Рішення № 80833481, 20.03.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 березня 2019 р. № 520/523/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Мороко А.С.,

за участю секретаря судового засідання - Кікояна Г.О.,

представника позивача - ОСОБА_1,

розглянувши в порядку загального провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Харкові адміністративну справу № 520/523/19 за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України № 449-18 від 29.12.2018;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що рішення Державної міграційної служби України № 449-18 від 29.12.2018, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та є таким, що підлягає скасуванню.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, надав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки відповідач при винесенні спірного рішення керувався нормами чинного законодавства України.

Представник третьої особи в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, судом встановлено наступне.

ОСОБА_2 є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан, 24.05.2018 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 4 від 10.01.2019, в якому вказано, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 449-18 від 29.12.2018.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з абзацом 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 66 та 195 Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідно з положенням статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання і втрати міжнародного захисту" від 26 червня 2013 року № 2013/32/1:11, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів, заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватись як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. Водночас, якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, невідповідно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.

Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Статтею 2 Протоколу N 4, якою у відповідній частині передбачено наступне:

"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві".

Стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує кожному право залишати будь-яку країну, щоб переїхати до будь-якої іншої країни на власний вибір, куди його можуть пустити. (див. цитоване рішення, стор. 43, і цитовані рішення, §§ 62-63,§§ 69-73, § 61). Тож слід встановити, чи таке порушення було "передбачене законом", переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених статтею 2 § 3 Протоколу № 4, і чи воно було "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цієї або цих цілей.

(див.п.30 рішення у справі "STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ" (Заява № 29713/05) від 27 листопада 2012 року, яке набуло статусу остаточного 27.02.2013 р.)

В рішенні ЄСПЛ від 2 листопада 2006 р. у справі "Волохи проти України" зазначено, що втручання (арешт кореспонденції заявників) не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.

"Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".

В рішенні ЄСПЛ від 26.10.2000 р. у справі "Гасан і Чауш проти Болгарії" вказується, що відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних гарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень…".

"… у зв'язку з цим національне законодавство має передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які заторкують основні права, дане законодавство суперечило б верховенству права - одному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада. Тому межі наданих компетентним органам дискреційних повноважень мають бути абсолютно чітко визначені в законодавстві."

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивач має побоювання повернутися до Ісламської Республіки Пакистан через побоювання стати жертвою переслідувань у зв'язку з тим, що вона вийшла заміж за чоловіка з іншого роду, а його сім'я не знає, що вони одружились. В Пакистані кожний рік вичиняються більше тисячі вбивств з мотивів того, що особи пішли проти релігії, звичаїв, правил общини. Позивач зазначила, що у разі повернення до Пакистану, родина чоловіка розлучить їх сім'ю.

Про вказані обставини позивач повідомляла Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області і під час проведених співбесід, про що свідчать наявні в матеріалах справи копії протоколів співбесід.

Щодо інформації по країні походження позивача суд зазначає наступне.

Консультування з питань притулку (КПП), Пакистан: звіт про країну, 18 червня 2018 року, доступний за адресою: http://www.refworld.org/docid/5b333c994.html.

Стосовно неформальних систем правосуддя, що діють в Пакистані, то в доповіді Державного Департаменту США за 2017рік зазначено, що "неформальні системи правосуддя не мають інституціолізованої систему правового захисту, особливо в сільській місцевості, що часто призводить до порушень прав людини. Землеволодільці та інші лідери громаду провінціях Сінд і Пенджаб, та племінні лідери у Пуштунській і Балоцькій місцевості час від часу проводили засідання місцевих рад (панчаят чи джирга) поза встановленою правовою системою. Такі ради вирішували міжусобиці і накладали санкції на порушників, включаючи штрафи, ув'язнення, а іноді й смертну кару. Ці ради часто засуджували жінок до насильницького покарання або смерті за так звані злочини, вчинені в ім'я честі.

Відповідно до ФСР, судовий розгляд "джирга" (загальні збори лідерів громад, які приймають рішення на основі консенсусу) не дозволяє представникам громади користуватися системою юридичного захисту. Якщо обвинувачений є повнолітнім, він зазвичай з'являється перед "джиргою" І особисто, щоб захистити себе. Батьки зазвичай представляють своїх неповнолітніх дітей, і чоловіки, зазвичай, представляють їхніх жінок-родичів. Спостерігачі часто критикували ФСР за такі жорсткі положення. У 2011 році влада внесла зміни в деякі з цих положень, включаючи заміну колективної відповідальності племені, обмежуючи довільний характер повноважень політичних гравців чи районних координаторів, а також надаючи громадянам обмежені права на оскарження рішень політичних гравців у кодифікованій системі трибуналів.

