Рішення № 80534963, 19.03.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 березня 2019 р. № 820/4281/17

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чудних С.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Харківській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- визнати дії Головного територіального управління юстиції у Харківській області щодо відмови у задоволенні запиту на отримання публічної інформації ОСОБА_2 від 07.08.2017 незаконними;

- зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Харківській області надати доступ до публічної інформації на запит ОСОБА_2 від 07.08.2017, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_2 копії матеріалів службового розслідування, що проводилося відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Харківській області (61001, м. Харків, вул. Ярослава Мудрого, 16, код ЄДРПОУ 34859512) на користь ОСОБА_2 судові витрати за надання правової допомоги у розмірі 7040,00 грн.;

- у разі задоволення позову та у відповідності до статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України встановити судовий контроль за виконанням рішення, встановивши строк для подачі звіту про виконання судового рішення.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2017 адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Харківській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано незаконною відмову Головного територіального управління юстиції у Харківській області у задоволенні запиту на отримання публічної інформації ОСОБА_2 від 07.08.2017. Зобов'язано Головне територіальне управління юстиції у Харківській області повторно розглянути запит ОСОБА_2 на отримання публічної інформації від 07.08.2017. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 апеляційні скарги позивача та відповідача залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2017 залишено без змін.

Постановою Верховного суду від 28.11.2018 касаційну скаргу відповідача задоволено, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.10.2017 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.

В обґрунтування позову позивачем вказано, що він звернувся до Головного територіального управління юстиції у Харківській області із запитом про отримання публічної інформації, а саме: надання копій матеріалів службового розслідування, що проводилось відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року. Відповідь просив надіслати на електронну адресу, зазначену в запиті. Головне територіальне управління юстиції у Харківській області у своєму листі від 11.08.2017 року зазначило, що матеріали службового розслідування відносно ОСОБА_3 складені та зберігаються на паперових носіях в кількості аркушів 222. Як зазначив відповідач, копії матеріалів службового розслідування в електронному вигляді не створювались, у зв'язку з чим позивачу відмовлено у наданні запитуваної інформації в частині надання електронною поштою копії матеріалів службового розслідування. На думку позивача, такі дії відповідача є протиправними і незаконними та, як наслідок, порушують права позивача щодо доступу до інформації.

Ухвалою суду відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов, а позивачеві - відповідь на відзив.

Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Представник відповідача у наданих до суду письмових запереченнях проти заявленого позову заперечував та зазначив, що запитувані позивачем матеріали службового розслідування зберігаються у відповідача в паперовому вигляді загальним обсягом 222 аркуша, а, отже, оскільки матеріали службового розслідування в електронному вигляді не створювались, надання запитуваної інформації потребувало б створення її в інший спосіб, тобто створення такої інформації в електронній формі шляхом відповідного сканування та комп'ютерної обробки. Таким чином, відповідачем на підставі п.1 ч.1 ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" відмовлено у наданні запитуваної інформації в частині надання електронною поштою копії матеріалів службового розслідування. Представником відповідача вказано, що відповідь надану позивачу у відповідності до вимог ч.4 ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації", тобто у письмовій формі шляхом направлення письмової відповіді на абонентську скриньку ОСОБА_2 та в копії на електронну адресу. Щодо позовної вимоги позивача про стягнення на його користь понесених ним судових витрат у розмірі 7040,00 грн., відповідач зазначив, що вона є необґрунтованою та документально не підтвердженою. Отже, позовні вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Судом з матеріалів справи встановлено, що позивач 07.08.2017 року звернувся до Головного територіального управління юстиції у Харківській області із запитом про отримання публічної інформації, а саме: надати копії матеріалів службового розслідування, що проводилось відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року.

Відповідь позивач просив надіслати на електронну адресу, вказану в запиті.

