Рішення № 80794404, 29.03.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2019 р. № 400/3240/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М. розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1, 54001

до відповідача:Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради, вул. Декабристів, 25, м. Миколаїв, 54017

про:визнання неправомірними дій,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1В.), звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради (надалі-відповідач, Управління) про:

- визнання неправомірними дії Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради щодо відмови у відновленні соціальних виплат інваліду дитинства 3 групи ОСОБА_1;

- скасування рішення комісії з питань призначення соціальних виплат щодо припинення ОСОБА_1 соціальній виплати інваліду дитинства 3 групи;

- зобов'язання Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради поновити соціальну виплату з 27.02.2017 року.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає про що є інвалідом дитинства третьої групи. З грудня 2014 року позивач є отримувачем державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства та перебуває на обліку в Управлінні, як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується відповідною довідкою від 03.07.2018 року. 27.02.2018 року позивачу була припинена виплата допомоги. 11.05.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати допомоги, відповідач повідомив про прийняте Управлінням рішення від 27.02.2017 року про припинення соціальних виплат згідно п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО. Позивач вважає, що відповідачем безпідставно припинено виплату державної соціальної допомоги інваліду дитинства третьої групи, у зв'язку з чим просить суд визнати протиправними такі дії відповідача щодо припинення виплати державної соціальної допомоги та зобов'язати відповідача поновити їй виплату державної соціальної допомоги інваліду дитинства третьої групи з 27.02.2017 року.

Ухвалою від 31.01.2019 року Миколаївський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 400/3240/18 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Управління позов не визнало з підстав, викладених у відзиві на позов. Зокрема зазначило, що з грудня 2014 року позивач перебуває на обліку в УПСЗН, як одержувач державної соціальної допомоги інваліду дитинства третьої групи. У відповідності до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою КМУ від 08.06.2016 № 365, 27.02.2017 року спеціалістами відповідача проведено перевірку фактичного місця проживання позивача за адресою: АДРЕСА_2. Під час обстеження, у зв'язку з відсутністю позивача вдома, спеціалістом управління встановлено факт не проживання ОСОБА_1 за вказаною адресою понад 90 днів. Після чого, довідку позивача про взяття на облік ВПО від 22.12.2014 року № НОМЕР_1 скасовано. Позивача повторно було взято на облік як внутрішньо переміщену особу відповідно до її заяви від 03.07.2018 року. Пізніше, Управлінням 12.11.2018 року отримано від Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області інформацію з інтегрованої міжвідомчою інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, щодо перетину ОСОБА_1 державного кордону "Аркан" 15.07.2018 року. Після чого, довідку позивача про взяття на облік ВПО від 03.07.2018 року № НОМЕР_2 скасовано, про що їй було відправлено повідомлення 28.11.2018 року та припинено вищевказану допомогу з 01.12.2018 року. На підставі наведеного, представник відповідача вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі -КАС України), суд здійснив розгляд справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1, є громадянкою України, про що свідчить копія паспорту громадянина України (арк. справи 10).

Згідно довідки до акту огляду МСЕК серія 10 ААБ №379177, позивач є інвалідом третьої групи групи з дитинства (арк. справи 12).

Позивач є внутрішньо переміщеною особою, про що свідчить відповідна довідка від 03.07.2018 року, адреса фактичного місця проживання позивача є - АДРЕСА_2 (арк. справи 18).

Позивач, як внутрішньо переміщена особа з тимчасово окупованої території м. Макіївка Донецької області отримувала такі види державних допомог:

- переміщеним особам на проживання:

з 22.12.2014 по 21.06.2015 в розмірі 884, 00 грн. щомісяця;

з 25.08.2015 по 24.02.2016 в розмірі 949, 00 грн. щомісяця;

з 29.03.2016 по 27.09.2016 в розмірі 1074, 00 грн. щомісяця.

- державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства третьої групи з 01.08.2014 року.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.01.2015 року між позивачем та ОСОБА_2 Ганновер ГмбХ укладено договір про професійне навчання. Відповідно до вказаного договору навчання починається з 01.02.2015 року та закінчується 31.01.2019 року (арк. справи 23-25).

Тобто, ОСОБА_1 не виїзджала до іншої країни на постійне місце проживання, а в період з 01.02.2015 по 31.01.2019 перебуває на навчанні.

02.02.2017 року Управлінням був складений акт обстеження місця проживання позивача, відповідно до якого встановлено факт не проживання ОСОБА_1 за місцем вказаного проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням відповідача від 27.02.2017 року позивачу припинено виплату державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства з 01.03.2017 року, у зв'язку з відсутністю внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання на підставі п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат ВПО, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365, з урахуванням акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 02.02.2017 року.

Довідку позивача про взяття на облік ВПО від 22.12.2014 року № НОМЕР_1 скасовано 13.05.2017 року.

03.07.2018 року позивача повторно було взято на облік як внутрішньо переміщену особу відповідно до її заяви від 03.07.2018 року та відповідно до рішення комісії від 09.07.2018 року № 22 призначено державну допомогу переміщеним особам на період з 03.07.2018 по 02.01.2019 в розмірі 1435, 00 грн. щомісяця.

Пізніше, Управлінням 12.11.2018 року отримано від Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області інформацію з інтегрованої міжвідомчою інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, щодо перетину ОСОБА_1 державного кордону "Аркан" 15.07.2018 року.

Після чого, довідку позивача про взяття на облік ВПО від 03.07.2018 року № НОМЕР_2 скасовано, про що їй було відправлено повідомлення 28.11.2018 року та припинено вищевказану допомогу з 01.12.2018 року.

Позивач оскаржує вищевказані дії відповідача, як такі, що вчинені з порушенням норм чинного законодавства та порушують його конституційні права.

Спірним питанням даної справи є правомірність припинення відповідачем виплати державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства у зв'язку з відсутністю позивача за адресою, зареєстрованою як фактичне місце проживання внутрішньо переміщеної особи.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.

Так, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 3 Конституції України закріплене визнання найвищою соціальною цінністю в України людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки, відповідальність держави перед людиною за свою діяльність та головний обов'язок держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) від 16.11.2000 року № 2109-III (надалі - Закон № 2109) відповідно до Конституції України гарантує особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Так, згідно зі статтею 1 Закону № 2109 право на державну соціальну допомогу мають особи з інвалідністю з дитинства і діти з інвалідністю віком до 18 років. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім'ї та дітей, організовує роботу щодо призначення та виплати державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю.

Статтею 4 вказаного Закону визначено, що державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства призначається на весь час інвалідності, встановленої органами медико-соціальної експертизи

У відповідності до приписів статті 6 Закону № 2109 виплата державної соціальної допомоги зупиняється у випадку пропуску строку переогляду особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, а в разі визнання знову особою з інвалідністю або дитиною з інвалідністю виплата державної соціальної допомоги поновлюється з дня зупинення, але не більш як за один місяць.

Якщо строк переогляду пропущено з поважної причини, виплата державної соціальної допомоги поновлюється з дня зупинення виплати, але не більш як за 3 роки, за умови, що за цей період її визнано особою з інвалідністю або дитиною з інвалідністю. При цьому, якщо при переогляді особи з інвалідністю з дитинства переведено до іншої групи інвалідності (вищої або нижчої), то державна соціальна допомога за зазначений період виплачується за попередньою групою.

У разі припинення виплати державної соціальної допомоги внаслідок нез'явлення на переогляд без поважних причин, при наступному визнанні особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, виплата цієї допомоги поновлюється з дня встановлення інвалідності або визнання дитиною з інвалідністю.

У відповідності до статті 10 Закону № 2109 державна соціальна допомога виплачується державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку за місцем проживання особи з інвалідністю з дитинства або батьків, усиновителів, яким призначена допомога на дітей з інвалідністю. Опікуну або піклувальнику державна соціальна допомога виплачується за місцем їх проживання. Виплата державної соціальної допомоги провадиться щомісячно за поточний місяць у встановлені місцевою державною адміністрацією строки. Призначена державна соціальна допомога виплачується особі з інвалідністю з дитинства незалежно від одержуваного нею заробітку, стипендії, аліментів або інших доходів. Державна соціальна допомога, яка призначена на дитину з інвалідністю віком до 18 років, виплачується незалежно від одержання на неї інших видів допомоги.

Підстави припинення і відновлення виплати державної соціальної допомоги визначені у статті 14 Закону № 2109-III.

Так, виплата у повному розмірі державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства в разі влаштування їх до відповідної установи (закладу) на повне державне утримання або зняття з повного державного утримання відповідно припиняється або відновлюється з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому виникли ці обставини.

