Рішення № 80533342, 14.03.2019, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2019 року ЛуцькСправа № 140/178/19

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого – судді Костюкевича С.Ф.,

при секретарі судового засідання Шевчику Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 Державної казначейської служби України у Луцькому районі Волинській області про зобов’язання вчинити дії та стягнення матеріальної допомоги,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 Державної казначейської служби України у Луцькому районі Волинській області (далі – УДКСУ у Луцькому районі) про зобов’язання нарахувати матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, яка підлягала виплаті у 2018 році, відповідно до Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально- побутових питань, затвердженого постановою КМУ від 08 серпня 2016 року за № 500 та стягнути на її користь матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань на підставі її заяви від 09 жовтня 2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 01.08.2017 року по 10.10.2018 року працювала на посаді головного спеціаліста відділу надходжень та видатків УДКСУ у Луцькому районі.

09.10.2018 року звернулась до начальника УДКСУ у Луцькому районі із письмовою заявою про виплату їй матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань при звільненні з роботи, в зв'язку з тим, що у неї важкохворі батьки.

Право на отримання такого виду матеріальної допомоги, на її думку, вона має на підставі ч. 2 ст. 54 Закону України «Про державну службу».

Із часу звернення по даний час, матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань їй не виплачено.

З врахуванням вищевказаних обставин позивач просить позов задовольнити повністю. В попередніх судових засіданнях позовні вимоги підтримала, просила позов задоволити.

В судове засідання 14.03.2019 року представник позивача не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі, просила позовні вимоги задовольнити.

Представники відповідача у відзиві на позовну заяву та в судових засіданнях позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали, в судове засідання 14.03.2019 року не прибули. Підтвердили, що письмове рішення про нарахування матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань для позивачки чи відмову в нарахуванні – не виносилось. Зазначили, що за час роботи ОСОБА_1 у їх установі зауважень до службової діяльності не було.

Відповідно до частини третьої статті 268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Як передбачено частиною четвертою статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відтак, судовий розгляд справи проведено в порядку письмового провадження, без фіксування судового засідання технічними засобами.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення, враховуючи наступне.

Частина 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Судом встановлено, що наказом УДКСУ у Луцькому районі №16-ОС від 31.07.2017 року з 01.08.2017 року ОСОБА_1 прийнято на посаду головного спеціаліста відділу надходжень та видатків на період спеціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника. Вказано, що станом на 01.08.2017 року стаж державної служби ОСОБА_1 становить 12 років 05 місяців 07 днів та їй присвоєно 6 ранг державного службовця.

Наказом УДКСУ у Луцькому районі №20-ОС від 09.10.2018 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу надходжень та видатків 10.10.2018 року у зв’язку з виходом із спеціальної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника.

09.10.2018 року ОСОБА_1 перед звільненням подала начальнику УДКСУ у Луцькому районі заяву про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне. При вирішенні даного публічно-правового спору суд враховує положення таких нормативно-правових актів.

Частиною 2 статті 19 Конституції України зобов'язано органи державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією України та Законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року N 889-VIII (далі - Закон України N 889-VIII), державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Згідно ч. 2 ст. 1 вказаного Закону, державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну службу» державна служби здійснюється з дотриманням зокрема таких принципів:

професіоналізму - компетентне, об'єктивне і неупереджене виконання посадових обов'язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійно'1 компетентності;

доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічний інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень;

ефективності - раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики.

Частиною 1 ст. 8 цього ж Закону визначено, що державний службовець зобов'язаний: 1) дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки; 3) поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина; 4) з повагою ставитися до державних символів України; 5) обов'язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов'язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації; 6) забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій державних органів; 7) сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов'язки; 8) виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України; 9) додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції; 10) запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження державної служби; 11) постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності; 12) зберігати державну таємницю та персональні дані осіб, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню; 13) надавати публічну інформацію в межах, визначених законом.

