Рішення № 80795579, 19.03.2019, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 березня 2019 р. Справа №480/4652/18

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Гелети С.М.

за участю секретаря судового засідання – Мороз Т.М.

позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Міністерства юстиції України ( далі – відповідач), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 11.10.2018 № 3897/к про звільнення з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління у зв’язку із скороченням штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" з припиненням державної служби;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Міністерстві юстиції України);

- стягнути з Міністерства юстиції України середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 12.10.2018 до дня поновлення на посаді;

- стягнути з Міністерства юстиції України середній заробіток за час затримки виплати усіх сум, що належить виплатити позивачу за період з 12.10.2018 по 18.10.2018 (включно) у розмірі 6328,00 грн.;

- стягнути з Міністерства юстиції України компенсацію за заподіяну моральну шкоду у розмірі 9000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08.08.2018 позивача попереджено про скорочення, а в жовтні 2018 спірним наказом звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління у зв’язку із скороченням штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" з припиненням державної служби. Позивач не погоджується із такими діями відповідача, оскільки при звільненні йому не була запропонована інша посада, як того вимагає норма п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу". При цьому відповідач не надав роз’яснень щодо того, чому при звільненні ОСОБА_1 йому не була запропонована інша посада.

Представник відповідача проти позову заперечує, зазначає, що відбулося скорочення штату, зокрема ліквідація управління в якому працював позивач без правонаступництва, а тому із штату було виведено 40 штатних посад. Позивача було повідомлено про наступне вивільнення, але не було працевлаштовано та не запропоновано посаду у зв'язку із відсутністю такої можливості. Зазначає, що звільнення відбулося відповідно до Закону України «Про державну службу» та КЗпП України.

Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 19.12.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено справу до розгляду у підготовчому засіданні. В судовому засіданні для витребування додаткових доказів оголошувалася перерва. Ухвалою суду від 06.02.2019 було продовжено строк розгляду даної справи у підготовчому провадженні на 30 днів. 27.02.2019 ухвалою Сумського окружного адміністративного суду було закрито підготовче проводження та призначено справу до судового розгляду.

У судовому засіданні позивач, представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити. Представник відповідача заперечував проти задоволення позову з мотивів наведених у відзиві на позовну заяву.

Суд, заслухавши позивача, представників учасників справи, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивач працював у відповідача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління.

Наказом від 02.08.2018 №2935/к «Про введення в дію змін до штатного розпису апарату Міністерства юстиції України» були внесені зміни до штатного розпису на 2018р. апарату Міністерства юстиції України, затверджені в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України 27.07.2018 та погоджені Міністерством фінансів України 01.08.2018,зокрема було виведено із штату 40 штатних посад Головного слідчого управління (на правах департаменту), в якому працював позивач.

09.08.2018 позивача було попереджено про введення в дію нової структури та штатного розпису апарату Міністерства юстиції України на 2018 р. і скорочення Головного слідчого управління у структурі апарату Міністерства посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління.

11.10.2018 наказом №3897/к «Про звільнення» позивача було звільнено із займаної посади у зв'язку із скороченням штату державних службовців відповідно до п.1ч.1ст.87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.

Суд, частково задовольняючи позовні вимоги, свою позицію обґрунтовує наступним.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст.49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

З аналізу вказаної статті вбачається, що відповідач звільняючи позивача з роботи повинен був врахувати його переважне право на залишення на роботі та в день попередження про звільнення, запропонувати іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно доп.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (зі змінами) роз'яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, зокрема, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штату, чи додержано власником норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу. При цьому мається на увазі, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.

В судовому засіданні представник відповідача зазначав, що вакантні посади позивачу не пропонувалися в зв'язку із їх відсутністю та відсутністю кваліфікації у позивача на посади, які додатково були введені в штатну чисельність, і посади на які було оголошено конкурс.

Суд не погоджується із твердженнями представника відповідача щодо відсутності на час попередження позивача про наступне вивільнення вакантних посад, враховуючи те, що жодним належним та допустимим доказом не підтверджено.

Так, на вимогу суду надати письмову довідку про всі наявні вакантні посади за період з дня попередження по день вивільнення відповідачем надана службова записка директору Департаменту персоналом відповідно до якої було надано інформацію, що ведення щоденного обліку вакантних посад в органах виконавчої влади не передбачено законодавчо. Також було повідомлено, що в апараті Міністерства юстиції України щоденно відбуваються звільнення, призначення та переведення працівників, у зв'язку із чим неможливим є надання чіткої інформації про кількість посад, які були вакантними у двомісячний період вивільнення ОСОБА_1

Відповідно до ч.4 ст.9 КАС України в ході підготовчого судового засідання суд зобов’язував представника відповідача надати суду перелік усіх вакантних посад за період з дня попередження про звільнення по дань вивільнення.

Згідно ч.2 та ч.5 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Суд зазначає, що відповідач в ході проведення підготовчого судового засідання та судового розгляду справи без поважних причин не надав суду перелік вакантних посад за вищевказаний період, у зв’язку з чим, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Також представник відповідача зазначив, що вакантні посади, на які були оголошені конкурси не були запропоновані позивачу, оскільки позивач не мав кваліфікаційних вимог для зайняття таких посад.

Разом із тим, порівняльний аналіз переважного права на заняття вакантних посад, як особа, що займає посаду державного службовця за конкурсом, представник відповідача зазначив, що відповідні письмові матеріали відсутні, відповідачем не надано доказів та не доведено відсутність вакантних посад тієї ж професії чи спеціальності, освіти, стажу роботи, що у позивача.