Головне територіальне управління юстиції у Харківській області своїм листом від 11.08.2017 року повідомило позивача, що матеріали службового розслідування складаються з 222 аркушів, а копії матеріалів запитуваного службового розслідування у електронному вигляді не створювались. Також відповідачем вказано, що в даному випадку виготовлення електронних копій запитуваних документів є тотожним поняттю "створення нової інформації" або "створення інформації в інший спосіб".

На підставі пункту першого частини першої статті 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" відповідачем відмовлено позивачу в наданні запитуваної інформації в частині надання електронною поштою копії матеріалів службового розслідування (обсягом 222 аркуші) у зв'язку із тим, що Головне територіальне управління юстиції у Харківсьій області не володіє і не зобов'язано відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої позивачем зроблено запит.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо відмови у наданні запитуваної інформації засобами електронного зв'язку, позивач звернувся до суду із даним позовом.

По суті спірних правовідносин суд зазначає наступне.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений положеннями Закону України "Про доступ до публічної інформації".

Так, відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації визначених цим Законом.

Відповідно до положень ч.5 ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" запит на інформацію має містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

З урахуванням зазначеного вище, суд доходить висновку, що особа має право обирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме: письмову чи електронну, оскільки наявність такого права особи обумовлена можливістю зазначення у запиті лише електронної адреси.

Тобто, вказане свідчить про можливість обрання виключно електронної форми листування з розпорядником інформації, й, відповідно, отримання запитуваних копій документів тільки на електронну адресу.

Крім того, суд вважає необґрунтованим посилання представника відповідача на те, що запитувані матеріали службового розслідування не створені у електронному вигляді, а відображені та задокументовані лише на паперових носіях, а тому надання інформації в електронному вигляді на запит позивача потребував створення нового документа, оскільки в даному випадку, відбувається не створення нового документа, а перетворення його із паперового носія в електронний документ шляхом сканування без спотворення та без зміни цієї інформації.

Разом з тим, матеріали справи містять лист - відповідь представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 29.08.2017 №11/15-Ю297/27.17/29-196, в якому зазначено, що відповідно до приписів ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Закон України "Про інформацію" встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Під інформацією Закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 7 Закону України "Про інформацію" визначено, що ніхто не може обмежувати право особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

При цьому, Законом України "Про доступ до публічної інформації" передбачено порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ, зокрема, до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку про наявність права у особи, яка звертається за інформацією вибирати на власний розсуд форму копій документів, безпосередньо які вона запитує, а саме: електронну чи письмову.

Водночас, відповідно до положень ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.

Суд зазначає, що вказаний перелік є вичерпним, а відтак розширеному тлумаченню не підлягає.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 13 Закону України "Про доступ до публічної інформації" усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом .

Отже, ненадання запитуваної інформації, володіння якою не заперечується відповідачем, у зв'язку з тим, що вона зберігається в паперовому вигляді, суперечить положенням Закону України "Про доступ до публічної інформації", а відтак така відмова є протиправною та свідчить про допущення з боку розпорядника інформації, Головного територіального управління юстиції у Харківській області порушень діючого законодавства.

Поряд із цим, суд зазначає, що Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначає також інформацію з обмеженим доступом та підстави, за якими розпорядник інформації може обмежити доступ до інформації.

Статтею 6 вищезазначеного Закону визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація.

Крім того, частиною 2 вказаної норми передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

З матеріалів справи, судом встановлено, що позивачем запитувались у відповідача документи, а саме: матеріали службового розслідування складеного стосовно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3

Суд вважає за необхідне вказати, що відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну службу" одним із принципів державної служби є прозорість, тобто відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України.

Отже, слід дійти висновку, що будь-яка інформація, що пов'язана із здійсненням суб'єктом владних повноважень своїх функцій, не може бути обмежена у доступі, крім випадків, прямо передбачених законодавством, що також стосується і інформації про вчинення незаконних дій під час виконання посадовою особою функції держави.

Таким чином, обмеженню підлягає інформація, а не документ. Тобто вказане слід розуміти таким чином, що у випадку якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

У такому випадку копія документа повинна надаватися у звичайному порядку, при цьому інформація, доступ до якої обмежено, вилучається шляхом ретушування або іншим способом на вибір розпорядника інформації.