З вищевказаних положень законодавства про державну службу вбачається, що на державного службовця покладена висока відповідальність, яка має проявлятися у відданості справі, бажанні працювати на благо держави шляхом цілеспрямованого виконання посадових обов'язків, під час яких першочергове значення має надаватися публічним інтересам, а не приватним.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України «Про державну службу» заробітна плата державного службовця складається з посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавку за ранг державного службовця, виплат за додаткове навантаження та премій (у разі встановлення).

В силу ч. 2 ст. 54 Закону України «Про державну службу» державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Порядок надання та розмір такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України, а саме передбачені у Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2016 р. N 500, згідно якого рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 Закону України «Про державну службу» держава заохочує державних службовців до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

У зв'язку з цим позивач мала право на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати за своєю заявою від 09.10.2018 року.

Виникнення права на отримання вказаної допомоги законодавством не поставлено в залежність від розсуду керівника апарату державного органу та обґрунтованості мотивів, з яких працівник державної служби звертається за отриманням такої допомоги.

Отже, необхідними умовами для отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є наявність коштів на виплату допомоги.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про державну службу» оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

Положеннями підпункту 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї Постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

При цьому, згідно з пунктом 8 Постанови №268 видатки, пов'язані з набранням чинності цією постановою, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів.

Згідно роз'яснень Міністерства праці та соціальної політики України від 16 жовтня 2009 року №620/13/84-09, рішення про надання такої матеріальної допомоги приймається керівником відповідного органу, виходячи з обставин, викладених у заяві працівника.

В судовому засіданні встановлено та підтверджено випискою із медичної картки від 31.10.2018 року, актом обстеження матеріально-побутових умов від 05.03.2019 року, що ОСОБА_1 проживає у квартирі разом з батьками. Матір ОСОБА_3 пенсіонерка, хворіє, потребує невідкладного лікування. Батько ОСОБА_4 пенсіонер, хворіє, лежачий та йому потрібне стаціонарне лікування. Зазначені обставини є соціально-побутовими, які були наявними і на час подання заяви і є обґрунтованими для отримання спірної матеріальної допомоги.

Відповідно до ч.1 ст. 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Пунктом 30 частини 2 статті 2 цього Кодексу регламентовано, що кошторис основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.

Статтею 3 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетним періодом для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, є один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

З аналізу наведених норм суд приходить до висновку, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань державного службовця здійснюється керівником установи в бюджетному році, який починається 01 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року, коли була подана відповідна заява за наявності коштів фонду оплати праці на її виплату.

З оглянутого судом кошторису відповідача на 2018 рік вбачається надходження коштів із загального фонду бюджету в сумі 2 278 700 грн. в тому числі і на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Штатним розписом УДКСУ у Луцькому районі, який введено в дію з 01.01.2018 року передбачено штат у кількості 18,5 штатних одиниць працівників з місячним фондом заробітної плати за посадовими окладами 82 021 грн., проте зі змісту розрахункових листів за період з січня 2018 року по грудень 2018 року вбачається, що в 2018 році було фактично зайнято 15,5 штатних одиниць, тобто було 3 вакантних посади в 2018 році.

З матеріалів справи, а саме зі змісту розрахункових листів поданих відповідачем за період з січня 2018 року по грудень 2018 року по нарахуванню та утриманню заробітної плати працівникам УДКСУ у Луцькому районі судом встановлено, що станом на дату звернення ОСОБА_1 до відповідача із заявою про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та на дату звільнення, вказана матеріальна допомога позивачці не виплачувалась, проте така матеріальна допомога була виплачена в листопад 2018 року всім працівникам на наступний місяць після звільнення позивача, тобто станом на дату звернення ОСОБА_1 до відповідача із заявою про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в управлінні були наявні кошти на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, як і на виплату премій та надбавки за інтенсивність праці.

