Ухвала суду № 80582131, 14.03.2019, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/5103/18

Провадження № 2/206/98/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.03.2019 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

в складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Мороза К.Т.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідачів ОСОБА_3

ОСОБА_4

представника відповідача ОСОБА_5

третьої особи ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Дніпрі клопотання представника позивача ОСОБА_2 про призначення судової психіатричної експертизи у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_6, Самарський районний у м. Дніпрі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Орган опіки та піклування Самарської районної у м. Дніпрі ради про визнання шлюбу недійсним

ВСТАНОВИВ

У провадженні Самарського районного суду м. Дніпропетровська перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_6, Самарський районний у м. Дніпрі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Орган опіки та піклування Самарської районної у м. Дніпрі ради про визнання шлюбу недійсним та фіктивним з моменту його укладення (далі - справа).

Вимоги позивача, зокрема, обґрунтовані тим, що відповідач - ОСОБА_4, який приходиться позивачу рідним дядьком, під час його реєстрації шлюбу з іншим відповідачем - ОСОБА_3, на думку позивача, страждав важким психічним розладом, внаслідок якого не міг усвідомлювати значення своїх дій і не міг керувати ними. Окрім того, позивач не має будь-якої освіти, що свідчить про його невміння ні писати ні читати. На думку позивача, реєстрація такого шлюбу була вчинена в інтересах ОСОБА_3, яка як дружина ОСОБА_4, набула прав проживання у квартирі останнього, порушуючи при цьому права позивача, оскільки відповідно до ст. ст. 64, 65 ЖК УРСР він є членом сім’ї ОСОБА_4, як наймача, однак письмової згоди ОСОБА_4 на вселення його дружини – ОСОБА_3 він не надавав (т. 1 а.с. 2-10).

В ході судового розгляду даної справи, позивач подав до суду клопотання, за змістом якого просив призначити по справі судово - психіатричну експертизу відносно ОСОБА_4 на вирішення якої поставити питання – чи страждав ОСОБА_4 яким-небудь психічним розладом 02.07.2004 під час укладення шлюбу з ОСОБА_7, та чи міг він усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними; чи страждає ОСОБА_4 яким-небудь тяжким психічним розладом на час проведення експертизи і чи може він усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними? (т. 1 а.с. 120-121).

Вказане клопотання було мотивовано тим, що оспорюваний шлюб між відповідачами було зареєстровано без вільної згоди ОСОБА_4, оскільки в момент реєстрації шлюбу він страждав важким психічним розладом, внаслідок чого не міг усвідомлювати значення своїх дій і не міг керувати ними, через те, що на момент укладення шлюбу, останній проходив та продовжував проходити рекомендоване амбулаторне лікування у психіатра. Таким чином, позивач вважав, що проведення такої експертизи необхідно для підтвердження факту психічного стану здоров’я ОСОБА_4 на час укладення шлюбу.

У судовому засіданні позивач, його представник, та третя особа - ОСОБА_6клопотання підтримали, просили задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення клопотання.

Відповідач ОСОБА_4 заперечував проти задоволення клопотання, зазначив, що не бажає проходити психіатричну експертизу, вважав, що в цьому не має необхідності.

Представник відповідача - ОСОБА_5 просив відмовити у задоволенні клопотання про призначення судово - психіатричної експертизи, наголосив на тому, що ОСОБА_4 недієздатним визнано не було, відповідне рішення суду відсутнє, крім того, сам ОСОБА_4 заперечує проти проведення відносно нього відповідної експертизи, а відтак задоволення заявленого клопотання буде порушенням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вислухавши клопотання позивача, думку учасників процесу, суд вважає, що клопотання не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Так, частиною 1 ст. 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 104 ЦПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Таким чином, окрім іншого, суд вирішуючи питання щодо призначення експертизи має зокрема дослідити мотиви та підстави для її призначення, а також і те чи стосуються порушене заявником питання предмету доказування.

Крім того, відповідно ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов’язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, в тому числі, психічний стан особи.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, зокрема, подавати суду клопотання та докази.

В той же час, вирішуючи питання про наявність законних підстав для призначення судово-психіатричної експертизи суд зокрема виходить з такого.

Стаття 21 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначає, що судово-психіатрична експертиза в адміністративних, цивільних справах, у кримінальному провадженні призначається і проводиться на підставах та в порядку, передбачених законом.

