Рішення № 80604228, 14.03.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2019 р. № 520/522/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Волошина Д.А.,

за участю секретаря судового засідання - Суховарової О.А.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Ісласмської республіки Пакистан та 24.05.2018 р. звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області. 14.01.2019 року він отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №2 від 10.01.2019 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18. Позивач вважає що вказане рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18 є незаконним та підлягає скасуванню.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 21.01.2019 року відкрито провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Протокольною ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 05.03.2019 року закрито підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду по суті на 13.03.2019 р. об 11:00 год.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечував, просив у задоволенні позову відмовити. Згідно наданого до суду відзиву пояснив, що оскаржуване в даній справі рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18 є цілком законним та обґрунтованим, винесеним відповідно до чинного законодавства, а позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими. Також вказав, що позивач разом із дружиною 01.02.2017 року приїхав до України за учбовою візою на запрошення ВНЗУ «Полтавський університет економіки і торгівлі». Через недостатню кількість студентів заняття першого курсу не були розпочаті. 21.06.2017 року скасовано посвідку на тимчасове проживання позивача у зв'язку із навчанням. Громадянин Пакистану ОСОБА_2 29.08.2018 року був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУаАП за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування та 30.08.2018 року відносно позивача прийнято рішення про примусове повернення з України та зобов'язано його залишити територію України у термін до 14.09.2017 р. Таким чином, 24.05.2018 позивач звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебуваючи на території України нелегально. Також представник відповідача та третьої особи наголошував, що наведені позивачем доводи, які, на думку позивача, є підставою для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не підтверджено належними доказами.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, громадянин Ісламської Республіки Пакистан, 24.05.2018 року звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській області.

Позивачем зазначено, що він ІНФОРМАЦІЯ_1 р. народився у м. Карачі (Пакистан), належить до етнічної групи Балті та є мусульманином-шиїтом за релігійними переконаннями. У 2016 році познайомився з дівчиною, ОСОБА_3, яка є мусульманкою-суніткою за віросповіданням. Згодом, ОСОБА_3, завагітніла та вони 30.12.2016 р. уклали шлюб у місті Карачі.

ОСОБА_2 разом з дружиною 01.02.2017 приїхав до України за учбовою візою на запрошення ВНЗУ «Полтавський університет економіки і торгівлі». Через недостатню кількість студентів заняття першого курсу не були розпочаті, у зв'язку з чим 21.06.2017 року було скасовано посвідку на тимчасове проживання позивача у зв'язку із навчанням.

Позивач також вказав, що не є військовозобов'язаним, однак не бажає повертатися до Пакистану через те, що вступив до шлюбу, не отримавши дозволу родини. ОСОБА_2 вважає, що йому може загрожувати «вбивство честі» з боку його родини через те, що він одружився на жінці з іншого роду, чим, на їх думку, їх осоромив. У Пакистані розповсюджені родові неофіційні системи правосуддя. Старійшини на своїх радах (джирга) призначають покарання членам роду, які вчинили ганебні дії або порушили родові традиції. Такі покарання та «вбивства честі» є поширеним явищем в Пакистані. Через вказану ситуацію в Пакистані позивач має побоювання за своє життя та життя своєї дружини.

14.01.2019 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 2 від 10.01.2019 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступними приписами норм чинного законодавства.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Відповідно до частин 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_8 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач, як особа, яка звернулась до міграційного органу з заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно приписів національного законодавства та міжнародних засад надання притулку, не звільнена від обов'язку надавати докази.

Також суд зазначає, що згідно зі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які узгоджуються з п.F Конвенції про статус біженців, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачу доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.

Також позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Водночас, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження через ймовірну можливість стати жертвою переслідувань від членів свого роду та загрозою «вбивства честі», проте, відповідних доказів з цього приводу на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надав, до того ж, як встановлено судом, позивач не тікав з Пакістану від небезпеки, рятуючи своє життя, а отримав дозвіл на безперешкодний виїзд та прибув до України через ОАЕ з метою навчання.

Отже, вказане свідчить про непов'язаність побоювань позивача стати жертвою переслідувань від членів свого роду із бажанням проживати в Україні.

