Рішення № 80877748, 28.03.2019, Запорізький районний суд Запорізької області

Справа № 317/2335/18

Провадження № 2/317/114/2019

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 березня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Яркіної С.В.,

за участю секретаря судового засідання Ігнатченко Ю.О.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини доходів та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2018 року до Запорізького районного суду Запорізької області надійшов позов ОСОБА_3 до ПАТ «Українська залізниця» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який 06.11.2018 було уточнено в частині предмета позову та розміру позовних вимог. Позивач просить суд визнати протиправним та скасувати наказ начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» № 109/ОС від 30.11.2016 про його звільнення з посади електромонтера контактної мережі 4 розряду на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України; поновити ОСОБА_3 на роботі у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаді електромонтера контактної мережі 4 розряду з 01.12.2016; стягнути з ПАТ «Українська залізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 в розмірі 87173,45 грн., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 у загальній сумі 11168,82 грн., компенсацію моральної шкоди у розмірі 100000,00 грн.; зобов’язати ПАТ «Українська залізниця» зробити помісячне корегування персоніфікованих даних ОСОБА_3 на підставі стягнутих сум заробітної плати.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що з травня 2008 року він працював у ПАТ «Українська залізниця» (Регіональна філія «Придніпровська залізниця», структурний підрозділ «Нікопольська дистанція електропостачання»), остання посада на підприємстві – електромонер контактної мережі 4 розряду.

10.11.2016 ОСОБА_3 уклав контракт з Міністерством оборони України в oco6i Командира військової частини польова пошта В2612 про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 1 piк.

30.11.2016 на підставі наказу (розпорядження) начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 109/ОС від 30.11.2016 позивача звільнено з займаної посади на підставі п. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю України у зв’язку iз укладенням контракту про проходження військової служби.

Позивач вважає, що звільнення відбулось незаконно, оскільки він був прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду, а відтак за ним повинно зберігатись місце роботи, відповідно до ч. 3, 4 ст. 119 КЗпП України. Крім того, наказ про звільнення особисто йому не вручено та особисто з ним не ознайомлено. Відтак просив суд визнати вищевказаний наказ про звільнення протиправним, скасувати його та поновити позивача на роботі з 01.12.2016.

Також позивач зазначив, що у зв’язку з незаконним звільненням, відповідач повинен виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку: 355,81 грн. х 245 робочих днів = 87173,45 грн., де 355,81 грн. – середньоденна заробітна плата за останні два місяці, що передували звільненню, а саме: вересень та жовтень 2016 року, а 245 робочих днів – кількість робочих днів за період з дня звільнення – 30.11.2016 по день прийняття на роботу – 24.11.2017.

У зв’язку з протиправним звільненням ОСОБА_3 також вважає за необхідне стягнути з відповідача компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 у загальній сумі 11168,82 грн., ретельний розрахунок якої наведено у Додатку № 1 до уточнюючої позовної заяви станом на 06.11.2018.

У зв’язку з тим, що незаконне звільнення завдало моральної шкоди та призвело до моральних страждань, приниження та інших негативних наслідків морального характеру, позивач просить суд стягнути з відповідача компенсацію моральної шкоди у розмірі 100000,00 грн.

Крім того, ОСОБА_3 у позовних вимогах зазначив про необхідність зобов’язання відповідача зробити помісячне корегування його персоніфікованих даних на підставі стягнутих сум заробітної плати у вигляді середньої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку із порушенням строків її виплати.

Також позивач заявив клопотання про поновлення строку для звернення до суду з вказаним позовом, зазначаючи, що після його звільнення 30.11.2016, а саме з 17.12.2016 по 09.11.2017 він безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях, після чого йому необхідний був час для психологічного адаптування до цивільного життя, через що у нього не було реальної можливості подати позов до суду. Вважає, що закінчення місячного строку для звернення до суду з даним позовом припав на час, коли він перебував в зоні проведення антитерористичної операції, а відтак це є поважною причиною пропуску встановленого законом строку для звернення до суду.

