Рішення № 80684354, 13.03.2019, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"13" березня 2019 р.м. Одеса Справа № 916/2303/18

Господарський суд Одеської області у складі

судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Бачур А.В.

за участю представників:

від позивача: Горбенко М.С. - адвокат

від відповідача: Подберезська Н.В. - адвокат

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ" (вул. Болградське шосе, №14, м. Ізмаїл, Одеська обл., 68600)

до відповідача: фізичної особи-підприємця Рітман Невзорова Олександра (АДРЕСА_1)

про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ", звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця Рітман Невзорова Олександра 299 182,19 грн., де 270 488,40 грн. - заборгованість, 1 711,20 грн. - 3% річних, 20 323,32 грн. - пеня, 6 659,27 грн. - інфляційні втрати.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

Між товариством з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ" та фізичною особою-підприємцем Рітман Невзоровим Олександром у спрощений спосіб шляхом виставлення рахунку було укладено договір на поставку піску.

06.08.2018р. відповідачем виставлено позивачу рахунок за №0002 (рахунок в електронному вигляді) на поставку товару - піску в обсязі 1400 т за ціною 357,0 грн. на загальну суму 499 800 грн.

За виставленим рахунком позивачем здійснена оплата відповідачу в повному обсязі чотирма платежами, а саме:

31.07.18р. перераховано 120 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №59 від 31.07.18;

01.08.18р. перераховано 80 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №69 від 01.08.18;

10.08.18р. перераховано 250 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №89 від 10.08.18;

15.08.18р. перераховано 50 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №79 від 15.08.18р.

Перерахування коштів відповідачу також підтверджується випискою по рахунку ТОВ "ЛІАБ" у AT "ОТП Банк" за період з 01.08.18 по 31.08.18р.

04.08.18р. відповідачем було поставлено позивачу пісок в обсязі 207,05 т на загальну суму 73 916,85 грн., що підтверджується видатковою накладною №0001 від 04.08.18р., що складено в електронному вигляді.

06.08.18р. відповідачем було поставлено позивачу пісок в обсязі 211,75 т на загальну суму 75594,75 грн., що підтверджується видатковою накладною №0002 від 06.08.18р., що складена в електронному вигляді.

Таким чином, відповідачем зобов'язання не виконано, недопоставлено позивачу товар - пісок в обсязі 981,2 т на загальну суму 350 488,4 грн.

Також, сторонами шляхом обміну електронними листами з офіційних електронних адрес підприємств узгоджено наявну заборгованість станом на 02.10.18р. в сумі 350 488,4 грн.

Однак, відповідачем, замість виконання зобов'язань з поставлення товару, 09.10.18р. на банківський рахунок позивача повернуто кошти у сумі 80 000 грн., шо підтверджується випискою по рахунку позивача відкритого в AT "ОТП Банк" за період з 01.10.18р. по 17.10.18р.

Розцінюємо дії відповідача з часткового повернення попередньої оплати у сумі 80 000 грн., як відмову відповідача від виконання договору, укладеного у спрощений спосіб.

Про причини відмови відповідача від виконання договору, укладеного у спрощений спосіб шляхом виставлення рахунку, нам не відомо, а отже, фізична особа-підприємець Рітман Невзоров Олександра з 16.08.18р. наступного дня після отримання останнього платежу, до 09.10.18р. безпідставно користувалося коштами ТОВ "ЛІАБ" у сумі 350 488,4 грн. та на теперішній час безпідставно утримує грошові кошти в сумі 270 488.40 грн., які були перераховані відповідачу у якості попередньої оплати товару, що мав бути поставлений однією партією в строк до 15.08.18р.

Таким чином, у зв'язку з відмовою Відповідача від поставки піску в обсязі 981,2 т на загальну суму 350 488,4 грн. у відповідача виникло перед позивачем грошове зобов'язання з повернення отриманої попередньої оплати товару в сумі 270 488,4 грн., яка безпідставно утримується відповідачем, та за користування коштами в сумі 80 000 грн. за період з 16.08.18р. по 09.10.18р. та в сумі 270 488,4 грн. за період з 09.10.18р. по 17.10.18р., отриманих у якості попередньої оплати.

З врахуванням наведеного, позивач звернувся до Господарського суду Одеської області із даним позовом.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.10.2018р., позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ" було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.10.2018р. позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ" було прийнято до розгляду суддею Цісельським О.В., відкрито провадження у справі №916/2303/18 за правилами спрощеного позовного провадження.

Розглянувши матеріали справи, категорію та складність справи, обсяг та характер доказів, ухвалою Господарського суду Одеської області від 17.12.2018р. справу №916/2303/18 призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі.

08.01.2019р. відповідач звернувся до Господарського суду Одеської області із заявою (вх.№260/19) про відкладення розгляду справи, яка судом була задоволена.

08.01.2019р. позивач звернувся до суду із заявою (вх.№2-62/19) про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просив суд стягнути з відповідача 420 000,00 грн. заборгованості, 2 381,92 грн. 3% річних за користування коштами, 28 583,01 грн. пені та 13 119,96 грн. інфляційних витрат.

В обґрунтування поданої заяви, позивач зазначив, що підставою для звернення позивача з початковим позовом до відповідача по справі № 916/2303/18 слугувала та обставина, що позивач вважав, що між ним та відповідачем укладено договір, у спрощений спосіб, на поставку піску та досягнуто домовленостей щодо усіх його істотних умов, зокрема - ціни, обсягу, строків поставки.

Так, сторони вели перемовини щодо поставки відповідачем позивачу партії піску на загальну суму 500000 грн. у обсязі 1400 т за ціною 357,00 грн. за тонну.

Враховуючи місце ведення господарської діяльності позивача у м. Ізмаїл та територіальне знаходження відповідача у м. Одесі, для можливості скорішого отримання товару залізничним транспортом, позивачем перераховано відповідачу грошові кошти в сумі 500 000 грн. у якості попередньої оплати на підставі проектів рахунків №0002 від 06.08.18р. та №1 від 31.07.18р., отриманих позивачем від відповідача на електронну пошту, підпис на яких з боку відповідача був відсутній.

Таким чином, для можливості здійснення скорішої поставки та як наслідок реалізації договору, на чому наполягав відповідач, 31.07.18р. позивачем перераховано відповідачу 120 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №59 від 31.07.18р., 01.08.18р. позивачем перераховано 80 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №69 від 01.08.18р., 10.08.18 позивачем перераховано 250 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №89 від 10.08.18р., 15.08.18р. позивачем перераховано 50 000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №79 від 15.08.18р.

Офіційно підписані рахунки відповідачем на поставку піску позивачу, які б могли бути розцінені як оферта на укладення договору, станом на час звернення до суду не виставлялись.

При цьому, у зв'язку із проведенням позивачем в ході судового розгляду зазначеного спору внутрішнього аудиту окремих фінансово-господарських операцій, було встановлено невідповідність обставин, які ТОВ "ЛІАБ" початково вважало встановленими та посилалося на них у пред'явленому позові, що не відповідає фактичним правовідносинам сторін, дає підстави для твердження про наявність у відповідача перед позивачем більшого розміру заборгованості за не здійснення поставки піску та як наслідок - підстав для збільшення розміру позовних вимог по справі.

Так, зокрема внутрішньою перевіркою встановлено, що партію піску, яку було відвантажено ТОВ "ЛІАБ" постачальником 04.08.18р. у кількості 207 050 кг (207,05 т) та яку отримано позивачем залізницею 08.08.18р., що підтверджується залізничною транспортною накладною з ідентифікатором відправки №41112566, відправлено ТОВ "ЛІАБ" іншим постачальником.

Також партію піску, яку було відвантажено ТОВ "ЛІАБ" 06.08.18 у кількості 276 750 кг (276,75т) та яку отримано позивачем залізницею 10.08.18р., що підтверджується залізничною транспортною накладною з ідентифікатором відправки № 41161829, також відправлено стороннім суб'єктом господарювання.

Відповідно до п. 1.2 Правил оформлення перевізних документів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 за № 644 (у редакції наказу Міністерства інфраструктури України від 08.06.11 за № 138), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.11.2000 за № 863/5084, накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони - одержувача. Електронний перевізний документ та його паперова версія мають однакову юридичну силу (п.1.1).

Натомість, накладні за № 1 від 04.08.18 на суму 73916,85 грн. та за № 2 від 06.08.18 на суму 75594,75 грн., на яких відсутній підпис повноважного представника ТОВ "ЛІАБ", не можуть слугувати належними та допустимими доказами часткового виконання відповідачем договору поставки піску, укладеного у спрощений спосіб.

Таким чином, за отриманою передплатою на поставку піску у сумі 500 000 грн. відповідачем будь-яких дій щодо здійснення такої поставки вчинено не було.

Зазначена заява прийнята судом до розгляду.

14.02.2019р. позивач звернувся до суду із заявою (вх.№2-698/19) про відмову від частини позовних вимог, відповідно до якої відмовився від позовної вимоги про стягнення з відповідача пені в сумі 28 583,01 грн.

Зазначена заява судом була задоволена, у зв'язку з чим, ухвалою Господарсько суду Одеської області від 14.02.2019р. провадження у справі №916/2303/18 в частині стягнення пені в розмірі 28 583,01 грн. було закрито.

20.02.2019р. позивач звернувся до суду із заявою (вх.№2-791/19) про зміну предмету позову, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача 420 000,00 грн. - заборгованості, 2 381,92 грн. - 3% річних, 13 119,96 грн. - інфляційних.

В обґрунтування поданої заяви, позивач вказує, що за отриманою передплатою на поставку піску у сумі 500 000 грн.

Відповідачем будь-яких дій щодо здійснення такої поставки вчинено не було.

При цьому, виходячи із суті зобов'язання, домовленості між сторонами та здійсненої попередньої оплати, Сторони мали виконувати зобов'язання одночасно (зустрічне виконання зобов'язання відповідно до ст.538 ЦК України), з урахуванням доставки товару залізничним транспортом.

У зв'язку із тривалим не здійсненням поставки товару відповідачем після отриманої попередньої оплати, наближенням морозів у осінньо-зимовий період, та враховуючи особливість товару (пісок митий насипом), спосіб його поставки (залізничними вагонами), що у разі здійснення такої поставки після настання морозної погоди, унеможливило у визначені залізницею строки проведення позивачем розвантажувальних робіт на станції вивантаження у м. Ізмаїл і як наслідок - спричинило значні штрафні санкції для отримувача вантажу, що перевищило ціну отриманого товару, позивач листом від 08.10.18 за №15 звернувся до відповідача з вимогою здійснити поставку ТОВ "ЛІАБ" піску протягом 7 днів або повернути в повному обсязі кошти, отримані у якості попередньої оплати.

Зазначений лист-вимогу відповідачу було направлено листом з повідомленням про вручення із штриховим ідентифікатором поштового відправлення №6860801802460 та продубльовано електронною поштою з якої здійснювалося листування з ФОП Рітман Невзорова Олександра.

Відповідачем, замість виконання зобов'язань з поставлення товару за отриманою вимогою позивача, 09.10.18р. на банківський рахунок ТОВ "ЛІАБ" частково повернуто кошти у сумі 80 000 грн. із зазначенням призначення платежу - "повернення коштів за рахунком №0001 від 31.07.18р. без ПДВ", що підтверджується випискою по рахунку позивача відкритого в AT "ОТП Банк" за період з 01.10.18р. по 17.10.18р.

Таким чином, констатуємо, що врешті-решт реалізація (укладення) договору на поставку піску між сторонами не відбулося, а ФОП Рітман Н.О. 09.10.18р. повернувши частину отриманої передплати - відмовився від виконання договору з поставки піску та утримує решту коштів без достатньої правової підстави.

З метою врегулювання виниклого спору, в ході судового розгляду справи позивач повторно направив відповідачу лист за №16 від 26.12.18р. з вимогою повернути заборгованість, який залишився відповідачем проігнорований.

Враховуючи, що сторонами так і не було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов на укладення договору поставки піску, а ними велись лише попередні перемовини щодо його реалізації, будь-яких фактичних дій відповідачем щодо здійснення поставки піску не здійснено, відсутності офіційно виставленого підписаного відповідачем рахунку за фактом поставки товару, то договір між сторонами у спрощений спосіб укладений не був, а тому позивачем передчасно та помилково перераховані кошти відповідачу.

Також, ст.208 Цивільного кодексу України встановлено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами. Виходячи, що зазначений спір виник між суб'єктами господарювання, то на підставі правила, встановленого у статті 51 Цивільного кодексу України, до фізичних осіб - підприємців слід застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність.

Таким чином, договори між суб'єктами господарювання мають укладатися у письмовій формі.

Отже, на сьогоднішній день заборгованість ФОП Рітман Н.О. перед позивачем складає 420 000 грн., які відповідач починаючи з 09.10.18р. утримує та користується без достатньої правової підстави.

Оскільки дана заява не суперечить приписам ст.ст.42, 46 ГПК України, її прийнято судом до розгляду.

Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача заявлені позивачем позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у їх задоволенні, з підстав зазначених у відзиві на позов (вх.№25585/18).

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Суд зазначає, що господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Отже, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Згідно ст.1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем було перераховано на користь позивача 500 000,00 грн. в якості передплати вартості піску без укладання договору поставки.

Проте, у зв'язку із недосягненням згоди щодо здійснення поставки піску, відповідачем поставку піску позивачу не здійснив.

Також, з матеріалів справи судом було встановлено, що 09.10.2018р. відповідач здійснив часткове повернення грошових коштів в суму 80 000,00 грн.

З врахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що залишок коштів в сумі 420 000,00 грн. відповідач утримує без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим, позовна вимога позивача про повернення грошових коштів в сумі 420 000,00 грн. в порядку 1212 ЦК України є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню судом.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 2 321,92 грн. та інфляційних 13 119,96 грн.

У відповідності з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором. Системний аналіз законодавства України свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 Цивільного кодексу України.

Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, стягнення яких передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

У зв'язку з тим, що в країні відбулись інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошових коштів, строк оплати яких настав, але не сплачених.

При цьому, суд зазначає, що сума інфляційних втрат повинна розраховуватись за весь період прострочення, тобто з урахуванням як інфляційних процесів так і дефляційних процесів, що мали місце в період такого прострочення.

З врахуванням того, що вимога про повернення коштів №15 від 08.10.2018р. на яку посилається позивач, відповідачем отримана не була, що підтверджується поштовим ідентифікатором №6860801802460 та даними з офіційного сайту Укрпошти, відповідач не був обізнаний про пред'явлення до нього цієї вимоги, а отже в нього й виник обов'язок з повернення коштів в строк, визначений вимогою №15 від 08.10.2018р.

Враховуючи зазначене та вимоги чинного законодавства України, що регулює нарахування та стягнення 3% річних та інфляційних, не отримання відповідачем вимоги №15 від 08.10.2018р. про повернення коштів, неможливість обчислення строку нарахування 3% річних та інфляційних, у зв'язку з чим, у задоволенні позовних вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 2 381,92 грн. та інфляційних в сумі 13 119,96 грн. суд відмовляє.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам в сумі 6 299,97 грн.

Керуючись ст.ст.13, 76, 86, 129, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з фізичної особи-підприємця Рітман Невзорова Олександра (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІАБ" (вул. Болградське шосе, №14, м. Ізмаїл, Одеська обл., 68600, код 33218542) безпідставно отримані грошові кошти в сумі 420 000 (чотириста двадцять тисяч) грн. 00 коп. та судові витрати на оплату судового збору в сумі 6 299 (шість тисяч двісті дев'яносто дев'ять) грн. 97 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України

Повний текст рішення складено 25 березня 2019 р.

Суддя О.В. Цісельський