Постанова № 8056820, 26.02.2010, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 2-а-8048/09/1570

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2010 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Іванова Е.А.

при секретарі Мезнер О.Е.,

за участю представників позивача Земляної Н.В.

Врублевської І.В.

представника відповідача Грицюти О.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщені суду у м. Одесі справу за адміністративним позовом Державної інспекції з контролю за цінами в Одеській області до Комунального підприємства „Виробниче управління житлово-комунального господарства” про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

ВСТАНОВИВ:

Державної інспекції з контролю за цінами в Одеській області звернулась до суду з позовом до Комунального підприємства „Виробниче управління житлово-комунального господарства” у якому просить стягнути з відповідача в доход державного бюджету 59555,64грн.

В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали, за обставин зазначених у позові.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав та пояснив, що на час отримання оплати від споживачів за надані послуги вони керувались Рішенням Тарутинської селищної ради №290 від 30.01.2008р. „Про тарифи на транспортні послуги, які не відносяться до житлово-комунальних послуг” та вказане рішення не враховувалось позивачем при перевірці, та прийнятті рішення, крім того, надані послуги не відноситься до житлово-комунальних послуг та послуг з водопостачання та водовідведення, а тому на них не розповсюджується регульовані тарифи.

Вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи суд встановив наступні обставини та відповідні правовідносини.

Відповідно до Положення «Про Державну інспекцію з контролю за цінами», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2000 року № 1819, Державна інспекція з контролю за цінами є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується йому. Державна інспекція з контролю за цінами має право: проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, повязаних з формуванням, встановленням і застосуванням цін і тарифів; у межах своєї компетенції вимагати від керівників та інших посадових осіб органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які перевіряються, усунення виявлених порушень порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів; приймати рішення про вилучення до відповідного бюджету сум всієї необґрунтовано одержаної підприємством, установою, організацією виручки у результаті державної дисципліни цін та штрафу у двократному її розмірі, а також звертатись з позовами до судів про стягнення з підприємств, установ та організацій зазначених сум у разі невиконання ними рішень державних інспекцій з контролю за цінами.

Наказом Міністерства економіки України від 01.03.2001 р. № 3-Д «Про відносини з Державною інспекцією з контролю за цінами, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра економіки України» визначено стратегічні цілі та основні завдання Державної інспекції з контролю за цінами, якими є забезпечення реалізації державної цінової політики шляхом організації та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, установлення та застосування цін і тарифів. Держцінінспекція самостійно виконує функції, які передбачені законодавством України з діяльності органів виконавчої влади юридичних осіб, а також специфічні контрольно-наглядові функції з реалізації цінової політики держави в межах завдань, визначених Кабінетом Міністрів України, та прав, наданих для їх виконання.

Слід відмітити, що відповідно до Положення «Про Міністерство економіки України», затвердженого Указом Президента України від 23.10.2000 року № 1159/2000 Державній інспекції з контролю за цінами надано право застосовувати відповідно до законодавства України до субєктів підприємництва економічні (фінансові) санкції.

Згідно п.1.4 Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, включення у вартість послуг, ціни (тарифи) на які регулюються, фактично не виконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт) є підставою для застосування економічних санкцій.

Статтею 6 Закону України "Про ціни та ціноутворення" встановлено, що в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Відповідно до ст. 7 зазначеного закону вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Статтею 8 названого Закону передбачено, що державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про ціни та ціноутворення" Кабінет Міністрів України визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління та визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Згідно рішення Конституційного суду України № 2рп-2000 від 10 лютого 2000 року оплата житлово-комунальних послуг та послуг громадського транспорту здійснюється громадянами України за цінами і тарифами, встановленими відповідно Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Судом встановлено, що 17 грудня 2008 року працівниками ДІКЦ була здійснена планова перевірка Комунального підприємства „Виробниче управління житлово-комунального господарства” щодо дотримання порядку застосування тарифів на житлово-комунальні послуги, які надаються відповідачем.

Підприємство надає послуги з водопостачання і водовідведення, вивозу побутових відходів і рідких нечистот, тощо юридичним та фізичним особам.

В акті перевірки (а.с.4-10) перевіряючи зазначили, що підприємство в порушення Рішення Тарутинської селищної ради Одеської області від 13.03.2007 року №157-V „Про тарифи на житлово-комунальні послуги, діючи на території Тарутинської селищної ради” в період 2007-2008 років необґрунтовано завищувало затверджені даним рішенням тарифи на послуги, які надаються юридичним особам без узгодження нових цін на послуги з селищною радою смт.Тарутине та сума додаткової виручки склала 19851,88грн.(а.с.9). Також необґрунтовано з населення до вступу в дію нових тарифів на водопостачання та водовідведення стягувалась плата за спожиту воду та водовідведення на суму 738,44грн..

На підставі вказаного акту 23.12.2008 року позивачем було прийнято рішення №747 про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін, яким вирішено вилучити у відповідача в доход держбюджету 20590,32грн. та 41180,64грн. (а.с.15).

З вказаним рішенням відповідач погодився частково, а саме щодо необґрунтовано отриманої виручки у сумі 738,44грн. та платіжними дорученнями №495 та 496 від 19.01.2009 року (а.с.18) перерахував суми до держбюджету, в решті відмовився.