У червні 2017 року Комітет ООН проти катувань зазначив у своїх заключних зауваженнях наступне: "відзначаючи прийняття законів проти зґвалтування (законопроекту про внесення змін до кримінального законодавства), 2016 року та закону про боротьбу з честю (законопроект про внесення змін до кримінального законодавства) та зобов'язання держави-учасниці вирішуючи ці злочини, Комітет занепокоєний високим рівнем насильства по відношенню до жінок у державі - учасниці, що включає в себе вбивство, зґвалтування, злочини з застосуванням кислоти, викрадення, домашнє насильство, а також "вбивства в ім'я честі". Комітет також занепокоєний надзвичайно низькими показниками судових рішень та призначень покарань за ці злочини, а також повідомляє, що паралельні системи правосуддя (відомі як панчаят або джирга) засудили жінок до насильницького покарання або навіть до смерті, в тому числі до побиття камінням, і забезпечили поблажливі покарання винних за "злочини в ім 'я честі" та в інших випадках серйозного гендерного насильства.

У своєму звіті за вересень 2016 року Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) відмітило: мешканці Пакистану не мають доступу до Вищого суду і Верховного суду, крім конституційних скарг і звернень. Земельними спорами займається традиційна система "джирга" нарада у формі круглого столу, де немає лідерів, і учасників відбирають під час кожного скликання, виходячи з віку, надійності та компетентності. Рішення повинні бути одностайними, а джирга може накладати штрафи за неправомірну поведінку. У провінціях Пенджаб і Сінд місцеві лідери і члени панчаят (місцевої влади) часто заслуховують і вирішують земельні спори. У більшості регіонів жінкам не дозволяється брати участь у джирзі, а прийняті рішення часто закріплюють існуючі упередження щодо власності та розпорядження жінок на землю.

Міжнародна Амістія, Річна Доповідь за 2017/18 - Пакистан, 22 лютого 2018 року, доступний за адресою: http://www.refworld.org/docid/5a993892a.html.

Насильство по відношенню до жінок і дівчат продовжувалося, включаючи їх вбивства родичами, вчинених в ім'я так званої ''честі". У північно-західній провінції Хайбер-Пахтунхва 94 жінки були вбиті їх близькими родичами. У кількох випадках не було проведено розслідувань і винних не було притягнуто до відповідальності. Паралельні та неформальні системи правосуддя продовжували підривати верховенство права і приймати несправедливі "вироки", якими карали жінок і дівчат. У липні сільська рада в районі Мултан замовила і здійснила зґвалтування дівчинки-підлітка як "помсту" за злочин, який нібито вчинив її брат. У серпні тіла однієї підліткової пари в Карачі були ексгумовані, щоб виявити докази несення ними електричних ударів. Пара була засуджена до смертної кари джиргою (племінною т). У вересні чоловік у місті Пешавар убив двох своїх дочок, оскільки підозрював, що у них є хлопці.

Х'юмен Райте Вотч, Світова Доповідь, 2018 р. - Пакистан, 18 січня 2018 року, доступний за адресою: http://www.refworld.org/docid/5a61ee406.html.

Насильство щодо жінок і дівчат - у тому числі зґвалтування, вбивства "в ім'я честі", напади і застосуванням кислоти, насильство в сім'ї та примусові шлюби - залишалися серйозною проблемою. Пакистанські активісти підрахували, що щорічно налічується близько 1000 вбивств. У червні племінна рада (джирга) в провінції Хайбер санкціонувала вбивство ОСОБА_5, 13-річної зчини, за "втечу з чоловіками". Парламент у лютому прийняв суперечливий законопроект, що надає правову охорону племінним і сільським радам.

Як вбачається із матеріалів особової справи громадянки ОСОБА_2 відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не враховано ту інформацію, що повідомлялась позивачем під час співбесід щодо її побоювань повернутись до Пакистана та не було досліджено в повному обсязі та проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент винесення спірного рішення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України № 449-18 від 29.12.2018 винесено з порушенням норм чинного законодавства, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

З метою захисту прав позивача суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Однак, під час судового розгляду справи відповідачем не доведено обґрунтованості та правомірності винесення рішення № 449-18 від 29.12.2018.

Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 (місце проживання - АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження - вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код - 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (місцезнаходження - вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, ідентифікаційний код - 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 449-18 від 29.12.2018.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 01 квітня 2019 року.

Суддя А.С. Мороко