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України "Про доступ до публічної інформації" забороняє розпоряднику інформації відмовляти у доступі до документу, натомість наділяючи розпорядника інформації правом визначення обсягів інформації, що надається.

Тобто, відмова в наданні інформації є обґрунтованою лише у разі, якщо розпорядник на запит вказує якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію. В іншому випадку така відмова надати запитувану інформацію є необґрунтованою та такою, що суперечить Закону.

Вирішальним моментом для повного та всебічного вирішення даного спору є встановлення чи відноситься запитувана позивачем інформація до службової.

Так, приписами статті 9 Закону України "Про доступ до публічної інформації" визначено, що до службової може бути віднесена інформація, що:

1) міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, зокрема, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішення;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

При цьому відповідність одному із зазначених пунктів не створює обов'язку автоматичного віднесення інформації до службової.

Стаття 9 вказаного Закону передбачає, що така інформація може бути віднесена до службової. Тобто інформація, що міститься у будь-якій доповідній записці, не повинна автоматично мати статус "для службового користування". Це можливо у разі, якщо застосування "трискладового тесту" засвідчило наявність підстав для обмеження доступу до неї.

Відмовляючи у доступі до інформації з мотивів того, що вона є службовою, розпорядник має вказати, до якої з визначених частиною першою статті 9 Закону категорій належить ця інформація. Якщо інформація не належить до жодної з визначених цим положенням категорій, доступ до неї не може обмежуватись на підставі того, що вона є службовою.

Вищевказана позиція викладена в Постанові Пленуму ВАСУ № 10 від 29.09.2016р. "Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації".

Суд зазначає, що запитувані позивачем документи в електронному вигляді щодо службового розслідування ОСОБА_3 не містять службову інформацію, яка належить до категорії інформації, визначеної ч. 1 ст. 9 Закону України "Про доступ до публічної інформації", що також підтверджується листом Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 11.08.2017 року.

Поряд із тим, лист відповідача, яким позивачу відмовлено у наданні запитуваної інформації не містить посилання, яким саме законним інтересам буде завдано шкоду у разі надання позивачу інформації і чому обмеження доступу до інформації відповідає таким інтересам; в чому саме ця шкода полягає і в чому полягає її істотність; не зазначено причинно-наслідкового зв'язку між наданням доступу та можливим настанням шкоди; чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Отже, відповідач не застосував при наданні відповіді вимоги "трискладового тесту".

Таким чином, відповідачем не надано до суду належних та допустимих доказів того, що зазначена інформація є службовою або з обмеженим доступом, або містить державну таємницю.

Приймаючи до уваги вище наведене, суд доходить висновку, що відповідачем протиправно відмовлено у задоволенні запиту позивача від 07.08.2017 року на отримання публічної інформації з огляду на відсутність у відповідача запитуваних документів у електронному вигляді, а тільки їх наявність у паперовому вигляді.

Щодо посилань представника відповідача у відзиві на позов з урахуванням висновків Верховного Суду по розгляду даної справи про той факт, що позивачем несплачено та відповідно не надано доказів сплати рахунку №2 від 19.01.2018 для здійснення копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію, суд зазначає наступне.

Вище вказаний рахунок складено на підставі наказу Головного територіально управління юстиції у Харківській області від 20.09.2017 №47/1597.

Позивач із запитом на отримання інформації звернувся до відповідача 07.08.2017. Відповідь про відмову у наданні інформації датована 11.08.2017,тобто наказ винесений пізніше, ніж відповідь відповідача.

Крім того, позивач у своєму запиті просив надати інформацію саме на електронну адресу, а не у паперовому вигляді, тому посилання представника відповідача про несплату рахунку №2 від 19.01.2018, як на підставу законної відмови у наданні запитуваної інформації є безпідставними та такими, що не відповідають приписам законодавства, що регулюють дані правовідносини.

