Рішення № 80686678, 22.03.2019, Вінницький міський суд Вінницької області

Р І Ш Е Н Н Я№ 127/25708/18

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2019 р.м.Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі судді Медяної Ю.В.,

секретар – Подоляк М.В.,

за участю представника відповідача - Державної казначейської служби України – ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці, про стягнення шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним,

в с т а н о в и в:

11.10.2018 р. ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці, про стягнення шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що з 25.11.2015 р., він, як суддя у відставці, отримував щомісячне довічне грошове утримання. Починаючи з січня 2016 р. та до лютого 2018 р. з позивача пенсійним фондом незаконно утримано податок з доходів фізичних осіб у розмірі 71557,00 грн.

Позивач вважає, що дії по утриманню податку з доходів фізичних осіб з довічного грошового утримання судді у відставці є незаконними, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 р. визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення абзацу першого п.п. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, яким передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року.

Отже, оподаткування пенсій, починаючи від певної суми (більше десяти розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, у розрахунку на місяць), є порушенням конституційного принципу рівності за ознакою майнового стану, тому позивач просить стягнути з Державного бюджету України на його користь шляхом безспірного списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 71557,00 грн. майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного утримання завданої законом, що визнаний неконституційним (а.с. 1-4).

17.10.2018 р. у даній справі відкрито провадження.

У відзиві на позовну заяву відповідач просив відмовити позивачу у задоволенні позову, посилаючись на те, що управління Державної казначейської служби Україна у м. Вінниці Вінницької області не несе відповідальність за дії інших органів державної влади та не має ні правових підстав ні технічних можливостей щодо проведення безспірного списання коштів державного бюджету для відшкодування завданої шкоди, а тому на думку відповідача належними відповідачами у даній справі повинні бути управління Пенсійного фонду України у м. Вінниці та ОСОБА_4 казначейська служба України. Крім того, відповідач вважає, що не можна вважати збитками грошові кошти, що не отримані громадянином у зв’язку із їх утриманням у вигляді обов’язкових податків та зборів відповідно до положень чинного законодавства (а.с. 37-41).

У письмових поясненнях щодо позову третя особа на стороні відповідача – ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці зазначило, що управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці у розумінні ст.ст. 168.4.1, 168.4.7 Податкового Кодексу України виступає податковим агентом, що є прирівняним у своєму правовому статусі до платника податку. ОСОБА_3 зобов'язане своєчасно та у повному обсязі перерахувати суми податку на відповідні рахунки, оскільки саме управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці здійснювало нарахування та виплату оподаткованого доходу ОСОБА_2 Також враховуючи дані статті Податкового Кодексу України, суми сплаченого податку не є коштами управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці, та воно не зараховує і не накопичує їх на власних рахунках, а також не розпоряджається зазначеними коштами, оскільки суми податку розподіляються між державним та місцевим бюджетами органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів в установленому Бюджетним кодексом України порядку. Оскільки позивач ОСОБА_2 вважає, що суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору сплачені помилково, він повинен був у визначеному Податковим кодексом порядку звернутися до органу виконавчої влади, що реалізує державну та митну політику із заявою про повернення незаконно сплачених сум. У задоволенні клопотання про заміну відповідача - управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області на управління Пенсійного фонду Україні в м. Вінниці та позову ОСОБА_2 третя особа на стороні відповідача просить суд відмовити (а.с. 27-31).

Ухвалою суду від 31.10.2018 р. замінено неналежного відповідача управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області на належного – ОСОБА_4 казначейську службу України.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача – Державної казначейської служби України зазначила, що жодним нормативно-правовим актом України не передбачено, що ОСОБА_4 казначейська служба України несе відповідальність за дії інших органів державної влади, зокрема за прийняті законодавчим органом – Верховною Радою України акти. Наділення органів Державної казначейської служби України повноваженнями щодо виконання судових рішень про стягнення коштів з рахунків бюджетних установ, а Державної казначейської служби України – з Державного бюджету України, не вказує на безумовний обов’язок нести юридичну відповідальність за діяння держави та створених нею органів. Підстави звернення з даним позовом до суду представник відповідача вважає надуманими та такими, що не мають належного обґрунтування, тому у задоволенні позову просить суд відмовити (а.с. 94-96).

Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з’явився. До суду надав заяву у якій просив суд дану справу розглядати у його відсутність, вимоги позову підтримує в повному обсязі та просить суд його задовольнити.

Представник відповідача Державної казначейської служби України – ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову та просила відмовити в його задоволенні, надала пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи на стороні відповідача – ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці – ОСОБА_5 в судове засідання не з’явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином. У письмових поясненнях просила відмовити у задоволенні позову.

Суд вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали цивільної справи та оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом голови Апеляційного суду Вінницької області від 23.11.2015 р. №114/2-07к, на підставі Постанови Верховної Ради України від 12.11.2015 р. №788-VIII «Про звільнення суддів», позивача ОСОБА_2 виведено зі складу суддів Апеляційного суду Вінницької області, у зв’язку з поданням заяви про відставку (а.с. 7-13).

ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в м. Вінниці позивачу призначено довічне грошове утримання судді у відставці у розмірі 21827,52 грн., з якого за даними відповіді Пенсійного фонду України в м. Вінниці від 27.08.2018 року №2987/11-32-2/05 , з січня 2016 р. по лютий 2018 р. утримано 71557,65 грн. (а.с. 6)

Позивач, вказуючи на порушення його права, шляхом заподіяння матеріальної шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, у виді утримання податку з доходів фізичних осіб та військового збору з довічного грошового утримання, звернувся до суду з даним позовом за його захистом.

Таким чином, між сторонами виникли спірні правовідносини, які регулюються положеннями норм Конституції України та Цивільного кодексу України.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Встановлено, що рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, яким передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати. Положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Вказані зміни до Податкового кодексу України були внесені Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року №1166-VІІ і стали підставою для утримання податку з доходів фізичних осіб та військового збору при виплаті ОСОБА_2 щомісячного довічного грошового утримання за період з січня 2016 року по лютий 2018 року.

Після запровадження у законодавстві України з 01 липня 2014 року оподаткування пенсій упродовж двох років Верховна Рада України тричі вносила зміни. Встановлення Верховною Радою України у законодавстві України оподаткування пенсій та зміни суми, з якої починається таке оподаткування, суперечить таким елементам конституційного принципу верховенства права, як правова визначеність, правова передбачуваність, правомірні очікування та справедливість, тому положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Кодексу не відповідає частині першій статті 8 Конституції України.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституційний Суд України констатував, що правове регулювання у сфері оподаткування пенсій певних категорій осіб спотворює сутність обов’язку держави щодо гарантування права застрахованих осіб на пенсію, оскільки не узгоджується з принципом рівності, а також з обумовленою ним вимогою збалансування прав та обов’язків. Застосований законодавцем підхід до визначення категорій (груп) пенсіонерів, пенсії яких підлягають оподаткуванню, свідчить про порушення такого принципу.

Реалізація положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Кодексу створює умови, за яких громадянин, розмір пенсії якого перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), повинен сплачувати податок, а громадянин, розмір пенсії якого є нижчим, звільнений від такого оподаткування. Тобто платники, які сплачували більші соціальні внески протягом трудової діяльності, відповідно до оспорюваного положення Кодексу повинні додатково сплачувати податок у розмірі, встановленому пунктом 167.4 статті 167 Кодексу.

Викладене дає підстави для висновку, що оподаткування пенсій, починаючи від певної суми (більше десяти розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, у розрахунку на місяць), є порушенням конституційного принципу рівності за ознакою майнового стану.

Крім того, у Європейській соціальній хартії 1996 року (переглянутій), яка була ратифікована Україною, передбачено, що держави-сторони зобов’язані вживати заходів для забезпечення рівності між власними громадянами у сфері реалізації прав на соціальний захист, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень (стаття 12). Тобто, утверджуючи та забезпечуючи права осіб на соціальний захист, держава повинна в процесі виконання своїх соціальних обов’язків вживати заходів для забезпечення рівності між пенсіонерами.

Право на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський суд з прав людини трактує доволі широко. Зокрема, у рішенні в справі «Muller v. Austria» ЄСПЛ кваліфікував виплату пенсій як право власності особи, а, відповідно, невиплату - як порушення цього права. Отже, визнавши неконституційними положення Податкового кодексу України, Конституційний суд України, по суті, припинив обмеження права власності громадян з боку держави, яке діяло протягом декількох років та завдало збитків певній категорії громадян.