У зв’язку з вищевикладеним, позивач вважає, що його позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

У судовому засіданні представник позивача – ОСОБА_1 підтримала уточнений позов та просила його задовольнити у повному обсязі. Зазначила, що звільнення позивача відбулось незаконно тому, що відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, за працівниками, прийнятими на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду, зберігається місце роботи і середній заробіток на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Відносно застосування строку позовної давності, про що клопоче представник відповідача у своєму відзиві, зазначає, що позовна заява подана з порушенням строку для звернення до суду через поважні причини, а саме у зв’язку з перебуванням позивача на військовій службі у період з 17.12.2016 по 09.11.2017. Вказала, що до Центру з надання безплатної вторинної правової допомоги за допомогою у вирішенні питання про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_3 звернувся лише 26.06.2018. У зв’язку з зазначеним, просить визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними та поновити його з метою захисту порушених прав позивача.

Представник відповідача – ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечувала проти задоволення уточненого позову, просила суд відмовити у його задоволенні. Раніше надала письмовий відзив на позовну заяву та відзив на уточнюючу позовну заяву. У судовому засіданні позов не визнала, вважає його безпідставним через те, що для застосування гарантій, визначених ч. 3 ст.119 КЗпП України, необхідна наявність особливого періоду та кризової ситуації. Проте, позивачем жодним чином не обґрунтовано, які саме зміни у ситуації щодо національної безпеки відбулись у період з 10.11.2016 (дата укладання контракту) по 09.11.2017 (дата звільнення позивача з лав збройних сил), тобто звільнення ОСОБА_3 проведено у відповідності до вимог чинного законодавства. З цих підстав просила залишити позов без задоволення.

Крім того, представник відповідача заявила про застосування до вимог позивача про поновлення на роботі позовної давності як на підставу для відмови у позові, оскільки початок перебігу строку позовної давності відраховується з грудня 2016 року, коли минув місячний строк після звільнення позивача, і відповідно сплинув у грудні 2016 року.

Зауважила, що найпізніше перебіг строку позовної давності можливо відраховувати від листопада 2017 року, коли наказом від 24.11.2017 позивача прийнято на роботу до Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаду електромонтеру контактної мережі 4-го розряду, відтак станом на 24.11.2017 у позивача на руках була трудова книжка та йому достеменно було відомо про факт його звільнення 30.11.2016. Однак, з позовом до суду позивач звернувся лише 30.07.2018, тобто після спливу строку позовної давності.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, об’єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У судовому засіданні встановлено такі факти та відповідні ним правові відносини.

Відповідно до копії копії трудової книжки, ОСОБА_3 з 30 травня 2008 року працював у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», остання посада – електромонтер контактної мережі 4 розряду (а.с. 12).

10 листопада 2016 року між Міністерством оборони України в особі Командира військової частини польова пошта В2612 полковником ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на один рік (а.с. 14-15).

За умовами вказаного контракту позивач добровільно вступив на військову службу за контрактом і взяв на себе зобов’язання протягом дії контракту проходити військову службу.

Наказом Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 109/ОС від 30.11.2016 електромонтера контактної мережі 4 розряду ОСОБА_3 звільнено за п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу за контрактом (а.с. 13).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про оборону України», підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період – період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація – комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені ст. 19 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

ОСОБА_5 національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Судом встановлено, що позивач 10.11.2016 уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України строком на один рік.

Як слідує зі змісту ч. 3 ст. 119 КЗпП України, поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Аналогічна позиція викладена в листі Верховного суду від 13.07.2018 № 60-1543/0/2-18.

Суд, на підставі доказів, поданих сторонами, вказаних норм законодавства виходить із того, що позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і останній, як військовослужбовець, несе службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

На підставі вищевикладеного, суд вважає, що наявні всі підстави для визнання протиправним та скасування наказу начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 109/ОС від 30.11.2016 про звільнення ОСОБА_3 з посади електромонтера контактної мережі 4 розряду на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Проте, суд приходить до висновку щодо відсутності підстав для поновлення ОСОБА_3 на роботі у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаді електромонтера контактної мережі 4 розряду з 01.12.2016 у зв’язку з тим, що відповідно до копії наказу (розпорядження) начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» № 123/ОС від 24.11.2017, ОСОБА_3 за його заявою 28.11.2017 вже прийнято на роботу на посаду електромонтера контактної мережі 4 розряду (а.с. 43).

Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Разом з тим, поняття «юридичний спір» має тлумачитись широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обгрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб (вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17).

Під предметом спору розуміється об’єкт спірних правовідносин, тобто благо щодо якого виникає спір між позивачем та відповідачем. У даній справі предметом спору є забезпечення позивача права на труд на конкретному підприємстві та на конкретній посаді.

Оскільки право позивача на момент розгляду справи забезпечено у той самий конкретний спосіб, який визначено позивачем у позовній заяві, у даному випадку предмет спору відсутній.