Суд зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.

Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналіз інформації по країні походження позивача у співвідношенні із наданою ним у заяві та під час співбесід інформації свідчить про таке.

За інформацією, отриманою з відкритих джерел, та яка міститься в матеріалах справи (а.с.105-111), встановлено, що «є таке поняття - вбивство заради збереження честі. Це вбивство жінки чоловіком, членом її родини, з причини її «аморальної поведінки», що вважається порушенням «кодексу гідності» родини чи всієї громади. Такий кодекс гідності - результат потужної патріархальної системи цінностей; вони відображують глибоко вкорінені соціальні та культурні поняття честі та сорому, де жінка цілком відповідає за честь сім'ї. Співучасть інших жінок в родині, які підтримують такі правила, зміцнює думку спільноти про те, що жінка - це власність та що жорстке ставлення до неї - це сімейна справа, а не юридичне питання». Також, згідно з інформацією, отриманою з відкритих джерел з'ясовано, що подібні «вбивства честі» скоюють люди малодосвідчені та погано інтегровані у суспільство.

Таким чином, враховуючи вищевикладену інформацію по країні походження позивача можна дійти висновку, що переслідувань за релігійними, національними чи расовими ознаками, а також через належність до певних соціальних груп чи політичних переконань в даній країні не відбувається.

Крім того, згідно з інформацією, отриманою з відкритих джерел встановлено наступне: «Парламент Пакистану після довгих суперечок схвалив закон, посилюючий покарання за вбивство за мотивами «честі», жертвами яких щорічно стають тисячі жінок, а також усунув пункт закону, який дозволяв, особам, які здійснили «вбивство честі» зовсім уникнути покарання. У відповідності до нового закону вбивці, підкорені принципу «честі сім'ї» будуть відбувати мінімальне покарання в 25 років ув'язнення. Також, закон обмежує механізм «вибачення» вбивці іншими членами родини, яке раніше мало можливість звільнити від покарання». Боротьба з «вбивствами честі» на законодавчому рівні почалася десять років тому та в 2016 році парламент прийняв законопроект, що забороняє захищати честь сім'ї подібним чином».

За таких обставин, аналізуючи загальнодоступну інформацію по країні походження позивача, суд приходить до висновку, що держава вживає заходів щодо попередження вчинення злочину з мотивів «честі» шляхом посилення покарання за злочини, вчинені як «вбивство честі».

Крім того, посилання на загальну ситуацію щодо вчинення в Пакистані злочинів з мотивів «честі» не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання.

Проте, суд критично ставиться до доводів представника відповідача та третьої особи щодо того, що «вбивства честі» в Пакистані здійснюються виключно по відношенню до жінок, оскільки згідно загальнодоступної інформації з мережі інтернет вбачається поодинокі випадки вчинення «вбивства честі» проти чоловіків.

Поряд з цим, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски, або можливість таких.

Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.

Проте, надаючи оцінку заяві позивача, суд зазначає, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

Так, судом в ході судового розгляду справи встановлено, що позивач як підставу побоювання повернутися до країни громадянського походження зазначає можливе вчинення «вбивства честі» його або його дружини, проте, відповідно наданих пояснень, зафіксованих в протоколі співбесіди позивач зазначив, що релігійний обряд реєстрації шлюбу був проведений в грудні 2016 року в мечеті релігійного напрямку позивача, та свідками вказаного обряду були мати та тітка його дружини, що також зафіксовано у свідоцтві про шлюб (а.с.45).

Крім того, позивач зазначив, що родичі його дружини знають, що на час реєстрації шлюбу ОСОБА_3 була вагітна, та, навіть, на даний час висилають грошові кошти на навчання, тим самим сприяють та допомагають донці, яка перебуває у шлюбних відносинах з мусульманином-шиїтом за релігійними переконаннями. Вказані обставини свідчать про відсутність у родини дружини позивача мети вчинення «вбивства честі» ОСОБА_3 або її чоловіка.