У разі влаштування дитини з інвалідністю віком до 18 років до відповідної установи (закладу) на повне державне утримання або зняття з повного державного утримання виплата державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю у повному розмірі відповідно припиняється або відновлюється з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому виникли ці обставини.

При зміні одержувачем державної соціальної допомоги місця проживання виплата цієї допомоги продовжується відповідною місцевою державною адміністрацією за новим місцем проживання. Виплата державної соціальної допомоги продовжується з того часу, з якого вона була припинена за попереднім місцем проживання.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території. Україна зобов'язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні, інформаційні, культурні та інші зв'язки з громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Згідно із ч. 2 ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними окупованої території.

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи міститься у ст. 1 Закону № 1706-VII, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте, реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо.

Таким чином, статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", не є законом, а тому цей підзаконний нормативно-правовий акт не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Суд звертає увагу, що відповідач припинив виплату державної соціальної допомоги у зв'язку з відсутністю позивача за адресою, зареєстрованою як фактичне місце проживання внутрішньо переміщеної особи.

Проте, Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» не містить такої підстави для припинення виплати допомоги, як відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування. Більш того, рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, не є рішенням та не може бути підставою для відмови у призначенні допомоги в розумінні вказаного Закону.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі № 226/318/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 243/6956/17, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України).

Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Окрім визначеного, суд звертає увагу на наступне. За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Отже, на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

Відповідно ч. 1-2 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, суд приходить до висновку, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як внутрішньо переміщеної особи не може бути підставою для невиплати позивачу державної соціальної допомоги та скасування такої довідки не є підставою для припинення виплати допомоги, а також для зняття з обліку.

Щодо строку звернення до суду слід зазначити наступне. За загальним правилом, встановленим КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з частиною 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Зміст наведеної норми свідчить про те, що КАС України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Водночас відносини щодо строків звернення до адміністративного суду регулюються не тільки нормами КАС України, а й іншими законами України.

Спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо отримання державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства є Закон № 2109.

Відповідно до статті 10 Закону № 2109 суми державної соціальної допомоги, не одержані своєчасно з вини органу, який призначає або виплачує державну соціальну допомогу, або через неможливість отримання цих сум інвалідом чи його офіційним представником з поважних причин (поважною причиною є перебування інваліда на лікуванні, інші причини, які фізично унеможливлювали своєчасне витребування призначених сум державної соціальної допомоги, або інші об'єктивні обставини, коли інвалід чи його батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники не могли звернутися за їх отриманням), виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком. При цьому виплата державної соціальної допомоги за минулий час здійснюється виходячи із прожиткового мінімуму, затвердженого на момент її виплати, з компенсацією за несвоєчасну її виплату.

Оскільки судом встановлено, що рішення про припинення виплати державної соціальної допомоги позивачу є протиправним, позивач має право на виплату такої допомоги за минулий час без обмеження строку.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, з 01.03.2017 по 03.07.2018 позивачу не виплачувалась державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства, тому суд вважає за необхідне зобов'язати Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради виплатити державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства третьої групи з 01.03.2017 року по 03.07.2018 року.

При цьому суд вважає за необхідне зобов'язати Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради поновити позивачу виплату держаної соціальної допомоги інваліду з дитинства з дати повторного припинення, тобто, з 01.12.2018 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 54001, ідентифікаційний код НОМЕР_3) до Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради (вул. Декабристів, 25, м. Миколаїв, 54017, ідентифікаційний код 03194499) задовольнити частково.

2. Визнати неправомірними дії Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради щодо відмови у відновленні соціальних виплат інваліду дитинства 3 групи ОСОБА_1.

3. Скасувати рішення комісії з питань призначення соціальних виплат щодо припинення ОСОБА_1 соціальній виплати інваліду дитинства 3 групи.

4. Зобов'язати Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради виплатити ОСОБА_1 державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства третьої групи з 01.03.2017 року по 03.07.2018 року.

5. Зобов'язати Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради поновити ОСОБА_1 виплату держаної соціальної допомоги інваліду з дитинства з 01.12.2018 року.

6. Звернути до негайного виконання рішення в частині присудження виплати державної соціальної допомоги в межах суми стягнення за один місяць.

7. В решті позовних вимог відмовити.

8. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціальних виплат і компенсацій Центрального району Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради (вул. Декабристів, 25, м. Миколаїв, 54017, ідентифікаційний кд 03194499) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 54001, ідентифікаційний код НОМЕР_3) судові витрати в розмірі 2114, 40 грн.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Мельник