Щодо позовних вимог про зобов'язання Головного територіальне управління юстиції у Харківській області надати доступ до публічної інформації на запит ОСОБА_2 від 07.08.2017, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_2 копії матеріалів службового розслідування, що проводилося відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року, суд входить з наступного.

Суд зазначає, що обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Суд звертає увагу, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Вище вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17 та у постанові від 31 січня 2019 року у справі №806/1772/18.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суди зобов'язані відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку втручання у дискреційні повноваження відповідача є виправданими, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивачів.

А завданням адміністративного судочинства, у відповідності до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.

Так, у рішенні у справі Волохи проти України зазначено: "Таким чином, суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження."

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Броньовський проти Польщі" від 22 червня 2004 року). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гавенда проти Польщі" від 14 березня 2002 року, Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Аманн проти Швейцаріїї" від 16 лютого 2000 року).

Також, Європейський суд з прав людини Рішенням у справі "Круслена" від 24 квітня 1990 року зазначає, що "закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання."

Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні у справі "Фадєєва проти Росії" від 9 червня 2005 року, в якому суд з відсилкою до справи "Баклі проти Сполученого Королівства", зазначив, що: "Згідно з усталеною практикою суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку "необхідності" втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції".

Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями. Дана думка повністю підтверджена рішенням від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховного Суду України, який вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З урахуванням викладеного, враховуючи звернення позивача за запитуваною інформацією та протиправність відмови у її наданні, суд приходить до висновку, що належним та ефективним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є зобов'язання Головного територіального управління юстиції у Харківській області надати доступ до публічної інформації на запит ОСОБА_2 від 07.08.2017, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_2 копії матеріалів службового розслідування, що проводилося відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року.

Щодо позовних вимог про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Харківській області (61001, м. Харків, вул. Ярослава Мудрого, 16, код ЄДРПОУ 34859512) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) судові витрати за надання правової допомоги у розмірі 7040,00 грн., суд зазначає наступне.

Суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 87 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що витрати на правову допомогу належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), витрати пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної допомоги, передбачених законом.

Згідно ч. 1 ст. 94 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підтвердження понесення позивачем вказаних витрат до матеріалів справи надано копію договору про надання правової допомоги від 15.08.2017 року, відповідно до якого позивачем, ОСОБА_2, в якості замовника, доручається, ОСОБА_5, в якості виконавця, береться на себе зобов'язання надати замовнику правову допомогу у справі про оскарження дій Головного територіального управління юстиції у Харківській області, пов'язаних із розглядом запиту про отримання публічної інформації від 07.08.2017 року, а також, в разі необхідності за бажанням замовника, із інших питань на строк дії цього договору.

Відповідно до п. 4.1 та 4.2 договору про надання правої допомоги від 15.08.2017 року розмір вартості послуг виконавця за цим договором розраховується відповідно до строків та результатів вирішення спірних правовідносин, ступеню правової визначеності та складності справи, обсягу правових послуг, необхідних для досягнення бажаного результату та належного виконання окремих доручень замовника, а також обмежень, встановлених Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", постановою Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» №590 від 27.04.2006 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб згідно Закону України "Про державний бюджет України" за відповідний рік. Вартість послуг виконавця визначається домовленістю сторін та підтверджується калькуляціями-рахунками, які є невід'ємною частиною цього договору. За домовленістю сторін калькуляції-рахунки не потребують засвідчення підписами сторін. В разі незгоди із наданим виконавцем розрахунком замовник має право протягом доби від дня отримання калькуляції-рахунку надати свої письмові заперечення проти неї виконавцю, що не звільняє замовника від сплати вартості послуг виконавця у порядку та у строки, що передбачені п. 4.3 цього договору. Пунктом 9.1 договору від 15.08.2017 року визначено, що строк дії договору до 18 травня 2019 року.

