Рішення № 80621177, 13.03.2019, Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

08500, м. Фастів, вул. Івана Ступака, 25, тел. (04565) 6-17-89, факс (04565) 6-16-76, email: inbox@fs.ko.court.gov.ua

______________

2/381/52/19

381/3153/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 березня 2019 року Фастівський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого - судді Ковалевської Л.М., за участі секретаря Омельчук С.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Фастові Київської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа- Фастівська державна районна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним,-

в с т а н о в и в:

У листопаді 2018 року позивач звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування. Позов мотивовано тим, що на момент укладання Договору від 29.11.2003 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, сторони підтримували хороші стосунки і тому, позивач не вдавалася у деталі та зміст правочину, вважаючи, що уклали договір довічного утримання, по якому відповідно до усної домовленості у разі потреби, ОСОБА_2 буде допомагати ОСОБА_1 у догляді за нею та надавати кошти на утримання будинку. Проте, з 2016-2017 років, стан здоров'я ОСОБА_1 погіршився і вона стала телефонувати ОСОБА_2 з проханням про допомогу, а відповідач постійно відмовляла в допомозі і заявила, що ніякого договору довічного утримання не існує. За допомогою адвоката, позивач, після ознайомлення на початку 2018 року із текстом договору, виявила, що це договір дарування житлового будинку, чого вона не бажала. Зазначала, що фактично вона вважала, що із відповідачем укладено договір довічного утримання, а не договір дарування. Посилаючись на викладені обставини, на підставі статей 229, 230, 233 ЦК України, позивач просила визнати недійним договір дарування 2/9 частин житлового будинку, що посвідчений 29.11.2003 року нотаріусом Фастівської державної районної нотаріальної контори.

17 жовтня 2018 року було відкрито загальне позовне провадження по даній справі.

В підготовчому судовому засідання представник позивача-адвокат Горбан В.М. підтримав позовні вимоги. Відповідач ОСОБА_2 в підготовчому судовому засіданні позов не визнала та заперечувала проти його задоволення. Правом на подачу відзиву не скористалась.

В ході судового розгляду позивач та її представник-адвокат Горбан В.М. позовні вимоги підтримали та надали пояснення згідно змісту позову.

Відповідач в судові засідання жодного разу не з'явилась, належним чином була повідомлена про дати судового розгляду. Телефоном повідомила, що не має наміру з'являтись до суду.

Заслухавши пояснення сторін, покази свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, всебічно й повно з'ясувавши обставини, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 04.08.1999 року, реєстровий номер 1129, що посвідчений нотаріусом Фастівської держнотконтори, ОСОБА_1 стала власником 2/9 частин будинку за адресою АДРЕСА_1 (а.с.45-46).

Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно (дата прийняття рішення про реєстрацію - 27.01.2004 р.) ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 29.11.2003, зареєстрованого в реєстрі 4042, є власником 2/9 частин будинку за адресою АДРЕСА_1 (а.с.9).

Оспорюваний договір дарування 2/9 частин будинку за вищевказаною адресою, було посвідчено державним нотаріусом Фастівської держнотконтори 29.11.2003 року (а.с.44).

Як вбачається з копії будинкової книги та не заперечується і самими позивачем, позивач з 20.09.2000 року постійно зареєстрована та проживає у вищевказаному будинку за адресою АДРЕСА_1.

В ході судового розгляду справи по суті, позивач ОСОБА_1 надала суду пояснення щодо позову та зазначила, що вона з середньою дочкою-відповідачем по справі ОСОБА_2 в 2003 році домовилась проте, що старшій доньці буде будинок, який знаходиться в районі Казнівки, інший доньці - частину будинку, а ОСОБА_2 буде цей будинок, в якому вона проживає. Коли приїхали до нотаріуса, ОСОБА_1 забула окуляри, а зміст договору в нотаріальній конторі ніхто не читав. На сьогоднішній день, здоров»є погіршується, а ОСОБА_2 не допомагає та не приймає участі в утриманні будинку. Протягом 15 років позивач вважала, що в 2003 році уклала з відповідачем договір довічного утримання, а тому, у зв'язку з відмовою відповідачки допомагати їй, доглядати, піклуватися про неї та утримувати будинок, вважає, що відповідач, шляхом обману, змусила її в 2003 році укласти договір, який вона не бажала укладати.

Отже, на думку позивача, обман полягав у тому, що відповідач обіцяла після укладення договору, забезпечувати матір доглядом, харчуванням, ліками, допомагати в утриманні в належному стані її житлового будинку. Однак, обов'язків по догляду та утриманню позивача відповідач не виконувала і не виконує на даний час.

Оспорюючи договір дарування від 29 листопада 2003 року, позивач зазначала, що вважала, що укладає з відповідачем договір довічного утримання, тому договір дарування був укладений з метою приховати дійсний правочин про довічне утримання, при цьому посилалась на статті 229, 230, 233 ЦК України.

В подальшому ході судового розгляду справи, позивач та її представник змінили обґрунтування позову, посилаючись на те, що договір було укладено під впливом обману, хоча вказані факти також нічим не підтвердили.

Протягом 15 років позивач не оспорювала договір дарування.

Як вбачається з показів свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, відповідач по справі-середня донька ОСОБА_1 до матері не приїжджає, жодної допомоги їй не надає, проте з нею проживає онучка іншої доньки, яка їй у всьому допомагає та підтримує, оскільки позивач знаходиться у похилому віці та потребує допомоги.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з частинами першою-третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки й обману передбачені статтями 229, 230 ЦК України.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Відповідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 76, частини першої статті 77 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Враховуючи всі вищевикладені встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, а також з пояснень сторін та показів свідків не вбачається, що ОСОБА_1 мала на меті в 2003 році укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування. Так, у своїх поясненнях позивач не вказала, які істотні умови договору довічного утримання були узгоджені сторонами. Також, судом враховано, що в подарованому доньці житловому будинку позивач безперешкодно проживає та користується ним вже понад 15 років, а наявність перешкод з боку відповідача щодо проживання в будинку, позивачем не підтверджена жодним доказом.

Також, про волевиявлення позивача на укладання саме договору дарування свідчить також і той факт, що кожному з трьох своїх дітей позивач подарувала нерухоме майно, таким чином позивач виявила намір забезпечити житлом своїх дітей без будь-яких умов. Крім цього, позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний договір дарування вчинявся позивачем під впливом обману з боку відповідача, що нею неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, тобто не довела обставини, на які посилалася як на підставу своїх вимог, а посилання лише на відсутність окулярів під час перебування у нотаріуса не є підставою за вищезазначених обставин для визнання недійсним договору дарування.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що в момент вчинення оспорюваного правочину, позивач не діяла під впливом обману з боку відповідача, тому у визнанні недійсним договору дарування з підстав укладення такого під впливом обману, слід відмовити.

Керуючись ст.ст.4,12,81,263-265,268 ЦПК України,-

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа- Фастівська державна районна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Фастівський міськрайонний суд Київської області за правилами, встановленими в ст.ст. 354-356ЦПК України відповідно, з урахуванням положень п. 15.5 ч. 1 розд. XIIІ «Перехідні положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення виготовлено 22.03.2019.

Суддя Л.М.Ковалевська