Рішення № 80577879, 11.06.2018, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/16394/17

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" червня 2018 р. м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

Головуючого судді САВЛУК Т.В.

секретаря Бурячек О.В.,

учасники справи:

представника позивача - Марченко О.М.,

відповідач - не з'явилась,

відповідач - не з'явилась,

треті особи - не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська міська рада, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2, звертаючись з позовом до суду, просила визнати відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме Ѕ частиною квартири АДРЕСА_1 у Дніпровському районі міста Києва.

22 листопада 2017 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.

Відповідно до п.9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, в редакції Закону України №2147-VIII від 03.10.2017 року, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Представник позивача - Марченко О.М., в судовому засіданні позов підтримала, просив позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві, пояснив, що 01 вересня 2011 року позивач набула права власності на 53/100 частин двокімнатної квартири АДРЕСА_1, що підтверджується Договором купівлі-продажу 53/100 частин квартири від 01.09.2011 року, інша частина квартири належить на праві користування відповідачам - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ця частина квартири не приватизована. З моменту заселення позивача до квартири відповідачі в квартирі не проживають, не цікавляться житлом, не несуть витрат по утриманню житла, що дає підстави звернутись до суду з позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування часткою квартири.

Відповідачі - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, правом подати відзив на позов не скористались, доказів на спростування заявлених вимог до суду не подавали.

Треті особи - ОСОБА_5 та ОСОБА_6, в судове засідання не зживились, подали до суду заяви про розгляд справи у їх відсутність, позов підтримують в повному обсязі.

Представники третіх осіб - Київської міської ради, Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, правом подати письмові пояснення на позов не скористались.

Вислухавши пояснення представника позивача, свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом.(ст. 328 Цивільного кодексу України)

Судом встановлено, що 01 вересня 2011 року ОСОБА_2 набула права власності на 53/100 частин двокімнатної квартири АДРЕСА_1, що підтверджується Договором купівлі-продажу 53/100 частин квартири від 01.09.2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ ОСОБА_9

За змістом ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (чч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР).

Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ч. 2 ст. 65 ЖК УРСР).

У разі вселення особи до жилого приміщення за договором піднайму, вона не набуває самостійного права користування цим приміщенням, якщо не буде встановлено, що ця особа вселилася як член сім'ї наймача.

При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Така правова позиці висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі №6-60цс12, яка у відповідності до ч.1 ст.360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. А статтею 14 цього кодексу встановлено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язком для неї.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Проте як відповідно до ч. 1 ст. 15 цього Кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, до суду вправі звертатися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Водночас за змістом вказаної статті, а також інших норм, які гарантують право на звернення до суду (Конституція України, ЦК України та інші нормативно-правові акти) повинні існувати порушення права чи законного інтересу або спір щодо них на момент звернення до суду.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту

Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Як роз'яснення у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Норми статей 15,16, 386, 391 ЦК гарантують власникові майна можливість вимагати усунення порушень його права незалежно від того, чи вони вже фактично відбулися, чи є підстави передбачати можливість такого порушення його права в майбутньому.

Відповідно до положень норм статей 16,391,386 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

При вирішенні питання про наявність правових підстав для визнання особи такою, що втратили право користування житловим приміщенням, суд, з урахування правового статусу житла, враховує, що власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право користування, та зняття його з реєстрації, при цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла (ст.346 ЦК України).

Звертаючись до суду з вимогою про визнання відповідачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, позивачем не доведено, яким чином порушуються її житлові права чи не визнаються іншими особами, зокрема відповідачами, до яких пред'явлено позов у розумінні ст. 15 ЦК України.

Підстави встановлення права користування житлом, обсяг прав щодо житла, підстави, порядок і правові наслідки припинення права на житло залежать насамперед від виду житлового фонду, до якого відноситься житлове приміщення, а також від підстав користування цим житлом особами, які проживають в житловому приміщенні.

Органом приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, на запит суду, надана в копії приватизаційна справа по квартирі АДРЕСА_1, за наявними документами підтверджується факт участі у приватизації квартири ОСОБА_10, який в процесі приватизації отримав у власність 53/100 частини спірної квартири, яка в подальшому відчужена позивачу у справі.

За встановлених судом обставин, суд не вбачає підстав для задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки виходячи із правового статусу житла (53/100 частки квартири - перебуває у власності позивача, інша частина квартира є об'єктом комунальної власності) позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених прав, не доведено порушення особистих прав позивача, як власника частки квартири, щодо права користування та розпорядження жилим приміщення.

При вирішенні спору суд не надає оцінку показам свідків - ОСОБА_7, ОСОБА_8, які надавали пояснення в судовому засіданні по факту відсутності відповідачів за місце проживання протягом тривалого часу, оскільки підставою для відмови у позові визначено обставини обрання позивачем не належного способу захисту.

Згідно з встановленим ст.13 ЦПК України принципом диспозитивної цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексах випадках. Учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною 3 ст.12 та частиною 1 ст.81 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська міська рада, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

В порядку ст.141 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат, у зв'язку з ухваленням рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Враховуючи наведене та керуючись, ст.47 Конституції України, ст. 65 Житлового кодексу УРСР, ст.ст. 2, 4, 12, 76-81, 89, 133, 141, 259, 263-265, 273,354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська міська рада, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

С у д д я