Рішення № 80628004, 19.03.2019, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 березня 2019 року м. Кропивницький Справа № 1140/3041/18

Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1; НОМЕР_2 виданий 03.12.2018 року органом 3512; адреса: вул. Захисників України, №4, м. Олександрія, Кіровоградська область)

до відповідача:

Олександрійської міської ради (код ЄДРПОУ 33423535; адреса: пр. Соборний, 59, м.Олександрія, Кіровоградська область, 28000)

про скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом в якому, з урахуванням уточненого адміністративного позову (а.с.52), просить суд скасувати рішення Олександрійської міської ради (далі – відповідач) №1423 від 15.08.2014 року.

В обґрунтування позову позивачами зазначено, що спірне рішення Олександрійської міської ради прямо стосується його майнових прав та інтересів, як акціонера ВАТ «Завод «Агромаш», так як спірним рішенням Олександрійською міською радою надано дозвіл КП «Житлогосп» на демонтаж при будівлі (літера Р2) до будинку по вул. Героїв Сталінграду, 6. Поряд з тим, позивач вказує, що рішення судів у справах №5013/233/12 та 5013/353/15 набрали законної сили, а спірне рішення прямо суперечить вказаним рішенням судів, тому адміністративний позов підлягає задоволенню, а рішення скасуванню.

Представник відповідача своїм правом на подання до суду відзиву на позов скористався, в якому наголошено на правомірності дій посадових осіб Олександрійської міської ради при винесенні рішення №1423 від 15.08.2014 року, з чітким дотриманням вимог чинного законодавства, в діях відповідача порушень не вбачає, тому просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову (а.с.77-80).

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

14.03.2019 року відповідною ухвалою суду керуючись приписами статті 183 КАС України подальший розгляд справи судом вирішено здійснити у порядку письмового провадження на підставі відповідного клопотання сторони.

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).

Дослідивши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Предметом спору в даній справі є правомірність дій посадових осіб Олександрійської міської ради як суб’єкта владних повноважень під час прийняття рішення №1423 від 15.08.2014 року.

При вирішенні даного спору суд враховує наступні фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 є акціонером ВАТ завод «Агромаш».

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, судом встановлено, що у власності Відкритого акціонерного заводу «Агромаш» перебуває цілісний майновий комплекс розташований за адресою: вул. Нагорна, будинок №106 в м.Олександрія, Кіровоградської області (а.с.53).

Рішенням Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 15.08.2014 року №1423 «Про демонтаж прибудови до будівлі по вул. Героїв Сталінграда, 6» керуючись статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Положення про порядок відчуження та списання основних засобів, що є комунальною власністю територіальної громади міста Олександрії, затвердженого рішенням міської ради від 28.04.2009 року №968, враховуючи рішення виконавчого комітету ради від 19.06.2014 року №490 та висновки постійних комісій міської ради міська рада вирішила дати дозвіл комунальному підприємству «Житлогосп» на списання та демонтаж аварійної прибудови (літ Р2) до нежитлової будівлі (літ. Р) за адресою: вул. Героїв Сталінграда, 6, яка знаходиться на балансовому обліку комунального підприємства «Житлогосп» та належить до комунальної власності територіальної громади м. Олександрії та КП «Житлогосп» провести списання прибудови, здійснити реалізацію металевої конструкції прибудови у вигляді вторинної сировини (металобрухту) та внести відповідні зміни до технічного паспорту та правових документів на нежитлову будівлю по вул. Героїв Сталінграда, 6 (а.с.49).

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, вважаючи його таким, що порушує вимоги чинного законодавства про місцеве самоврядування та його права, позивач звернувся із даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Процесуальні питання оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень регламентовані Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За змістом положень статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).

Частиною 1 статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.

Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.

При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т. ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Приписами статті 144 Конституції України визначено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, відповідно до Конституції України, визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад визначена статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

За приписами Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (стаття 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Система місцевого самоврядування включає в себе, зокрема: територіальну громаду, сільську, селищну, міську раду, сільського, селищного, міського голову, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, старосту, районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст, органи самоорганізації населення.

За приписами частини 1 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону.

Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції (ч.3 с. 24 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідач заперечуючи проти вказаних позовних вимог наполягає на правомірності своїх дій та вважає їх такими, що не суперечать положенням чинного законодавства.

За змістом статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 ЗУ «Про місцеве самоврядування»).