Пунктом 4.13 колективного договору схваленого загальними зборами трудового колективу 01.03.2018 року в протоколі №1 УДКСУ у Луцькому районі передбачено надання працівникам матеріальної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати для вирішення соціально-побутових питань починаючи з другого півріччя поточного року при наявності фонду оплати праці та забезпеченні всіх гарантованих і обов`язкових виплат.

Також, протоколом №2 від 18.04.2018 року зборів трудового колективу УДКСУ у Луцькому районі було вирішено надати матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань ОСОБА_1

Посилання представника відповідача в судовому засіданні на те, що зміни до кошторису управління в бік збільшення фонду оплати праці, що відбулися лише 30.11.2018 року та 14.12.2018 року на суму 9 360 грн. та 5 694 грн. і тому на жовтень 2018 року виплатити спірну матеріальну допомогу позивачці не мали можливості, суд до уваги не приймає, оскільки сума такого збільшення є незначною порівняно з фондом зарплати по установі саме на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань працівників в листопаді 2018 року становила приблизно 115 тис. грн. і при цьому в листопаді-грудні 2018 року всім працівникам виплачувалась ще й премія та надбавка за інтенсивність праці, що вбачається з досліджених судом розрахунків заробітної плати працівників за 2018 рік, які приєднані до матеріалів позову. На переконання суду фінансовий ресурс для виплати такої допомоги у жовтні 2018 року у відповідача був наявним і загрози непроведення обов`язкових та гарантованих виплат складової зарплати всім працівникам у випадку виплати такої допомоги позивачці, не було.

Оскільки, відповідачем не надано належних доказів щодо відсутності коштів для виплати позивачу матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік у розмірі середньомісячної заробітної плати, то суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Крім того, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов’язків.

У частині другій статті 2 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Таким чином, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, усі рішення та дії суб’єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті (вчинені) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Частиною першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України «Про державну службу», без дотримання вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, що свідчить про допущення відповідачем як суб'єктом владних повноважень протиправної бездіяльності стосовно розгляду поданої позивачем заяви.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Застосовуючи механізм захисту порушеного права та керуючись повноваженнями, наданими ч. 2 ст. 245 КАС України, суд вважає за необхідне визнати протиправними дії УДКСУ у Луцькому районі щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році відповідно до Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 року №500.

Стосовно позовних вимог у частині стягнення матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань на підставі її заяви від 09 жовтня 2018 року, суд зазначає, що вказані питання належать до дискреційних повноважень відповідача.

Як встановлено судом матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань на підставі заяви від 09 жовтня 2018 року ОСОБА_1 не нараховувалась.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними ст. 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право.

Таким чином, суд зазначає, що позовні вимоги не можуть бути задоволені у спосіб, обраний позивачем.

Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенство права. Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Обмеження дискреційної влади як складова верховенства права і правової держави вимагає, насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини.

Положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 року у справі «Класс та інші проти Німеччини», із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.

Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Враховуючи невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права та застосовуючи механізм захисту права та його відновлення, порушеного суб'єктом владних повноважень, керуючись повноваженнями, наданими ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 245 КАС України суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати УДКСУ у Луцькому районі нарахувати та невиплати ОСОБА_1 матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році відповідно до Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 року №500 з урахуванням висновків зроблених судом у даній справі. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України та на підставі Закону України «Про державну службу», Кодексу Законів про Працю України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії ОСОБА_2 Державної казначейської служби України у Луцькому районі Волинській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році відповідно до Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 року №500.

Зобов’язати ОСОБА_2 Державної казначейської служби України у Луцькому районі Волинській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році відповідно до Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 року №500.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статями 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням вимог підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу. Апеляційна скарга може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач ОСОБА_1 (45612, Волинська область, селище міського типу Торчин, вулиця Набережна, будинок 3, ідентифікаційний код НОМЕР_1).

Відповідач ОСОБА_2 Державної казначейської служби України у Луцькому районі Волинській області (43021, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Стрілецька, будинок 4А, код ЄДРПОУ 38009654).

ОСОБА_5 Костюкевич

Повне рішення суду складено 19.03.2019 року.