Ухвала суду № 80744782, 22.03.2019, Мар'їнський районний суд Донецької області

Справа № 237/1/18

Провадження № 1-кп/237/229/19

УХВАЛА

про відмову в задоволенні клопотання про продовження строку тримання під вартою

22 березня 2019 року м. Курахове

Мар'їнський районний суд Донецької області у складі колегії суддів:

головуючого – судді Медведського М.Д.,

суддів Сенаторова В.А., Кучко Я.Ю.,

при секретарі Махно Ю.В.,

за участю прокурора Димова В.М.,

захисника ОСОБА_1,

обвинуваченого ОСОБА_2,

розглянувши у судовому засіданні в залі суду у м. Курахове кримінальне провадження № 22017050000000278 від 18.09.2017 року за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в м. Маріуполі Донецької області, громадянина України, непрацюючого, раніше не судимого, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України,

В С Т А Н О В И В:

05.01.2018 року на адресу Мар’їнського районного суду Донецької області надійшов обвинувальний акт у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України.

20.03.2019 року до суду від прокурора Донецької області Колмакова А. надійшло клопотання про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_2, оскільки строк дії ухвали Мар’їнського районного суду Донецької області від 13.02.2019 року спливає 07.04.2019 року.

В клопотанні прокурор посилається на наявність ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме прокурор зазначає, що обвинувачений ОСОБА_2, перебуваючи на волі може переховуватися від суду та вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, які, на його думку, не зникли та не зменшилися на даний час, оскільки ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення проти громадської безпеки, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України, яке відповідно до ст. 12 КК України є особливо тяжким злочином, за який передбачено покарання тільки у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, його злочинна діяльність була припинена у зв’язку з його затриманням (не добровільно), перебуваючи на волі останній має змогу зв’язатись з представниками терористичної організації «ДНР» (з особами, з якими ніс службу) для допомоги у подальшому перетину лінії розмежування з метою уникнення кримінальної відповідальності.

Крім того, у клопотанні прокурора зазначено, що на наявність ризиків вказує той факт, що обвинувачений ОСОБА_2, перебуваючи на волі на території м. Маріуполя Донецької області скоїв інше кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 345 КК України, по якому йому 12.12.2018 року повідомлено про підозру та 22.01.2019 року обвинувальний акт стосовно нього направлено до Іллічевського районного суду м. Маріуполя Донецької області.

Також прокурор зазначає, що згідно ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходу у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтею 258-3 КК України, до яких застосовуються лише запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Крім того, в клопотанні зазначив, що тяжкість обвинувачення може бути достатньою причиною разом з іншими для продовження строку тримання під вартою (рішення ЄСПЛ від 12.03.2013 року у справі Волосюк проти України). Доказів того, що обставини, які були прийняті судом при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, з часом змінились, стороною захисту та обвинуваченим ОСОБА_2 не наведено.

У відповідності до п.п. 61, 62 Рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року по справі «Смирнов проти Росії», наявність підстав для утримання під вартою повинно бути оцінено по кожній конкретній справі з урахуванням всіх обставин справи. Довготривале утримання під вартою може бути виправданим лише при наявності конкретних ознак того, що цього вимагають інтереси суспільства, які незважаючи на наявність презумпції невинності, перевищують інтереси забезпечення поваги до свободи.

В судовому засіданні прокурор підтримав клопотання про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_2

Обвинувачений ОСОБА_2 та його захисник ОСОБА_1 в судовому засіданні просили відмовити в задоволенні клопотання. ОСОБА_2 надав суду клопотання про зміну міри запобіжного заходу, оскільки вважає, що на теперішній час відпала необхідність в застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що прокурор жодного разу не обґрунтував свої доводи щодо підстав тримання його під вартою. Перевіряючи законність і обґрунтованість продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області посилається на тяжкість обвинуваченням, як головне джерело при оцінці вірогідності того ,що він буде переховуватися від правосуддя, перешкоджати ходу розгляду або вчиняти нові злочини. Також суд не взяв до уваги, що суд має право зобов’язати підозрюваного прибувати на кожну його вимогу в судове засідання, якщо прокурор не доведе обставини, передбачені п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 194 КПК України. Продовжуючи строк тримання під вартою, суд заздалегідь виконує вирок у вигляді позбавлення волі, при цьому виключаючи таке поняття, як презумпція невинуватості. Зазначає, що під час зміни або скасуванні міри запобіжного заходу, суддям необхідно враховувати положення Конвенції з прав людини та основопологаючих свобод», практику ЄСПЛ та КПК України, згідно яких людина, його права та свободи визнаються вищими цінностями держави. З зазначених підстав просить змінити йому запобіжний захід на домашній арешт з накладенням обов’язків.

