Рішення № 80673074, 20.03.2019, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/15078/18

Провадження № 2/752/2162/19

РІШЕННЯ

Іменем України

20.03.2019 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Шевчук М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Служби безпеки України до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого житлового приміщення, -

В С Т А Н О В И В:

В липні 2018 року представник позивача Служби безпеки України звернувся в суд із позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання ордеру на жиле приміщення недійсним, та виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого житлового приміщення.

В листопаді 2018 року представник позивача уточнив позов, пред»явивши його до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування уточненого позову зазначено, що ОСОБА_2 проходить військову службу в СБУ з 1998 року. З 2004 року він перебуває на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов в СБУ. 16.10.2015 року житлово-побутовою комісією Центрального управління СБУ розглянуто і погоджено питання щодо надання ОСОБА_2 службової двокімнатної квартири АДРЕСА_1 в складі сім»ї із трьох осіб. Пунктом 1.62 розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 18.11.2015 року № 638 було затверджено вказане рішення та видано ОСОБА_2 ордер від 26.11.2015 року НОМЕР_1 на право зайняття службового жилого приміщення. Під час службової перевірки, було встановлено, що ОСОБА_2 разом із членами своєї сім»ї у службовій квартирі не проживає. З»ясовано, що з травня 2017 року вказану службову квартиру винаймає гр. ОСОБА_5, яка сплачує ОСОБА_2 за проживання кошти. Під час службового розслідування ОСОБА_2 та його дружина підтвердили, що у службовій квартирі не проживають та мешкають в іншій квартирі. Враховуючи те, що відповідачі не проживали в квартирі протягом більше 11 місяців без поважних причин, а також ОСОБА_2 використовувалась дана квартира не за призначенням, оскільки, останнім жиле службове приміщення здавалось в піднайм з метою отримання прибутку, позивач вважає, що відповідачі втратили право користування житловим приміщенням та підлягають виселенню. З огляду на викладене, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовою квартирою АДРЕСА_1 виселити відповідачів зі службової квартири без надання іншого жилого приміщення, а також стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати в сумі 3524,00 грн.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити з викладених в ньому підстав. Одночасно вказав, що у справі достатньо доказів обґрунтованості позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_2, який також діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4 в судовому засіданні позов не визнав, та просив в його задоволенні відмовити, посилаючись на те, що в силу приписів ст. 125 ЖК України, він відноситься до тієї категорії осіб, які не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, а також вказав на те, що позивачем не доведено беззаперечними доказами відсутності його та дітей в квартирі. Одночасно, зазначив, що діти відвідуватимуть навчальний заклад в м. Києві, а їх виселення призведе до позбавлення можливості проживати поруч із навчальним закладом.

Представник третьої особи в судове засідання не з»явився. Подав суду письмову заяву про розгляд справи без його участі. Проти задоволення позовних вимог заперечував, вказав, що працівниками Служби у справах дітей було проведено обстеження в квартирі та на момент проведення обстеження діти були вдома. Просив суд прийняти рішення з найкращим забезпеченням прав та законних інтересів дітей.

Враховуючи викладене, суд вважає можливим розглянути справу за наведеної явки сторін.

Вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з"ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об"єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити за наступних підстав.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права.

Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Судом встановлено, що спірна квартира є службовою, перебуває у відомчому житловому фонді позивача, та правовідносини, що виникають у зв»язку з наймом житла, що перебуває у державній або комунальній власності, регулюється Житловим кодексом та іншими актами житлового законодавства (ч. 1 ст. 3 ЖК України).

Сторонами в ході розгляду справи було підтверджено та судом встановлено те, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу в СБУ з 1998 року по теперішній час та з 2004 року він перебуває на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов в СБУ.

Відповідач ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-15) та є батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.16,17).

Порядок надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів закріплено в ст. 51 ЖК УРСР, відповідно до якої жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів Рад, представників громадських організацій, трудових колективів.

Відповідно до ст. 58 ЖК УРСР, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Згідно зі ст. 61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Службові жилі приміщення за приписами ст. 118 ЖК УРСР, -призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Так, 16.10.2015 року житлово-побутовою комісією Центрального управління СБУ розглянуто і погоджено питання щодо надання ОСОБА_2 службової двокімнатної квартири АДРЕСА_1 в складі сім»ї із трьох осіб (а.с.12).

Пунктом 1.62 розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 18.11.2015 року № 638 було затверджено вказане рішення та видано ОСОБА_2 ордер від 26.11.2015 року НОМЕР_1 на право зайняття службового жилого приміщення (а.с.11, 13).

Відповідно до довідки КП «Керуючої компанії з обслуговування житлового фонду Голосіївського арйону м. Києва, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 з 04.12.2015 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.21).

За змістом ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР (ст.. 123 ЖК УРСР).

До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73 - 76, 79 - 83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103 - 106 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 124 ЖК УРСР, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі ст. 125 ЖК УРСР, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.

Судом достовірно встановлено та не заперечувалось, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу в СБУ з 1998 року по теперішній час.

Відповідно до акту огляду квартири від 04.04.2018 року, у зв»язку з проведенням службової перевірки, було проведено з дозволу ОСОБА_2 огляд квартири за адресою: АДРЕСА_1 та не виявлено в ній будь-яких осіб, квартира частково обставлена уживаними меблями. Зі слів ОСОБА_2 в квартирі на час огляду ніхто не проживає, речі належать його сім»ї та сестрі його дружини ОСОБА_7 (а.с.25-30).