Так відповідно до п. 6 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров’я України 08.05.2018 № 865 (далі - Порядок)за формою проведення судово-психіатричної експертизи (далі – СПЕ) може бути амбулаторною, стаціонарною та посмертною.

Пунктом 10 вказаного Порядку передбачено, що предметом СПЕ є психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу. Психічний стан особи у певні юридично значимі проміжки часу визначається з метою надання відповіді на запитання, поставлені особою або органом, яка (який) залучила(в) експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Пунктом 17 зазначеного Порядку визначено, що під час проведення амбулаторної та стаціонарної СПЕ особа встановлюється за документами, що посвідчують її особу. З метою з’ясування наявності чи відсутності в особи психічного розладу експерти проводять психіатричний огляд, оцінюють об’єктивний анамнез, включаючи дані про спадковість психічних розладів, особливості психічного розвитку, сімейний і соціальний статус, особливості реагування на різні життєві ситуації, психічні травми, особливості психічного стану та поведінки під час проведення СПЕ та в період дій, з приводу яких ведеться провадження у цій справі. Експерти оцінюють особливості зовнішнього вигляду, міміки, руху і мови особи, щодо якої проводиться СПЕ, а також її манеру триматися під час обстеження. У разі виявлення короткочасних порушень свідомості описують їх тривалість, зовнішні прояви (збліднення шкірних покривів, наявність додаткових рухів тощо) для уточнення характеру патологічного стану.

В той же час, відповідно до ст. 7 Закону України «Про психіатричну допомогу» забороняється визначати стан психічного здоров’я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно.

При цьому, ст. 11 згаданого вище закону передбачено, що психіатричний огляд проводиться з метою з’ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Такий психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром: особи, яка досягла 14 років, на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою; особі віком до 14 років (малолітній особі) - на прохання або за письмовою згодою її батьків чи іншого законного представника; особі, визнаній у встановленому законом порядку недієздатною, якщо така особа за своїм станом здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, - на прохання або за письмовою згодою її законного представника. У разі незгоди одного з батьків або за відсутності батьків психіатричний огляд особи віком до 14 років (малолітньої особи) проводиться за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення іншого законного представника зазначеної особи до цього органу і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду. Психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обгрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

В той же час, слід звернути увагу, що ОСОБА_4, відносно якого позивач порушив питання щодо проведення судово-психіатричної експертизи, заперечував проти задоволення відповідного клопотання, проведення відповідної експертизи, відповідно й проведення відносно нього психіатричного огляду, та вважав себе повністю здоровим.

Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Враховуючи вищевикладене, а також те, щовідносно відповідача відсутнє рішення суду про визнання його недієздатним, тобто діє презумпція психічного стану його здоров’я, те, що добровільної згоди на проведення відносно нього судово-психіатричної експертизи останній не надав, а підстави для призначення такої експертизи без його згоди відсутні (ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу»), враховуючи також, і пояснення лікаря – психіатра, допитаного судом в якості свідка – ОСОБА_8, який суду показав, що ОСОБА_4 повноцінний член суспільства, який додатково зазначив, що ОСОБА_4 має діагноз – помірна розумова відсталість, недієздатність якого не встановлена, а також те, що дана цивільна справа в провадженні суду перебуває з вересня 2018 року, по зазначеній цивільній справі було заслухано сторони, треті особи та їх представників, допитано свідків, суд вважає, що необхідність призначення даної експертизи не обґрунтовано та її призначення лише негативно вплине на строки розгляду даної цивільної справи та призведе до порушення ст. 6, 8 Конвенції.

Також, слід звернути увагу й на те, що позивач просить призначити ОСОБА_4 судово-психіатричну експертизу з метою підтвердження факту наявності психічного розладу здоров’я у останнього на час укладення ним шлюбу та на час проведення експертизи, який має у даній цивільній справі статус відповідача, тобто особи з повною цивільною дієздатністю, а відтак і цивільною процесуальною правоздатністю.

Крім того, суд під час постановлення даної суд керується наступним.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ судами суди застосовують практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Так, згідно із сталою практикою Європейського Суду з прав людини обмеження свободи особи, зокрема, в зв’язку з її поміщенням до психіатричної лікарні, має бути перш за все «законним», зокрема відповідати передбаченій законом процедурі; у зв'язку з цим Конвенція про захист прав людини та основних свобод по суті посилається на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримання його матеріально-правових та процесуальних норм. Крім того, вимога щодо затримання відповідно до «процедури, встановленої законом», вимагає наявності в національному законодавстві «справедливих та належних процедур» і відповідного правового захисту від свавільного позбавлення свободи.