Позивач, в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на рішення суддів по справам №5013/233/12 та 5013/353/12.

Судом встановлено, рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 19 вересня 2012 року у справі №5013/353/12 за позовом ВАТ «Завод «Агромаш» до Олександрійської міської ради; третя особа – КП «Житлогосп» про скасування рішення, позовні вимоги задоволено та скасовано рішення Олександрійської міської ради №399 від 25.11.2011 року «Про прийняття до комунальної власності цілісного майнового комплексу ВАТ «Завод «Агромаш».

Із вказаного рішення суду, вбачається, що рішенням Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 25.11.2011 року №399 було прийнято від ВАТ «Завод «Агромаш» до комунальної власності територіальної громади міста Олександрії цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: м. Олександрія, вул. Нагорна, 106, який належить ВАТ «Завод «Агромаш» на приватної власності».

Вказане рішення Господарського суду Кіровоградської області по справі №5013/353/12 залишено в силі відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.06.2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 20.08.2014 року.

При цьому, рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 17.10.2014 року по справі №5013/233/12 за позовом ВАТ «Завод «Агромаш» до виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області, Олександрійської міської ради Кіровоградської області про скасування рішення, визнання права власності, витребування майна з незаконного володіння, позов задоволено та визнано за ВАТ «Завод «Агромаш» право власності на цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: м. Олександрія, вул. Нагорна, 106 та витребувано із незаконного володіння з комунальної власності Олександрійської міської ради на користь ВАТ «Завод «Агромаш» цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: м. Олександрія, вул. Нагорна, 106 за переліком вказаним у даному рішенні суду.

Вказане рішення залишено без змін відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.02.2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 17.04.2015 року.

Відтак, з огляду на вказані рішення господарських судів, суд приходить до висновку, що вони стосуються прав та інтересів ВАТ «Завод «Агромаш» в частині права власності на цілісний майнового комплекс, що розташований за адресою: м. Олександрія, вул. Нагорна, 106.

Натомість, спірне рішення Олександрійської міської ради від 15.08.2014 року №1423, прийнято відносно Комунального підприємства «Житлогосп» в частині надання дозволу на списання прибудови, здійснення реалізації металевої конструкції прибудови у вигляді вторинної сировини (металобрухту) на нежитлову будівлю розташовану по вул. Героїв Сталінграда, 6.

Судом встановлено, що Олександрійській міській раді належить на праві власності земельна ділянка розташована по вул. Героїв Сталінграда, буд. 106, м. Олександрія, Кіровоградська область, що посвідчується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.82).

Відтак, суд приходить до висновку, що спірне рішення не впливає на права та інтереси позивача, а тому і не породжує для нього жодних правових наслідків.

Поряд з тим, суд зауважує, що Кодекс адміністративного судочинства України не містить визначення термінів нормативно-правовий акт та правовий акт індивідуальної дії.

За усталеними в теорії права підходами до класифікації актів нормативно-правовий акт – виданий суб’єктом владних повноважень документ, який встановлює, змінює чи припиняє дію обов’язкових правил поведінки, обмежених в часі, просторі та за колом осіб, та призначений для неодноразового застосування. Правовий акт індивідуальної дії – виданий суб’єктом владних повноважень документ, прийнятий з метою реалізації положень нормативно-правового акту (актів) щодо конкретної життєвої ситуації, не містить загальнообов’язкових правил поведінки та стосується прав і обов’язків чітко визначеного суб’єкта (суб’єктів), якому він адресований.

Обов’язковою ознакою як нормативно-правового, так і правового акту індивідуальної дії є юридичний характер, тобто обов’язковість його приписів для відповідного суб’єкта (суб’єктів), дотримання якої забезпечується правовими механізмами.

Разом з цим, правові акти індивідуальної дії не в усіх випадках можуть бути оскаржені до адміністративних судів. Властивостями оскаржуваності наділені лише ті нормативні акти, які створюють реальні правові наслідки для цієї особи і в них вміщенні відповідні управлінські рішення.

Підсумовуючи все вищевикладене, суд вказує, що в абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп в справі № 3/35-313 вказано, що "за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію."

В пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 № 9-рп/2008 в справі №1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акту індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункту 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 72 КАС України визначає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.73 КАС України).

Завданням адміністративного судочинства згідно з положеннями частини 1 статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушено або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав чи свобод.

Відповідно до статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Положеннями частини 1 статті 5 КАС України, позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішеннях № 6-рп/1997 від 25.11.1997, № 9-рп/1997 від 25.12.1997 щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55, статей 64, 124 Конституції України, статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України, встановлено, що кожен має право звернутись до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Отже, право на звернення до адміністративного суду з позовом не є тотожним праву на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного позову ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист, адже для того, щоб він був наданий, необхідно встановити, що право особи, яка звернулась з позовом, були дійсно порушені в публічно-правових відносинах.

Відповідно до приписів КАС України до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

З наведених положень закону випливає, що позивач на власний розсуд визначає, чи порушено його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність мають бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки позивача.

Своєю чергою, порушення права може означати необґрунтовану заборону на його реалізацію, встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації.

Зокрема, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя та контроль легальності.

Тобто, кінцевою метою адміністративного судочинства, як це випливає із змісту ч.1 ст.2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Наведена процесуальна норма кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, в силу вимог якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1).

Обов'язковою ознакою рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, є прямий (безпосередній) вплив рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на правовий статус фізичної чи юридичної особи, зокрема обмеження її прав, свобод, покладення на неї обов'язків.

Таким чином, властивостями оскаржуваності наділені лише ті рішення, дії чи бездіяльність, які створюють реальні правові наслідки для цієї особи, впливають на стан її суб'єктивних прав і обов'язків. А захист прав, свобод та інтересів в адміністративному судочинстві має відповідати критерію ефективності і призводити до відновлення правового становища особи, яке існувало до такого порушення.

Дії відповідача, які оскаржуються позивачем, суд оцінює з точки зору того, чи призвели ці дії до порушення законних прав та інтересів позивача, враховуючи законодавчо визначені завдання адміністративного судочинства.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 8 КАС України, застосування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням може бути здійснене також шляхом використання практики Європейського суду з прав людини.

Гарантії статті 6 § 1 включають зобов’язання судів надавати достатні підстави для винесення рішень (H. v. Belgium (H. проти Бельгії), § 53). Достатні підстави демонструють сторонам, що їх справа була ретельно розглянута.

Хоча національний суд користується певним правом розсуду, обираючи аргументи і приймаючи докази, він зобов’язаний обґрунтувати свої дії підставами для винесення рішень (Suominen v. Finland (Суоминен проти Фінляндії), § 36).

Стаття 6 § 1 зобов'язує суди надавати підстави для винесення рішень, однак, не передбачає детальної відповіді на кожний аргумент (Van de Hurk v. the Netherlands (ОСОБА_2 де Гурк проти Нідерландів), § 61; Garcнa Ruiz v. Spain (ОСОБА_3 проти Іспанії) [ВП], § 26; Jahnke and Lenoble v. France (Янке і Ленболь проти Франції) (dйc.); Perez v. France (Перез проти Франції) [ВП], § 81).

Стаття 8 Конституції України встановлює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Крім того, приписами частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного України, суд також повинен застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Враховуючи судову практику розгляду справ Європейським Судом з прав людини, а саме стаття 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасницею якої є Україна, захищає право кожного на подання позову або скарги, які пов'язані з його громадянськими правами та обов'язками, до суду, таким чином, це означає "право на суд".

Стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована в основному на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов’язує державу приймати деякі необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (див. рішення Броньовський проти Польщі [GC], N 31443/96, п. 143, CEDH 2004).

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень при прийнятті спірного рішення, діяв з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дій (прийняття рішення), з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та з дотримання принципу верховенства права.

Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами статті 90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.

На думку суду, позивачем не надано достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, а відповідач довів, що діяв з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та вимог законодавства України.

За сукупністю наведених обставин, з огляду на вказане, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Відтак, з огляду на звільнення позивача від сплати судового збору та враховуючи відмову в задоволенні адміністративного позову судові витрати, відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 242 – 246, 250, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1; НОМЕР_2 виданий 03.12.2018 року органом 3512; адреса: вул. Захисників України, №4, м. Олександрія, Кіровоградська область) до Олександрійської міської ради (код ЄДРПОУ 33423535; адреса: пр. Соборний, 59, м. Олександрія, Кіровоградська область, 28000) про скасування рішення №1423 від 15.08.2014 року – відмовити повністю.

Копію рішення надіслати учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду ОСОБА_2