Європейський суд з прав людини вважає, що одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

Стаття 11 ЦК України встановлює, що однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

За ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Згідно з ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

У даній справі збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав внаслідок порушення його цивільного права.

Стаття 22 ЦК практично визнає такий спосіб захисту, як відшкодування збитків.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Відповідно до ч. 1 ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Виходячи з аналізу зазначених норм закону та зважаючи на визнання неконституційними змін, внесених до Податкового кодексу України Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» і втратою ними своєї чинність з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27 лютого 2018 року, суд вважає, що мало місце незаконне утримання коштів з пенсії за віком та грошового утримання позивача через дію вищевказаних норм, в зв'язку з чим порушене право позивача підлягає захисту шляхом задоволення позову і компенсації недоотриманих коштів в порядку ст. 152 Конституції України, ст.ст. 22, 1175 ЦК України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Неконституційність закону, встановлена Конституційним Судом України є підставою для застосування до держави, Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування наслідків, передбачених ст. 1175 ЦК України, оскільки регламентована цією нормою цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної прийняттям нормативно-правових актів, визнаних незаконними стосується також і випадків визнання неконституційними законів.

При цьому, суд враховує аргументи позивача, наведені ним в обґрунтування заявлених вимог, які знайшли своє підтвердження в ході дослідження наявних в матеріалах доказів, які є належними, допустимими, достовірними та достатніми в розумінні ст. ст. 77-80 ЦПК України.

Відповідно до п. п. 4, 35, 38 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03 серпня 2011 року, визначена судом сума підлягає стягненню за рахунок Державного бюджету України шляхом списання грошових коштів з відповідного рахунку органом Казначейства.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 Положення про ОСОБА_4 казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України. Таким чином, казначейство виступає відповідачем у справах, пов'язаних з виплатою з державного бюджету певних коштів як особа, на яку законодавством покладено відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань, а не як особа, відповідальна від імені держави за неправомірні дії.

Відповідно до п. 9 вищевказаного Положення, Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

При вирішенні даного спору суд застосовує положення норм, які містяться в ст. 152 Конституції України, ст.ст. 22, 1175 ЦК України, і на які вірно посилається позивач у заявленому ним позові.

Згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач і третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.

Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.

Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.

Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, дослідивши письмові пояснення, надані позивачем, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що незважаючи на ту обставину, що зміни, внесені до Податкового кодексу України Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» визнані неконституційними і втратили свою чинність з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27.02.2018 року, однак незаконне утримання коштів з грошового утримання позивача у зв'язку з дією вищевказаних норм мало місце з січня 2016 р. по лютий 2018.

Таким чином позивачу спричинена майнова шкода в розмірі недоотриманої належної йому виплати в сумі 71557,00 гривень саме через дію неконституційної норми закону, тому і компенсація цих коштів повинна бути здійснена в порядку ст. 152 Конституції України, ст.ст. 22, 1175 ЦК України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Отже, враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача, шляхом стягнення з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 71557,00 грн. майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання завданої законом, що визнаний неконституційним.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, судом встановлено наступне.

Згідно п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», в даному випадку, судовий збір не справляється за подання до суду позовної заяви.

Доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.

Виходячи з наведеного вище та керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 152 Конституції України,

ст. ст. 22, 1175 ЦК України,

ст. ст. 4, 7,12, 13, 76-82, 89, 141, 258, 263, 265, 268, 273, 274 ЦПК України,

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці, про стягнення шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним, задовольнити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 шляхом списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 71557 (сімдесят одну тисячу п’ятсот п’ятдесят сім) грн. 00 коп. майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного утримання завданої законом, що визнаний неконституційним.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення через Вінницький міський суд Вінницької області до Вінницького апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно вимог п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

позивач ОСОБА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, проживаючий за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1;

відповідач ОСОБА_4 казначейська служба України, місцезнаходження юридичної особи: м. Київ, вул. Бастіонна, 6, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України – 37567646;

третя особа на стороні відповідача ОСОБА_3 Пенсійного фонду України в місті Вінниці, місцезнаходження юридичної особи: м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, 7, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України – 37979905.

Суддя Ю.В. Медяна