В обгрунтування позовних вимог в частині не проживання відповідачів в квартирі та використання відповідачем квартири не за призначенням, стороною позивача надано суду ряд пояснень осіб, довідок бесід із особами (а.с.38-51, 67-70, 72-77), однак, в ході розгляду справи зазначені особи в якості свідків, будучи попередженими про кримінальну відповідальність, судом не допитувались та будь-яких клопотань в цій частині стороною позивча заявлено не було, а відтак надані стороною позивача письмові пояснення осіб та довідки, - суд визнає недопустимими доказами у справі та до уваги їх не приймає.

Крім того, в обґрунтування позову стороною позивача зазначено, що відповідач та члені його сім»ї без поважних причин не проживали в квартирі понад 11 місяців, однак, ці твердження не знайшли свого об»єктивного підтвердження, а складений акт за участі відповідача не свідчить беззаперечно, що в житловому приміщенні останній був відсутній безперервно впродовж 11 місяців.

Доводи позивача про те, що на відповідача в даному випадку не розповсюджуються положення ст. 125 ЖК України, суд оцінює критично, оскільки відповідач і на даний час проходить службу, а тому суд дійшов висновку про те, що на останнього поширюються гарантії, передбачені ст.125 ЖК України, п.5.18 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, і він не може бути виселений із службового житла без надання іншого жилого приміщення.

Звертаючись з позовом стороною позивача було серед іншого зазначено, що дружина відповідача володіє 1/3 частиною квартири, а відтак відповідач та члени його сім'ї вважаються такими, що забезпечені житлом для постійного проживання та втратили право користування службовим житлом, а також відповідач службову квартиру використовує не за призначенням та здає її в піднайм, у зв'язку з чим відповідно до ст. 116 ЖК України, п. 5.21 Інструкції № 792 підлягають виселенню зі службової квартири без надання іншого жилого приміщення.

Поряд з цим, суд вважає за необхідне звернути увагу сторони позивача на те, що згідно ст. 31 ЦК України, фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацом 3,4 п. 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року № 1081, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

Пунктом 20 цього Порядку передбачено, що військовослужбовець та члени його сім'ї зобов'язні вивільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання або придбання житла для постійного проживання.

Системний аналіз положень Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями дає підстави стверджувати, що у військовослужбовця та членів його сім'ї обов'язок звільнити службове житлове приміщення виникає у разі забезпечення їх житлом для постійного проживання. В іншому випадку військовослужбовці та члени їх сімей підлягають виселенню з підстав установлених законом.

Стороною позивача не доведено те, що відповідач або члени його сім»ї мають інше житлове приміщенні, відповідачі зареєстровані в службовій квартирі, а відтак доводи сторони позивача є хибними.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

В розумінні ст.116 ЖК України використання жилого приміщення не за призначенням - це використання його не для проживання, а в інших цілях (наприклад, для розміщення в ньому майстерень, облаштування складських і інших підсобних приміщень, тощо).

Пунктом 5.19 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої Наказом Служби безпеки України від 6 листопада 2007 року № 792, передбачено, що співробітник, члени його сім'ї або інші особи, які проживають у службовому житловому приміщенні, можуть бути виселені без надання іншого службового житлового приміщення також у разі, якщо вони систематично руйнують або пошкоджують службове житлове приміщення, або використовують його не за призначенням (у тому числі шляхом передачі в оренду іншим громадянам чи організаціям), або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб в одній квартирі або будинку.

Належних та допустимих доказів на підтвердження факту використання відповідачами службового житлового приміщення не за призначенням, позивачем у передбаченому порядку, суду не надано.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Вирішуючи даний спір суд приймає до уваги зміст статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення.

Так, у рішенні від 02.12.2010 у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Виселення особи із житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14).

Суд, даючи оцінку пропорційності виселення відповідачів із службового житла, враховує, що законне право на зайняття службового житла відповідача ОСОБА_2 не припинене, доводи сторони позивача об»єктивно не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи та є недоведеними належними та допустими доказами.

Поряд з викладеним, суд зазначає також і про те, що відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Суд при вирішення дного спору враховує норми Конвенції про захист прав дитини, оскільки, відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є дітьми, і останні, не можуть бути позбавлені житла без доведених та законних на те підстав.

Право дітей, як членів сім'ї ОСОБА_2 на користування спірним житлом є похідним від права особи, якій видано ордер на службове житло, а оскільки, ордер на час розгляду справи є дійсним, підстав для визнання відовідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом та виселення, останнього, судом не встановлено, то і підстав для виселення відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які є дітьми, - у суду немає.

Суд приходить до висновку, що за встановлених судом обставин виселення відповідачів із службового житла, без надання іншого житлового приміщення не буде відповідати критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зазначає про те, що матеріали справи не містять доказів, що підтверджують викладені в позові факти, оскільки, саме по собі не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а відповідачем в ході розгляду справи зверталась увага суду на те, що він із дітьми на законних підставах зареєстровані у спірній квартирі, та ніколи не втрачали до неї інтересу, а тому доводи відповідача про те, що позбавлення його та дітей їх конституційного права на житло, - суд вважає ґрунтовними та прийнятними.

Окремо слід звернути увагу на те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, та стороною позивача не наведено суду будь-яких доказів необхідності виселення відповідачів зі спірної службової квартири та співмірності такого заходу із переслідуваною законною метою.

Враховуючи викладене, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв'язку у сукупності, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача в ході розгляду справи не доведено обгрунтованість позовних вимог, суд, розглядаючи даний спір в межах заявлених позовних вимог, вважає що вимоги позову не підлягають задоволенню в повному обсязі.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судовий збір слід залишити за позивачем по фактично понесеному.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 137, 139, 141, 258, 259, 263- 265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову Служби безпеки України до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого житлового приміщення, - відмовити.

Судовий збір залишити за позивачем Службою безпеки України по факчтино понесеному.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий Н.П. Чередніченко