Примусове тримання особи в психіатричному закладі є настільки серйозним заходом, що його застосування є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі, заходи було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства. /рішення у справі «Заїченко проти України», пункт 93/.

Також, Європейський Суд з прав людини в своєму рішенні по справі «Акопян проти України» (Заява № 12317/06) вказав, що згідно із практикою Суду медичне втручання, здійснене проти волі заявника, становить втручання у його право на приватне життя, зокрема у право на фізичну недоторканість (див. рішення у вищезазначеній справі «Гласс проти Сполученого Королівства»(Glass v. the United Kingdom), п. 70, та «X. проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, п. 212, ЄСПЛ 2012 (витяги)). На відміну від вищенаведених висновків за статтею 3 Конвенції, суд вважав, що фактів стосовно примусової госпіталізації та лікування заявниці у період, що розглядається, достатньо для висновку, що ці заходи становили втручання у її фізичну недоторканність, а відтак - у її приватне життя.

При цьому, відповідно до пунктів 117, 118 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Заїченко проти України (№ 2)» (Заява № 45797/09) від 26.02.2015 року, практикою Суду встановлено, що збирання та зберігання інформації стосовно приватного життя особи, а також її розповсюдження охоплюються сферою застосування пункту 1 статті 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341 /95, п. 43, ECHR 2000-V). Формулювання «згідно із законом» вимагає, щоб оскаржуваний захід не тільки мав підґрунтя у національному законодавстві, але й також був сумісний з принципом верховенства права, який прямо зазначається у преамбулі Конвенції і є невід’ємною частиною мети і завдання статті 8 Конвенції. Таким чином, закон має бути доступним і передбачуваним, тобто сформульованим достатньо чітко, щоб забезпечити особі можливість - за необхідності шляхом надання відповідної поради - регулювати свою поведінку. Щоб національне законодавство відповідало цим вимогам, воно повинно надавати адекватний юридичний захист від свавілля та, відповідно, із достатньою чіткістю зазначати межі повноважень, наданих компетентним органам влади, та спосіб їхнього здійснення (див. рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» (S. and Marper v. the United Kingdom) [ВП], заяви № 30562/04 і № 30566/04, п. 95, ECHR 2008, з подальшими посиланнями).

За ч. 1 ст. 10 ЦК України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_5 України, є частиною національного цивільного законодавства України.

Так, у даному конкретному випадку, судом, також, застосовується обов'язковий у світлі встановлених обставин трискладовий тест ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на можливість та необхідність втручання судом у гарантоване вказаною статтею на право на повагу до приватного і сімейного життя, що включає перевірку таких підстав як: втручання здійснене «згідно із законом», воно відповідає законній (легітимній) меті, воно «необхідне в демократичному суспільстві».

В той же час, детально дослідивши підстави, мету та мотиви, зазначені позивачем у клопотанні про проведення судово-психіатричної експертизи, суд вважає, що жодних із обставин наведених вище позивачем доведено не було.

Так, суд враховує, ту обставину, що відповідно до чинного законодавства призначення експертизи судом є обов’язковим якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи, однак беручи до уваги те, що суду не було надано належних та допустимих доказів, які б у своїй сукупності свідчили про захворювання ОСОБА_4 на психічний розлад, який істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також виходячи із принципів недопущення порушення статті 8 Конвенції, судом достатніх підстав для призначення експертизи не встановлено.

Додатково суд вважає за необхідне зазначити, що формальне безпідставне виконання норм чинного законодавства (щодо обов’язковості вчинення тієї чи іншої дії) відносно будь-якої особи будь – то відповідач чи позивач, треті особи, їхні представники може призвести за собою порушення їхніх гарантованих прав, що є недопустимим, та може мати за собою наслідком висвітлення держави України на світовій арені як країни яка не дотримується чинних міжнародних договорів, які регулюють цивільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_5 України та які є частиною національного цивільного законодавства України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 103, 104, 105, 260, 261, 263, 264 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ

В задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_2 про призначення судової психіатричної експертизи відмовити повністю.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Повне судове рішення у формі ухвали складено 19.03.2019.

Суддя К.С. Маштак