з окупованої території Луганської області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, України, було обумовлено тим, що вона має на меті визначити свій статус як особи, яка перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

З наведених підстав просить суд встановити факт, що її вимушене переселення в серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Луганської області України.

В судовому засіданні представник заявника повністю підтримала заяву та просила її задовольнити.

Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України та Російської Федерації в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили, з заявами про розгляд справи у їх відсутності, чи про відкладення розгляду справи до суду не зверталися.

За таких обстави, суд вважає розглянути справу у відсутності представників заінтересованих осіб, проти чого не заперечує представник позивача.

Заслухавши пояснення представника заявника, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Алчевськ Луганської області. Була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 на праві власності належить земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_3, площею 0.0300 га..

Відповідно до довідки від 11.01.2017 № 7262 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, заявник ОСОБА_4 була вимушена переміститися з тимчасово окупованої території м. Луганськ Луганської області до м. Києва.

Отримана заявником довідка від 11.01.2017 № 7262 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи підтверджує факт її вимушеного проживання у м. Київ. Вказаною довідкою посвідчено лише факт її вимушеного переселення, однак відомості щодо причин такого переселення відсутні.

В розумінні ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

Частиною 1 статті 4, частиною 1 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Так, у квітні 2014 року озброєні формування проголосили створення «Луганської народної республіки» (27.04.2014 р.) та «Донецької народної республіки» (07.04.2014 р.).

Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР» організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих утворень від України.

11.05.2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбулися так звані референдуми щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ Кетрін Ештон Майя Косьянчич заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю».

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Як вказує заявник, з серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Луганської області регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації,

Постановою Верховної Ради України від 17.03.2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 року зазначено, що з 20.02.2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків - терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 року було затверджено звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15.01.2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25.06.2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Луганської області України.

При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Луганської області, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України.

Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, Україна, міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року, територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.

З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.

Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.

12.11.2014 року Інтернет-портал «BBC.Україна» опублікував статтю під назвою «В НАТО знову зафіксували танки РФ в Україні», в якій повідомляється, що колони російської техніки, зокрема танки, артилерія, системи ППО і піхота, перетнули кордон з Україною і увійшли на територію, яку контролюють окупанти. Про це повідомив командувач об'єднаними силами НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав.

10.11.2014 на офіційному сайті Народної Ради так званої «Луганської народної республіки» був розміщений новостворений Закон «О полиции» № 38-1. На цьому ж сайті Постанова Народної Ради «ЛНР» від 24.02.2015 № 45 Про призначення заступників Генерального прокурора «Луганської Народної Республіки».

30.04.2015 Народною Радою «ЛНР» було прийнято Закон №21-ІІ «Про організацію діяльності органів місцевого самоврядування в перехідний період».

Також, Народною Радою «ЛНР» було прийнято ряд інших законів щодо устрою самопроголошеної республіки.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 04.07.2014, контррозвідка Служби безпеки України встановила причетність кадрового співробітника Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, громадянина Російської Федерації до постачання зброї з Росії для бандформувань та найманців у східних регіонах України.

Згідно з даними прес-центру прес-центру Служби безпеки України від 09.08.2015, співробітники Служби безпеки України спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України поблизу смт Станиця Луганська Станично-Луганського району Луганської області, затримали громадянина Російської Федерації, який брав участь у бойових діях проти українських військовослужбовців. Затриманий у грудні 2014 року вступив до складу розвідувального підрозділу окупаційної адміністрації Російської Федерації у Луганській області. Російський найманець розповів, що раніше брав участь у бойових діях під час проведення двох "чеченських кампаній" у складі Псковської та Рязанської десантно-штурмових бригад, має професійні навички ведення бою та поводження з різними видами зброї.

Прес-центр Служби безпеки України 09.05.2014 повідомив, що при спробі незаконного перетину державного кордону України поза пунктом пропуску в Луганській області співробітниками Служби безпеки України та Державної прикордонної служби затримано двох громадян Російської Федерації, які за завданням російських спецслужб мали взяти участь у заходах екстремістського характеру. Як розповіли затримані громадяни Російської Федерації, вони входять до політичної партії "Другая Россия", членів якої російська сторона активно використовує для дестабілізації ситуації на сході України.

З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявників з частини окупованої Російською Федерацією території Луганської області України, то суд виходить з наступного.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року., супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.

За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 року з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.

Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводять заявники, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.

На сторінках веб-порталу "imi.org.ua" міститься стаття "У Луганську відключили українські телеканали, а по радіо кличуть у сепаратисти " від 31.07.2014, в якій вказано, що у Луганську припинена трансляція українських телеканалів. З 30.07.2014 проросійські бойовики вимкнули всі українські канали, не працює радіо "Ера". На частотах державного FM-радіо "Пульс" були заклики "поповнювати лави армії південного сходу" і спеціально написані пропагандистські пісні.

За повідомленням прес-центру Міністерства закордонних справ України від 09.08.2014, проросійські бойовики викрали 7 українських дітей з Будинку малюка м. Луганськ. За наявною інформацією, 08.08.2014 представниками проросійських збройних формувань, що діють на сході України, було незаконно переміщено через пункт пропуску "Ізварино-Донецьк" до Російської Федерації 7 українських дітей (усі віком до 2 -х років, хворі на дитячий церебральний параліч), викрадених з Будинку малюка м. Луганськ.

На сторінках медіавидання "Інститут релігійної свободи" в статті "Хронологія терору: бойовики "ДНР" та "ЛНР" переслідують християн Донбасу" від 06.08.2014, в якій зазначено, що представники окупаційної адміністрації Російської Федерації на території Донецької та Луганської області викрадають, вбивають та погрожують священикам і віруючим на контрольованих ними території Донбасу. Крім цього, зазначені особи захоплюють церковні будівлі та реабілітаційні центри, для того, щоб розміщувати свої штаби, склади боєприпасів та бойові точки для ведення вогню по українським військам.

В статті "Бойовики на Донбасі катують полонених і виписують їм смертні кари - ООН" від 29.07.2014, йдеться про доповідь ООН, в якій наводяться факти жорстоких знущань над людьми. Так, з середини квітня 2014 року проросійські найманці поміщають під варту місцевих політиків, державних посадових осіб, працівників місцевих підприємств вугільної промисловості, звичайних громадян, в тому числі вчителів, журналістів, представників духовенства та студентів. Проросійські найманці вимагають викуп за людей, або використовують затриманих для викопування траншей чи для участі в бойових діях.

На сторінках Інтернет-ресурсу "media.vbs.com.ua" міститься стаття "Над будівлею Луганської ОДА піднято прапор Росії" від 29.04.2014, в якій вказано, що на даху будівлі Луганської ОДА, під скандування "Молодці, Росія, Донбас", проросійськи налаштованими прихильниками федералізації України було піднято прапор Російської Федерації.

Із змісту статті "Дорога, що сполучує Луганськ та Харків під обстрілами" від 15.11.2014, що міститься на сайті телеканалу "СТБ" зазначається, що внаслідок обстрілів проросійських наймаців дорога, яка сполучає 2 обласні центри держави, доїхати до місця призначення стає смертельно небезпечно.

Медіавидання "TCH" у статті "Ситуація у Луганську критична: бензин і ліки продають по захмарним цінам" від 16.09.2014 повідомляло, що м. Луганськ залишалось без зв'язку і медиків. Пенсії та зарплати не виплачуються, не працюють банкомати. Аптеки продають медикаменти за завищеними цінами.

Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921000 осіб були переміщені в межах України станом на 23.01.2015, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27.01.2015.

Більше 2000000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14.08.2015 1438000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.

Крім цього, відповідно до заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01.03.2016 з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.

Щодо порушень прав ОСОБА_4, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються поданими ними доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території Луганської області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.

До свого вимушеного переселення заявник проживала в місті Луганську Луганської області. З початком весни 2014 року на території Луганська посилилась російська пропаганда, направлена на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалась через різні медійні ресурси, і, водночас, вимикалися українські засоби масової інформації.

В травні 2014 року їх позбавили права голосувати на виборах Президента України через заблоковані проросійськими найманцями виборчі дільниці. З кінця травня 2014 року окупаційна влада міста ввела комендантську годину, під час якої суттєво обмежувалось пересування містом. У разі відсутності відповідних документів під час незаконної перевірки, людей залучали до примусової праці на користь вище вказаної окупаційної адміністрації. При цьому, разом із введенням комендантської години, вночі Луганськом пересувались озброєні особи. За спостереженнями, вони мали в своєму розпорядженні переносні зенітно-ракетні комплекси. Окупанти активно почали формувати свої бази та закріплюватись на території міста. Заявники відчували страх за власне життя, оскільки раніше ніколи не бачили такої кількості агресивно налаштованих людей зі зброєю.

З липня 2014 року в районі Луганська та в самому місті розпочались бойові дії. Після обстрілів, окупанти не дозволяли підходити та допомагати пораненим. Результатом бойових дій стала гуманітарна та продовольча криза. Люди не мали доступу до продуктів харчування, медикаментів та систем життєзабезпечення міста. Фактичне проживання в умовах війни давало нам підстави реально сприймати загрозу бути вбитими озброєними російськими окупантами. Вищезазначене призвело до неможливості подальшого проживання в місті Луганськ, а тому в була вимушена покинути своє місце проживання в м. Луганськ та переміститися до м. Києва.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Луганської області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.

Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 статті 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_4 є переселенцем з території Луганської області, з метою збереження життя, здоров'я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки і совісті в результаті збройної агресії Російської Федерації, а також що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення її статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 89, 263, 264, 293, 315-319 ЦПК України, ст. 8 Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, суд

ВИРІШИВ:

Заяву задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, в серпні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Повне судове рішення складено 19.02.2019.

Суддя В.В. Лазаренко