Матеріали справи також містять акт виконаних робіт від 08.09.2017; калькуляцію - рахунок №1 від 08.09.2017, квитанцію до прибуткового касового ордеру №0807/17 від 08.07.2017 року про отримання коштів у сумі 7040,00 грн. від позивача; диплом магістра ОСОБА_5 на підтвердження отримання повної вищої освіти за спеціальністю "Правознавство" та здобуття кваліфікації юриста; дані ЄДР щодо ОСОБА_5 з наявним кодом КВЕД 69.10 "діяльність у сфері права".

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2006р. за № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" передбачено, що за втрачений заробіток - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, її представникові у зв'язку з явкою до суду в адміністративних справах, обчислюється за кожну годину пропорційно до середньої заробітної плати особи, розрахованої відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року, № 100. Загальний розмір виплати не може перевищувати суму, розраховану за відповідний час, виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до положень Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2017 рік" з 1 січня 2017 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 1600 гривень. Таким чином, вартість послуг фахівця у галузі права з надання правової допомоги не може перевищувати 640 гривень за одну годину

Відповідно до калькуляції-рахунку №1 від 08.09.2017 та квитанції до прибуткового касового ордеру №0809/17 позивачем сплачено своєму представнику 7040,00 грн за надання правової допомоги, пов'язаної із розглядом вказаної справи, а саме:

- ознайомлення з первісним матеріалом (документами) замовника (копіями матеріалів виконавчого провадження), їх вивчення та аналіз на предмет релевантності, незалежності, допустимості, ступеню ймовірного доказового значення - 3 години (640 грн х3=1920 грн);

- аналіз нормативного матеріалу, коментарів, роз'яснень, пошук і вивчення консультацій, судової практики в аналогічних справах, узагальнень судів касаційних інстанцій та правових позицій ВСУ, публікації науковців, висновків фахівців - 4 години (640 грн х4=2560 грн);

- складання тексту позовної заяви в інтересах ОСОБА_2 про визнання дій Головного територіального управління юстиції у Харківській області щодо ненадання публічної інформації незаконними, підготовка додатків та примірників позовної заяви й доданих до неї документів відповідно до кількості осіб, що беруть участь у справі - 3 години (640 грн х3=2560 грн);

Таким чином, позивач надав усі належні та допустимі докази понесених судових витрат в межах і обсягах, визначених законодавством, а тому заява про стягнення з бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Харківській області судових витрат за надання правової допомоги в розмірі 7040,00 грн підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог про встановлення судового контролю за виконанням рішення, встановивши строк для подачі звіту про виконання судового рішення у відповідності до статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Враховуючи, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є правом, а не обов'язком суду, а також приписи статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України щодо обов'язковості судових рішень та відсутності об'єктивних обставин щодо невиконання судового рішення з боку відповідача, суд не вбачає підстав для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності вчинених ним дій, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині визнання дії Головного територіального управління юстиції у Харківській області щодо відмови у задоволенні запиту на отримання публічної інформації ОСОБА_2 від 07.08.2017 незаконними; зобов'язання Головного територіального управління юстиції у Харківській області надати доступ до публічної інформації на запит ОСОБА_2 від 07.08.2017, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_2 копії матеріалів службового розслідування, що проводилося відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року. Решта позовних вимог задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Харківській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати дії Головного територіального управління юстиції у Харківській області щодо відмови у задоволенні запиту на отримання публічної інформації ОСОБА_2 від 07.08.2017 незаконними.

Зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Харківській області надати доступ до публічної інформації на запит ОСОБА_2 від 07.08.2017, а саме: надіслати на електронну адресу ОСОБА_2 копії матеріалів службового розслідування, що проводилося відносно заступника начальника управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області ОСОБА_3 у період з 10 по 23 листопада 2015 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Харківській області (61001, м. Харків, вул. Ярослава Мудрого, 16, код ЄДРПОУ 34859512) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) судові витрати за надання правової допомоги у розмірі 7040,00 (сім тисяч сорок гривень) грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.О.Чудних