Заслухавши думку учасників кримінального провадження при розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_2 та дослідивши представлені матеріали клопотання, колегія суддів приходить до наступного.

Згідно ч. 1 ч. 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд зобов’язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України, вимог інших актів законодавства. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою ст.177 КПК. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Статтею 183 ч. 1 КПК України передбачено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною п’ятою статті 176 цього Кодексу.

Згідно ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.

Згідно до ч. 1 ст. 184 КПК України клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу подається до місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, і повинно містити:

1) короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа;

2) правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

3) виклад обставин, що дають підстави підозрювати, обвинувачувати особу у вчиненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини;

4) посилання на один або кілька ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу;

5) виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини;

6) обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів;

7) обґрунтування необхідності покладення на підозрюваного, обвинуваченого конкретних обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 цього Кодексу.

Згідно із ч. 3 ст. 176 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим – тримання під вартою.

Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;

3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Згідно ч. 4 ст. 194 КПК України якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м’який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов’язки, передбачені частиною п’ятою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.

Частиною 3 ст. 199 КПК України передбачено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 цього Кодексу, повинно містити: 1) виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з’явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; 2) виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

Згідно ч. 5 ст. 199 КПК України слідчий суддя зобов’язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що обставини, зазначені у частині третій цієї статті, виправдовують подальше тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

При розгляді клопотання, в силу ч. 5 ст. 9 КПК України, суд також враховує практику Європейського суду з прав людини. Так, зокрема, не наведення судовими органами у своїх рішеннях будь-яких підстав, які дозволяють тримання особи під вартою протягом тривалого проміжку часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції (пункт 36 рішення Європейського суду з прав людини від 15 грудня 2016 року у справі "Ігнатов проти України").

Також Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2011 року у справі "Харченко проти України" вказав на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції національними судами України, які часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, та зазначив, що суди зобов’язані обґрунтовувати свої рішення про продовження строку тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (пункт 99).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначив, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції (пункт 66 рішення від 9 січня 2003 року у справі"Шишков проти Болгарії", пункт 40 рішення від 10 червня 2008 року у справі "Тасе проти Румунії").

Згідно п. 62 рішення «Боротюк проти України» ЄСПЛ в частині правозастосування ст. 5 Конвенції зазначив: «При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і «проти» такого звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними». У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено».

Аналогічні висновки ЄСПЛ стосовно ст. 5 Конвенції виклав у п. 80 справи «Фельдман проти України»: «Суд зазначає, що тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, та ризик його ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань заявника про звільнення. Проте, згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (див. Рішення у справах "Яблонський проти Польщі" (Jablonski v. Poland), N 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та "І.А. проти Франції" (I.A. v. France), N 28213/95, п. 102, ECHR 1998-VII). До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. Зазначене вище рішення у справі "Іловецький" (Ilowiecki), п. 61). Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Посилаючись головним чином на серйозність пред'явлених заявнику обвинувачень та ризик його ухилення від слідства, державні органи продовжували тримання його під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними і достатніми"».

Також суд звертає увагу на практику ЄСПЛ, що у контексті боротьби з тероризмом, хоча Договірні держави не можуть бути зобов’язані доводити обґрунтованість підозр, що стали підставою арешту підозрюваної у тероризмі особи, шляхом розкриття конфіденційних джерел інформації, Суд постановив, що гострота проблеми боротьби з терористичними злочинами не може виправдовувати надто широке тлумачення поняття «обґрунтованості», яке призводить до знецінення гарантій, передбачених статтею 5 § 1 (с) (O’Hara проти Сполученого Королівства, § 35).

На підставі системного аналізу зазначених норм КПК України з урахуванням зазначеної практики ЄСПЛ в порядку ч. 5 ст. 9 КПК України, колегія суддів стверджує, що неможливість призначення обвинуваченому інших, окрім тримання під вартою, запобіжних заходів в силу ч. 1 ст. 183, ч. 5 ст. 176 КПК України, не звільняє прокурора від обов’язку доведення того, що ступінь ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, які прокурор вважає наявними, є достатнім та виправданим для застосування до обвинуваченого саме запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, як виняткового та найсуворішого запобіжного заходу.