Щодо вимоги позивача про стягнення з ПАТ «Українська залізниця» на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 в розмірі 87173,45 грн., слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці», за правилами, передбаченими постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, тобто які передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати, яка, відповідно до п. 8 розділу ІV Порядку, визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абз. 1 п. 8, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 розділу ІV Порядку).

Відповідно до абз. 3 п. 8 розділу ІV Порядку, середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Проте, наведений в уточненій позовній заяві розрахунок середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу не відповідає Порядку, оскільки позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів, з яких можливо було б встановити час (кількість днів) фактично відпрацьованих позивачем (з урахуванням особливості його посади та особливостей функціонування структурного підрозділу на якому він працював).

Так, копія довідки про доходи ОСОБА_3 від 11.10.2018, не відповідає вимогам, передбачених Порядком (а.с. 62).

Вказане беззаперечно свідчить про те, що позовна вимога щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 87173,45 грн. не обґрунтована та задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст.ст. 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частки доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Беручи до уваги те, що вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судом не задоволені, а відтак відповідач не вчиняв затримку у виплаті заробітної плати більш ніж на один місяць, вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати за період з 01.12.2016 по 23.11.2017 у загальній сумі 11168,82 грн., задоволенню також не підлягають.

На підставі вищевикладеного, не підлягає задоволенню й вимога позивача про зобов’язання ПАТ «Українська залізниця» зробити помісячне корегування персоніфікованих даних ОСОБА_3 на підставі стягнутих сум заробітної плати.

Щодо вимоги позивача про стягнення з ПАТ «Українська залізниця» на його користь компенсації моральної шкоди у розмірі 100000,00 грн., слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Проте, позивачем не наведено жодного належного та допустимого доказу, як самого факту понесення страждань (фізичних, духовних, психічних тощо), та не надано доказів наявності причино-наслідкового зв’язку між такими стражданнями та діями відповідача.

Вказане достеменно свідчить про те, що позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди не обґрунтована та задоволенню не підлягає.

Щодо клопотання позивача про поновлення строку для звернення до суду та заяви представника відповідача про застосування до вимог позивача про поновлення на роботі позовної давності як на підставу для відмови у позові, необхідно зазначити наступне.

Позовною давністю, відповідно до ст. 256 ЦК України, є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу. При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила – ч. 1 ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Так, позивача звільнено з посади 30.11.2016; з 17.12.2016 по 09.11.2017 він безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях; 09.11.2017 звільнений з лав збройних сил; 25.04.2018 отримав посвідчення учасника бойових дій (а.с. 11-13, 16).

Проте, наказом від 24.11.2017 позивача прийнято на роботу до Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаду електромонтеру контактної мережі 4-го розряду, відтак станом на 24.11.2017 у позивача на руках була трудова книжка та йому достеменно було відомо про факт його звільнення 30.11.2016.

Крім того, слід зауважити, що ще 26.06.2018 ОСОБА_3 звернувся до Центру з надання безплатної вторинної правової допомоги за допомогою у вирішенні питання про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Однак, з позовом до суду позивач звернувся лише 30.07.2018, тобто поза межами місячного строку звернення до суду та після спливу строку позовної давності.

Відтак, суд не визнає причини пропуску встановленого законом строку для звернення до суду, зазначені позивачем, поважними, та не вбачає підстав для задоволення клопотання позивача про поновлення строків звернення до суду.

Так, суд визначає обґрунтованість заяви представника відповідача про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Частиною 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Таким чином, суд приходить до висновку про сплив строку позовної давності щодо вимог про поновлення на роботі та вважає необхідним відмовити позивачу у задоволенні позову в цій частині на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України.

У зв’язку з відмовою в позові в частині основної вимоги, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 внаслідок їх тісної пов’язаності з основною вимогою, а також з їх необґрунтованістю.

На підставі вищевикладеного, керуючись Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частки доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», ст. 124 Конституції України, ст.ст. 15, 23, 256, 261, 267 ЦК України, ст.ст. 36, 119, 235 КЗпП України, ст.ст. 2, 4, 12, 13, 19, 76-82, 247, 258-259, 263-265, 268, 279, 352, 354-355 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 (70421, АДРЕСА_1) до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м. Київ, вул. Тверська, буд. 5) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини доходів та моральної шкоди – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до п.п.п. 15.5 п.п.15 п. 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017), до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 28.03.2019.

Суддя С.В. Яркіна