Щодо самого позивача, твердження, викладені в позовній заяві про те, що позивач не може повернутися в країну походження через обґрунтовані побоювання за своє життя спростовуються матеріалами особової справи, зокрема, свідченнями, які позивач надав співробітнику ГУДМС України в Харківській області під час співбесід, що зафіксовані протоколами, згідно із якими останній безперешкодно виїхав з Пакистану з метою навчання.

Крім того, на запитання (мовою оригіналу) «если ОСОБА_3 согласилась, она смогла бы сейчас прийти в ваш дом к вашей семье, сменить направление веры и жить с вами и ребенком в доме вашей мамы?» позивач відповів: «если она перейдет в шиитский толк, то мама и семья ее бы приняли. Хотя было бы не так легко, но это возможно было бы». На запитання «Вы же мусульманин. А вам обязательно нужно развестись с ОСОБА_3 для того, чтобы жениться на девушке, которую для вас выберет ваша семья?» позивач відповів: «Мне не нужно будет брать развод с ОСОБА_3. Моя семья может принять ее, если она поменяет свое религиозное направление на шиитизм, а это сложно». При цьому на запитання: «Ваша жена ОСОБА_3 насколько религиозный, верующий человек?» позивач повідомив: «она, как и я - достаточно либеральных взглядов. Она не носит хиджаб, но пост держит». (а.с.69-70).

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що обґрунтування позовної заяви суперечать матеріали особової справи позивача, та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Пакистану безперешкодно та добровільно і його побоювання стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджуються, оскільки батьки дружини знають та підтримують укладений шлюб, а родина самого позивача може прийняти ОСОБА_3, у разі зміни релігійного напрямку.

Крім того, згідно протоколу співбесіди, ані позивач, ані його родина ніколи не входили в будь-які політичні партії або інші організації, відносно позивача будь-яких насильницьких дій не застосовувалось.

Таким чином, позивач не надав відомостей у достатньому обсязі щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, а побоювання останнього повернутися до Пакистану через причини особистого характеру не дозволяють відносити його до категорії «біженець».

Оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту унормовано ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов'язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.

Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж)заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.

На співбесідах позивач повідомив, що не мав за мету отримати статус біженця в Україні, оскільки на даний час він бажає проживати зі своєю родиною в Канаді або Великобританії та в даному випадку використовує час для легалізації в Україні задля подальшого переїзду до Канади. (а.с.70).

На запитання (мовою оригіналу): «почему сразу же не обратились за получением статуса беженца после родов? У вас ведь уже на момент рождения дочери были проблемы с законностью пребывания на территории Украины?» позивач вказав: «проблемы начались тогда, когда нам надо было зарегистрировать рождение дочки в ЗАГСе, и нам было нужно легализированное свидетельство о нашем браке. Сестра ОСОБА_3 прислала свидетельство без отметки Министерства иностранных дел, мне пришлось просить папу ОСОБА_3 легализовать этот документ - он прислал без одной печати, и эта переписка и пересылка заняла больше месяца. Наши посвидки на момент рождения дочери были действительны - она были до сентября месяца и не было повода для волнения и обращения в миграционную службу по вопросу получения статуса беженца». (а.с.64).

З аналізу наведених вище обставин, суд робить висновок, що позивач не мав наміру звертатись за захистом в Україні, оскільки із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 24.05.2018, тобто лише через вісім місяців після приїзду на територію України, перебуваючи значний час га території України нелегально, що свідчить про відсутність поважної причини для подання такої заяви через значний проміжок часу та відсутності в цьому необхідності до закінчення терміну дії посвідки та після цього.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, враховуючи відсутність обґрунтованих побоювань застосування до позивача та його дружини «вбивства честі», відсутності достовірних доводів та доказів позивача стати жертвою переслідувань у країні його громадянського походження, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18, обумовлено наявністю підстав для відмови, та є таким, що винесене в межах чинного законодавства України.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки відповідачем у спірних правовідносинах доведено правомірність своїх дій та прийнятого рішення.

Питання про розподіл судових витрат у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору не вирішується.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код 37508470), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд.24, м. Харків, 61057, код 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 21 березня 2019 року.

Суддя Д.А. Волошин