Рішення № 80772932, 14.03.2019, Лиманський міський суд Донецької області (до 25.04.2025 - Краснолиманський міський суд Донецької області)

Справа № 236/4603/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2019 року Краснолиманський міський суд Донецької області у складі:

Головуючого судді – Ткачова О.М.,

при секретарі – Грицай Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Лиман справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

Заявник ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просить суд встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби 28-29 серпня 2014 року поблизу населеного пункту Многопілля, Амвросіївського району, Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Заявлені вимоги заявник обґрунтовує тим, що вона є матір'ю ОСОБА_2, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Красний Лиман Донецької області, який з 18.08.2014 року був зарахований до списків особового складу військової частини польова пошта В4750. У період з 18.08.2014 року по 29.08.2014 року її син, ОСОБА_2, брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. Саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, син заявника ОСОБА_1- ОСОБА_2, загинув 28-29.08.2014 року в с. Многопілля Амвросіївського району Донецької області.

Заявник ОСОБА_1, вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області було порушено невід'ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року.

Її звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту загибелі її сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби 28-29 серпня 2014 року на території Донецької області України, що сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, обумовлено, тим, що вона має на меті визначення статусу ОСОБА_2, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права. Син заявника, ОСОБА_2 був поранений та загинув поблизу с. Многопілля Амвросіївського району Донецької області при виконанні обов'язку військової служби в Донецькій області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Заявник, вважає, що встановлення факту загибелі її сина ОСОБА_2, внаслідок саме військової агресії Російської Федерації, можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено.

Заявник ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленою про час дату та місце розгляду справи, надала суду заяву, в якій на заявлених вимогах наполягала та просила їх задовольнити.

Представник заявника ОСОБА_1- адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні в режимі відеоконференції на заявлених вимогах наполягав, просив їх задовольнити.

Заінтересована особа: Міністерство соціальної політики України в судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленою про час дату та місце розгляду справи, надала суду заяву, в якій просили справу розглянути без участі їх представника.

Заінтересована особа: Російська Федерація в судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленою про час дату та місце розгляду справи. Про причини неявки суд не повідомила.

Суд, вивчивши матеріали справи, заслухавши представника заявника та всебічно проаналізувавши обставини в їх сукупності, давши оцінку зібраним по справі доказам, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному, об'єктивному та всебічному з'ясуванні обставин справи, прийшов до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

Заявник ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії ВТ 172245, виданого 02.12.2015 року Краснолиманським МВ ГУ ДМС України в Донецькій області (а.с.22-23).

07.07.1978 року у заявника ОСОБА_1 народився син - ОСОБА_2, що підтверджується фотокопією свідоцтва про народження серії ІІІ-НО №476723, виданого 15.08.1978 року Краснолиманським райвідділом ЗАГС (а.с.24).

18.08.2014 року син заявника - ОСОБА_2 був зарахований до списків особового складу військової частини польова пошта В4750. У період з 18.08.2014 року по 29.08.2014 року. Син заявника, ОСОБА_2, брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей (а.с.28).

В лікарському свідоцтві про смерть та довідки про причини смерті від 19.05.2015 року зазначено, що ОСОБА_2 загинув 28-29 серпня 2014 року в зоні АТО (а.с. 96-99), а в свідоцтві про смерть серії І-НО № 923260 від 10.09.2015 року встановлено, що загибель сина заявника, ОСОБА_2, сталася 28-29 серпня 2014 року в Донецькій області, Україна (а.с.96), а .

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини польова пошта В4750 від 24.12.2015 року №360 ОСОБА_2 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв'язку зі смертю (а.с.26-27).

Протоколом засідання Центральної військово-лікарської комісії північного регіону по встановленню причинного зв'язку захворювання, поранень, контузій, травм, каліцтв №293 від 23.07.2018 року встановлено, що поранення і причина смерті пов'язані з виконанням обов'язків військової служби (а.с.100).

Указом Президента України від 03.02.2017 року №23/2017 "Про відзначення державними нагородами" за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обовязку, сина заявника, ОСОБА_2, посмертно нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня(а.с.101-103, 105), також всеукраїнським об'єднанням "Країна" нагороджено сина заявника - ОСОБА_2 медаллю "За відвагу", українським об'єднанням патріотів - нагрудним знаком "за оборону Савур -Могили"(а.с.104) .

Положенням ст. 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно із ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Отже, Конституцією України зобов'язано державу за будь-яких обставин захищати життя людей і цей обов'язок не залежить від встановлення тих чи інших юридичних фактів.

Крім того, Конституцією України визначено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ОСОБА_4 України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (стаття 106 Конституції України).

До повноважень Верховної ради України, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 85 Конституції України, належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Відповідно до статті 4 цього закону у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його до Верховної ОСОБА_4 України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної ОСОБА_4 України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Наведене підтверджується прийнятими Верховною ОСОБА_4 України та Президентом України актами, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Постановою Верховної ОСОБА_4 України "Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІАвтономна ОСОБА_5 Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши ОСОБА_5 Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної ОСОБА_4 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»», від 21.04.2015 №337-VIIIзазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, Верховною Радою України, яка діє як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 27 січня 2015 року було прийнято Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території "( далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 названого Закону зі змінами та доповненнями).

Також, прийнято постанову Верховної ОСОБА_4 України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями", якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Також, постановою Верховної ОСОБА_4 України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_4 Європи, Парламентської асамблеї НАТО, Парламентської ОСОБА_4 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_4 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібервійни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права».

Резолюція Парламентської ОСОБА_4 Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, а саме Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, частини Луганської та Донецької областей.

Зважаючи на викладене, суд вважає вірним констатувати, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України (обставини, що є загальновідомими, не потребують доказування за нормами ч. 3 ст. 82 ЦПК України), стала окупація частини території України, а саме в тому числі частини Донецької області, де загинув син заявника у справі - ОСОБА_2.

Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами, як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.

Враховуючи викладене, а також те, що встановлення юридичного факту загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 при виконанні обов'язку військової служби 28-29 серпня 2014 поблизу населеного пункту Многопілля Амвросіївського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України необхідне для визначення його статусу як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права, суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

Керуючись ст. 263-265, 315-319 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити факт того, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 загинув 28-29 серпня 2014 року, при виконанні обов'язку військової служби поблизу населенного пункту Многопілля Амвросієвського району Донецької області України , в наслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Краснолиманський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя -