Рішення № 80683852, 13.03.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.03.2019Справа № 910/14930/18

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.,

за участю секретаря судового засідання Зінчук С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія

«Київводоканал»

до Державного підприємства «Еко»

про стягнення 4 478 247, 27 грн.

Представники учасників справи:

від позивача: Киященко О.А.

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Київводоканал» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «ЕКО» (далі - відповідач) про стягнення заборгованості в сумі 4 478 247, 27 грн., з яких 3 568 001, 59 грн. - заборгованість за надані послуги з водопостачання та водовідведення, 511 777, 41 - інфляційних витрат, 120 730, 29 грн. - 3% річних, 5 334, 50 грн. - пеня, та штраф в розмірі 272 403, 48 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що відповідач не виконував покладених на нього обов'язків, які встановлені Договором № 02635/2-06 від 20.03.2003 на послуги водопостачання та водовідведення, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. У зв'язку з цим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.11.2018 відкрито провадження у справі № 910/14930/18, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.12.2018 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.12.2018 підготовче засідання відкладено на 14.01.2019 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.01.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 04.02.2019 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.02.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.02.2019 року.

21.02.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву про відкладення розгляду справи для надання можливості провести з позивачем переговори щодо реструктуризації заборгованості.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.02.2019 у судовому засіданні оголошено перерву до 13.03.2019 року.

Представник позивача у судовому засіданні 13.03.2019 року позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання 13.03.2019 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 13.03.2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

20.06.2003 року між позивачем (Постачальник) та відповідачем (Абонент) було укладено Договір № 02635/2-06 на послуги водопостачання та водовідведення (далі - Договір), відповідно до п. 1 якого Постачальник зобов'язується надавати Абоненту послуги з постачання питної води та водовідведення, а Абонент зобов'язується розраховуватися за вищезазначені послуги згідно умов Договору та Правил користування схемами комунального водопостачання та водовідведення в містах та селищах України, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 01.07.1994 № 65 (надалі - Правила).

Розділом 2 Договору на Постачальника покладено обов'язок забезпечувати постачання питної води, якість якої відповідає ДОСТу 2874-82 «Вода питна» та приймати каналізаційні стоки, які не перевищують граничнодопустимих концентрацій шкідливих речовин, а Абонент, у свою чергу, зобов'язався сплачувати вартість наданих послуг за тарифами, встановленими в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Пунктом 3.1 Договору передбачено, що кількість води, що подається Постачальником та використовується Абонентом, визначається за показниками водолічильників, зареєстрованих Постачальником. Зняття показників водолічильників здійснюється, як правило, щомісячно представником Постачальника спільно з представником Абонента. Для Абонентів із стабільним об'ємом водоспоживання (або незначним коливанням), зняття показників може здійснюватись один раз на квартал.

Згідно з пунктом 3.3. Договору кількість стічних вод, які надходять у каналізацію, визначається за кількістю води, що надходить із комунального водопроводу та інших джерел водопостачання, згідно із показниками водо лічильника та інших способів визначення об'ємів стоків, що потрапляють у міську каналізацію у відповідності з п. 21.2. Правил користування системами комунального водопостачання та водовідведення у містах і селищах України.

Абонент розраховується за надані послуги у порядку, встановленому органами виконавчої влади у п'ятиденний термін з дня представлення Постачальником платіжних документів до банківської установи. Постачальник інформує Абонента про розмір діючих тарифів у платіжних документах, що направляються щомісячно до банківської установи Абонента (п. 3.4. Договору).

Відповідно до п. 3.5. Договору у разі незгоди щодо кількості або вартості отриманих послуг Абонент зобов'язаний у 5-ти денний термін з дня представлення Постачальником платіжних документів до банківської установи, направити повноважного представника з обгрунтовуючими документами для проведення звірки розрахунків та підписання відповідного акту в цей же термін. При невиконанні цієї умови дані Постачальника вважаються прийнятими Абонентом.

За умовами п. 3.6. Договору щомісячно Постачальник виставляє платіжну вимогу за надані послуги згідно цього Договору. Оплата проводиться шляхом зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Постачальника.

Проте, відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання щодо оплати наданих послуг, у зв'язку з чим 30.06.2016 року між позивачем (Кредитор) та відповідачем (Боржник) було укладено Договір № 752/08/14-10 реструктуризації боргу, відповідно до п. 1.1. якого Боржник визнає перед Кредитором заборгованість в розмірі 1 906 488, 87 грн., що утворилася станом на 01.06.2016 в результаті неналежного виконання Боржником умов Договору № 02635/2-06 від 20.06.2003 про надання послуг з водопостачання та водовідведення та зобов'язується сплатити вищевказану заборгованість у відповідності до умов даного Договору реструктуризації.

В межах Договору реструктуризації сторони домовились про те, що Кредитор надає Боржнику розстрочку у погашенні заборгованості, зазначеної у п. 1.1. Договору реструктуризації (п. 1.2.).

Відповідно до п. 2.1. Договору реструктуризації боргу боржник зобов'язується сплатити вказану у п. 1.1. Договору реструктуризації заборгованість в загальному розмірі 1 906 488, 87 грн. в термін до 20.06.2018 згідно погодженого сторонами графіку з обов'язковим посиланням на даний Договір реструктуризації в графі «Призначення платежу» у відповідних платіжних дорученнях шляхом добровільного перерахування коштів на рахунок Кредитора.

За вказаним Договором реструктуризації відповідач взяті на себе зобов'язання виконав частково, сплативши 1 062 522, 08 грн., решта боргу в сумі 843 966, 88 грн. відповідачем залишилась непогашеною.

Крім того, після укладення вищевказаного Договору реструктуризації боргу позивач у період з 01.06.2016 по 30.06.2018 надав відповідачу послуги на суму 4 519 611, 72 грн., що підтверджується актами про зняття показників з лічильників (приладів обліку) погодженими та підписаними відповідачем, які є первинними документами, а також довідками з банків про надсилання на адресу банківської установи відповідача інформаційно-дебетових повідомлень.

Однак, відповідач продовжив порушувати взяті на себе зобов'язання в частині оплати наданих послуг, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість за період з 01.06.2016 по 30.06.2018 в сумі 2 724 034, 80 грн.

Оскільки заборгованість в сумі 3 568 001, 59 грн. відповідачем сплачена не була, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позову, враховуючи наступне.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Згідно зі статтею 177 Цивільного кодексу України послуга є самостійним об'єктом цивільних прав.

Визнання послуги об'єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) зумовлює наявність договірних зобов'язань, предметом виконання яких є здійснення виконавцем певної дії, обумовленої договором, нематеріальний результат якої споживається замовником у процесі її надання.

Правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я людини питною водою врегульовані Законом України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення».

Дія цього Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, що виробляють питну воду, забезпечують міста, інші населені пункти, окремо розташовані об'єкти питною водою шляхом централізованого питного водопостачання або за допомогою пунктів розливу води (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв), інших засобів нецентралізованого водопостачання, надають послуги з водовідведення, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання, нагляд і контроль за якістю питної води та/або послуг з водовідведення, станом джерел, систем питного водопостачання та водовідведення, а також споживачів питної води та/або послуг з водовідведення (стаття 2 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення»).

Статтею 1 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» визначено, що:

- підприємство питного водопостачання - суб'єкт господарювання, що здійснює експлуатацію об'єктів централізованого питного водопостачання, забезпечує населення питною водою за допомогою пунктів розливу (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв) підготовки питної води та/або виробництво фасованої питної води;

- споживач питної води - юридична або фізична особа, яка використовує питну воду для забезпечення питних фізіологічних, санітарно-гігієнічних, побутових та господарських потреб.

Згідно з приписами статті 19 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» послуги з централізованого питного водопостачання надаються споживачам підприємством питного водопостачання з урахуванням вимог Закону України "Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання" на підставі договору з:

- підприємствами, установами, організаціями, що безпосередньо користуються централізованим питним водопостачанням та/або централізованим водовідведенням;

- підприємствами, установами або організаціями, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд і до обов'язків яких належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та/або централізованого водовідведення;

- об'єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельними кооперативами та іншими об'єднаннями власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водопостачання та/або централізованого водовідведення на підставі укладених ними договорів;

- власниками будинків, що перебувають у приватній власності.

Договір про надання послуг з питного водопостачання та/або водовідведення укладається безпосередньо між підприємством питного водопостачання або уповноваженою ним юридичною чи фізичною особою і споживачем, визначеним у частині першій цієї статті.

Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання та/або водовідведення встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

Положеннями статті 22 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» встановлено, що споживачі питної води зобов'язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

За таких обставин, оскільки відповідач прийняв надані позивачем послуги, однак в обумовлений Договором строк не оплатив позивачу їх вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Таким чином, відповідний борг в сумі 3 568 001, 59 грн., який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з відповідача в судовому порядку.

Що стосується заявлених позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат в сумі 511 777, 41 грн. та 3% річних в сумі 120 730,29 грн., суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п.6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Крім того, необхідно враховувати, що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат в сумі 511 777, 41 грн. та 3% річних в сумі 120 730, 29 грн., суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає положенням чинного законодавства.

Що стосується заявлених позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 5 334, 50 грн. та штрафу в сумі 272 403, 48 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) стаття 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі № 911/2813/17, від 22.03.2018 у справі № 911/1351/17, від 04.12.2018 у справі № 922/1078/18.

Відповідно до пункту 4.1. Договору за безпідставну відмову від оплати наданих послуг Абонент сплачує штраф у розмірі 10 відсотків від несплаченої суми.

Згідно з пунктом 4.2 Договору за несвоєчасну оплату послуг Абонент сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожен день прострочення.

Разом з цим, суд враховує, що відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане. Законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені в сумі 5 334, 50 грн. та штрафу в сумі 272 403, 48 грн., суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає положенням чинного законодавства.

Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» до Державного підприємства «Еко» про стягнення 4 478 247, 27 грн. задовольнити повністю.

2. Стягнути з Державного підприємства «Еко» (01042, місто Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 36-б; код ЄДРПОУ 32309722) на користь Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» (01015, місто Київ, вулиця Лейпцизька, будинок 1-а; код ЄДРПОУ 03327664) заборгованість в сумі 3 568 001 (три мільйони п'ятсот шістдесят вісім тисяч одну) грн. 59 коп., інфляційні втрати в сумі 511 777 (п'ятсот одинадцять тисяч сімсот сімдесят сім) грн. 41 коп., 3% річних в сумі 120 730 (сто двадцять тисяч сімсот тридцять) грн. 29 коп., пеню в сумі 5 334 (п'ять тисяч триста тридцять чотири) грн. 50 коп. , штраф в сумі 272 403 (двісті сімдесят дві тисячі чотириста три) грн. 48 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 67 173 (шістдесят сім тисяч сто сімдесят три) 71 коп.

3. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

4. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

5. Відповідно до частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

6. Згідно з підпунктом 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено та підписано 25.03.2019 року.

Суддя М.Є. Літвінова