Судом встановлено, що під час складення акту перевірки та прийняття рішення позивач керувався тарифами встановленими рішенням Тарутинської селищної ради №157 від 13.03.2007 року (а.с.14), разом з тим, вже на той час діяли нові ціни на послуги, які були затверджені Рішенням Тарутинської селищної ради №290 від 30.01.2008р. „Про тарифи на транспортні послуги, які не відносяться до житлово-комунальних послуг” та саме за новими цінами відповідачем проводились розрахунки з споживачами послуг, крім деяких випадків, а саме: Тарутинському сирзаводу було здійснено підвіз води в травні та червні 2008 року 11 разів при цьому згідно умов п.3 договору №74 від 01.01.2008 року укладеному між відповідачем та споживачем була встановлена оплата за підвіз води в святкові та вихідні дні -347,26грн. за 1 рейс, та саме таку оплату було отримано відповідачем, що ним не заперечується, тоді як в рішенні Тарутинської селищної ради №290 від 30.01.2008р. відсутній інший тариф за підвезення води ніж 173,63грн., тобто без відокремлення робочих від святкових днів, тому суд погоджується з позивачем, що позивач в цьому випадку отримав необґрунтовану виручку на суму 1909,93грн. з розрахунку 347,26-173,63 =173,63грн. х 11рейсів = 1909,93грн.

Також сум погоджується з нарахуванням штрафних санкцій відповідачу за отримання від дитячого садку за вивізення рідких нечистот 6 разів по 80,78грн. за кожний вивіз, тоді як згідно рішення Тарутинської селищної ради №157 від 13.03.2007 року слід було отримувати 40,39грн., виходячи з чого відповідач необґрунтовано отримав 242,37грн.

Щодо інших випадків необґрунтованого отримання відповідачем від юридичних осіб виручки зазначених у додатках-розрахунках до акту в період лютий-липень 2008 року (а.с.11-13), то суд вважає їх помилковими, так як розміри плати отримані по наданим послугам відповідають тарифам встановленим Рішенням Тарутинської селищної ради №290 від 30.01.2008р. та це не спростовано позивачем.

Таким чином, суд вважає, що з відповідача підлягає стягненню сума фінансових санкцій -6456,90грн. з розрахунку: (1909,93+242,37грн.) х 3 = 6456,9грн. з яких 2152,3грн. -сума необґрунтовано отриманої виручки, решта -штрафні санкції у подвійному розмірі.

Суд не погоджується з позивачем, що транспортні послуги надані підприємствам в 2008 року: робота автовишці, автокрану, ЮМЗ-6, ДТ-75, екскаватора відноситься до житлово-комунальних послуг, а тому крім інших підстав для відмови в стягненні і решті фінансових санкцій вважає, що розмір плати за вказані послуги не підлягає державному регулюванню та позивач не мав повноважень для перевірки їх дотримання.

Разом з тим, суд не погоджується з запереченнями відповідача, щодо того, що підвіз води споживачам, серед яких Тарутинський сир завод, не відноситься до водопостачання та не підлягає регулюванню з наступних підстав.

Законом України „Про питну воду та питне водопостачання” від 10.01.2002 року №2918 визначаються правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я людини питною водою.

Стаття 1 Закону №2918 розкриває значення терміну „підприємство питного водопостачання” як суб'єкт господарювання, що здійснює експлуатацію об'єктів централізованого питного водопостачання, забезпечує населення питною водою за допомогою пунктів розливу (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв) підготовки питної води та виробництво фасованої питної води; та терміну „питне водопостачання” як діяльність, пов'язану з виробництвом, транспортуванням та постачанням питної води споживачам питної води, охороною джерел та систем питного водопостачання.

Згідно ст.2 Закону України №2918 сфера дії цього Закону поширюється на всі суб'єкти господарювання, що виробляють питну воду, забезпечують міста, інші населені пункти, окремо розташовані об'єкти питною водою шляхом централізованого питного водопостачання або за допомогою пунктів розливу води (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв), інших засобів нецентралізованого водопостачання, а також на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання, нагляд і контроль за якістю питної води, станом джерел та систем питного водопостачання, а також споживачів питної води.

Відповідно до ст.13 Закону №2918 до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері питної води та питного водопостачання серед іншого належить визначення рівня та якості послуг з питного водопостачання та водовідведення і встановлення тарифів на ці послуги.

Згідно ст.1 Закону №2918 нецентралізоване питне водопостачання є забезпечення індивідуальних споживачів питною водою з джерел питного водопостачання, за допомогою пунктів розливу води (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв) підготовки питної води та постачання фасованої питної води; а пункт розливу питної води це місце розливу питної води (з автоцистерн, свердловин, каптажів тощо) в тару споживача.

Таким чином, з змісту Закону вбачається, що оплата за підвезення води автомашиною споживачам відноситься до регульованих тарифів.

Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Оскільки спір вирішено на користь субєкта владних повноважень, звільненого від сплати судового збору, а також за відсутності витрат позивача суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись ст.ст.7-9,158,160,163КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Позов Державної інспекції з контролю за цінами в Одеській області до Комунального підприємства „Виробниче управління житлово-комунального господарства” задовольнити частково.

Стягнути з Комунального підприємства „Виробниче управління житлово-комунального господарства” місце розташування: Одеська обл. смт. Тарутине вул.Дзержинського б.60 код 03350444 в доход державного бюджету код 21081100 на р/р 31114106700447 ГУ ДКУ в Одеській області, МФО 828011 код 23214778 суму 6456,9грн.

В решті позову відмовити.

Заяву про апеляційне оскарження постанови може бути подано протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст.160 цього Кодексу з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарженя. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського адміністративного апеляційного суду.

Постанова виготовлена у повному обсязі 27 лютого 2010 року.

Суддя Е.А.Іванов