У той же час, позивач та представник позивача зазначали, що кваліфікаційним вимогам позивач відповідав, в т.ч. і щодо наявності вищої освіти та стажу роботи, але і така посада не була запропонована, позивач взагалі не володів та не володіє інформацією про наявність будь-яких вакантних посад.

З аналізу вищенаведених обставин та доказів, суд зазначає, що відповідач в порушення ч.3 ст.72 КАС України протиправно вважав, що обов’язок доказування в даній справі покладений на позивача та тим самим вважаючи для себе за можливе не надавати на пропозицію суду інформацію, щодо кількості та переліку вакантних посад, які існували на час попередження та звільнення позивача з посади.

Суд зазначає, що у спірних правовідносинах відповідно до ч.2 ст.74 КАС України, обставини, які підлягають встановленню та доказуванню не можуть бути обґрунтовані виключно поясненнями представника відповідача.

У зв’язку з викладеним, суд зазначає, що відповідач в порушення ч.3 ст.72 КАС України не обґрунтував правомірність звільнення позивача з роботи та дотримання його прав при звільненні, не довів дотримання вимог п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», ст. 49-2 КЗпП України, при прийняті спірного наказу про звільнення, у зв'язку із чим вимоги позивача щодо скасування наказу про звільнення та поновлення його на посаді підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як встановлено судом, з дня звільнення 11.10.2018 року по день ухвалення рішення у справі тривалість вимушеного прогулу позивача склала 108 днів. Згідно довідки Міністерства юстиції України №16-42/7 від 08.01.2019 розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 904,17 грн., середньомісячний розмір 18987,57грн., таким чином розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 97650,36 грн., тому саме така сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати йому заробітної плати з дня вивільнення по день фактичного розрахунку, то суд вважає вказану вимогу обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, у зв’язку з наступним.

Матеріалами справи підтверджується, що позивача було звільнено 11.10.2018, але в день звільнення не було проведено повного розрахунку, оскільки такий розрахунок відбувся лише 18.10.2018, що не заперечувалося відповідачем та підтверджується матеріалами справи, зокрема випискою казначейської служби за 18.10.2018, а також платіжним дорученням №1797 від 17.10.2018, чим порушено вимоги ст. 117 КЗпП України. Враховуючи розмір середньоденної заробітної плати позивача та періоду затримки, суд вважає, що відповідач повинен відшкодувати позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 12.10.2018 по 18.10.2018 в розмірі 6328 грн.

Разом із тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 9000 грн., виходячи із наступного.

Згідно з статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (далі - Постанова) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Згідно з пунктом 9 Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Позивачем в ході розгляду справи не зазначено, в чому безпосередньо полягає ця шкода, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Посилання на те, що позивач знаходився в нервовій та психологічній напрузі, слухав насміхання зі сторони знайомих, не підтверджено належними та допустимими доказами, на час розгляду справи є припущеннями позивача.

З огляду на викладене, суд зазначає, що вимоги позивача в частині відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.

Стосовно відшкодування витрат на правничу допомогу, суд виходить із наступного.

Положеннями ст. 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду;

3) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов’язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно ст. 134 КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 4 статті 134 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Судом встановлено, що 05.11.2018 між позивачем та адвокатом ОСОБА_2 (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №3290/10, виданого 29.09.2019.04.2007) укладено договір про надання правничої допомоги, складено та підписано детальний опис робіт адвоката та розрахунок вартості послуг, підписано акт від 07.12.2018 приймання-передачі наданих послуг №1 до договору від 05.11.2018. Матеріалами справи підтверджується, що відповідно до квитанції до прибуткового касового ордеру №1 від 07.12.2018 позивачем було сплачено 19800 грн.

З аналізу статті 134 КАС України, впливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов’язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Суд бере до уваги, що позивач документально підтвердив, що він сплатив 19800 грн. на виконання договору про надання юридичних послуг, правової допомоги та представництва, тобто цей гонорар був фактичним.

Дослідивши акт приймання - передачі наданих послуг до договору від 05.11.2018 р. та оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи: складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на виконання відповідних робіт, ціну позову та значення справи для сторони, суд приходить висновку, що зазначена справа не потребувала значних затрат часу та не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи. Таким чином, виходячи з вищевикладеного, суд вважає, що розумним, справедливим та співмірним предмету позову призначити позивачу 5000,00 грн. компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Отже, з урахуванням всіх обставин справи, часткового задоволення позовних вимог, суд приходить висновку про необхідність стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на оплату послуг адвоката у розмірі 5000 грн.

Відповідно до п.2-3 ч.1 ст.371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне допустити негайне виконання даного рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 18987,57 грн. та в частині поновлення позивача на посаді, із якої його незаконно було звільнено.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №3897/к від 11.10.2018 “Про звільнення”.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Міністерстві юстиції України).

Стягнути з Міністерства юстиції України (м.Київ, вул.Городецького,13,і.к. 00015622) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1,і.к. НОМЕР_1) суму середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 97650,36 грн., суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум заробітної плати під час звільнення в розмірі 6328 грн..

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України (м.Київ, вул.Городецького,13,і.к. 00015622) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1,і.к. НОМЕР_1) 5000 грн. витрат на правничу допомогу.

В задоволенні інших вимог - відмовити.

Рішення суду в частині поновлення на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Міністерстві юстиції України) та виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 18947,57 грн. підлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 29.03.2019

Суддя С.М. Гелета