Відтак, сам по собі факт наявності такого обвинувачення, без достатніх, суттєвих та конкретних додаткових обставин, що свідчать на користь тримання обвинуваченого під вартою, не може бути підставою для тривалого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки, за відсутності таких обставин, факт існування обвинувачення буде тотожнім автоматичному триманню особи під вартою протягом всього часу існування такого обвинувачення. Такий час існування обвинувачення не обмежений нормами КПК України, а закінчується набранням законної сили відповідним вироком суду, який ухвалюється в розумні строки.

В свою чергу, квазіавтоматичне застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на невизначений час існування обвинувачення відносно особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України, лише в силу ч. 1 ст. 183, ч. 5 ст. 176 КПК України та факту наявності обвинувачення є неприпустимим, свавільним та протиправним, оскільки не відповідає принципу верховенства права, змісту ст. 29 Конституції України та приписам ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які мають вищу юридичну силу згідно ст. 9 КПК України.

Суд звертає увагу, що прокурор в клопотанні зазначив, що доказів того, що обставини, які були прийняті судом при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, з часом змінились, стороною захисту та обвинуваченим ОСОБА_2 не наведено. Однак, колегія суддів зауважує, що таке твердження прокурора не ґрунтується на чинному законодавстві, оскільки зазначені вище норми права чітко та однозначно встановлюють презумпцію зменшення ризиків із спливом часу, а обов’язок доведення зворотнього покладається саме на прокурора, як в силу зміст ст. 5 Конвенції з прав людини та основоположних свобод разом з рішеннями ЄСПЛ, так і в розумінні ч. 3 ст. 199 КПК України. Однак вимоги ч. 3 ст. 199 КПК України прокурором не виконані – обставини, що свідчать про не зменшення ризиків, визначених ст.. 177 КПК України прокурором в клопотанні не зазначено, в судовому засіданні також не наведено, що в свою чергу, зобов’язує суд згідно ч. 5 ст. 199 КПК України залишити клопотання прокурора без задоволення.

Додатково суд враховує, що відповідно до вимог ст. 178 КПК України при вирішенні питання про розгляд клопотання про продовження запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів оцінує в сукупності тяжкість покарання, що йому загрожує у разі визнання його винуватим у вчиненні кримінального правопорушенні, у вчиненні якого він обвинувачується, за яке передбачене покарання до 15 років позбавлення волі, вік та стан здоров’я ОСОБА_2, міцність соціальних зв’язків обвинуваченого в місті його постійного проживання, позитивну характеристику ОСОБА_2, надану ОСМД «ОСОБА_1, 90», наявність повідомлення ОСОБА_2 про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення, вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, його майновий стан, відсутність судимостей, його репутацію, дотримання обвинуваченим умов раніше застосованого до нього запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту. Також суд враховує, що ОСОБА_2 знаходиться під вартою в межах кримінального провадження за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, що усуває будь-які ризики, передбачені статтею 177 КПК України.

Щодо клопотання ОСОБА_2 про зміну запобіжного заходу колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 201 КПК України підозрюваний, обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має право подати до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 цього Кодексу та покладених на нього слідчим суддею, судом, чи про зміну способу їх виконання. Копія клопотання та матеріалів, якими воно обґрунтовується, надається прокурору не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання. До клопотання мають бути додані підтвердження того, що прокурору надіслана копія клопотання та копії матеріалів, що обґрунтовують клопотання.

Судом встановлено, що клопотання ОСОБА_3 не відповідає вимогам ст. 201 КПК України. Окрім цього, таке клопотання адресовано Іллічівському районному суду м. Маріуполя, який декілька разів згадується в тексті клопотання. Також суд приймає до уваги, що клопотання по суті є запереченнями на клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу, відтак, клопотання обвинуваченого ОСОБА_2 підлягає залишенню без розгляду.

Керуючись ст.ст. ст. ст. 177, 199, 201, 202, ч.3 ст.331 КПК України, суд

У Х В А Л И В:

В задоволенні клопотання прокурора Колмакова А. – відмовити.

Залишити ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в м. Маріуполі Донецької області, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, під вартою в межах дії ухвали Марїнського районного суду Донецької області від 13.02.2019 року, тобто до 07 квітня 2019 року включно в Державній установі «Маріупольський слідчий ізолятор».

Клопотання обвинуваченого ОСОБА_2 про зміну запобіжного заходу залишити без розгляду.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді

Дата документу 22.03.19