Ухвала суду № 80501342, 12.03.2019, Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КРИВОГО РОГУ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

іменем України

Справа № 210/4912/18

Провадження № 1-кп/210/264/19

"12" березня 2019 р. м. Кривий Ріг

Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:

Головуючого судді Ступак С.В.

з участю:

секретаря судового засідання Драгунової Я.М.,

прокурора Іванова В.Г.,

обвинуваченого ОСОБА_2,

захисника Орлова В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Кривого Рогу матеріали кримінального провадження за обвинувальним актом щодо ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.307 КК України, -

ВСТАНОВИВ:

У провадженні судді Дзержинського районному суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області перебуває вказане кримінальне провадження щодо ОСОБА_2.

12 березня 2019 року через канцелярію суду від захисника обвинуваченого - адвоката Орлова В.І. надійшло клопотання про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_2 із взяття під варту на цілодобовий домашній арешт. Своє клопотання адвокат Орлов В.І. обґрунтовує тим, що прокурор не довів той факт, що інші запобіжні заходи не можуть унеможливити порушення ОСОБА_2 процесуальних обов'язків. Крім того, просив суд, відповідно до змісту вимог ст.178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя чи інших способів незалежної процесуальної поведінки. Також захисником зазначено, що його підзахисний ОСОБА_2 з 2017 року бере участь у програмі Йєльського університету щодо лікування залежності від наркотичних засобів та ВІЧ-інфекції на території України, під час проходження якої, йому необхідно приймати відповідні медичні препарати, які надаються з боку соціального працівника, що здійснює нагляд з ним.

За клопотанням захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - Орлова В.І. у судовому засіданні було допитано у якості свідка ОСОБА_4, яка працює інтерв»юєром в інституті політики і громадського здоров'я у м. Києві.

У судовому засіданні свідок ОСОБА_4 повідомила суд, що ОСОБА_2 відповідно до угоди укладеної між Управлінням інституту політики і громадського здоров'я у м. Києві та останнім перебуває під її наглядом за програмою «Інтеграція лікування залежності ВІЛ-інфекції». Відповідно до її обов'язків, остання час від часу перевіряє стан хворого на ВІЛ, а саме ОСОБА_2 та яким чином останній дотримується курсу лікування, який призначає лікар за місцем медичного обліку. Крім того, обов'язковою процедурою при лікуванні ВІЛ-інфікованих є проходження АРТ-терапії. На запитання чи можливо проходити відповідну процедура в умовах позбавлення волі, а саме, в умовах СІЗО, свідок ОСОБА_4 повідомила, що таке можливе за умови звернення затриманої особи до медичної частини установи відбування покарань із заявою про те, що вона є ВІЛ-інфікованою та потребує проходження відповідних процедур.

Захисник - адвокат Орлов В.І. підтримав своє клопотання про зміну запобіжного заходу та просив суд його задовольнити.

Обвинувачений ОСОБА_2 просив суд задовольнити клопотання про зміну запобіжного заходу і застосувати до нього цілодобовий домашній арешт за адресою його реєстрації та мешкання.

Прокурор заперечував щодо зміни запобіжного заходу відносно обвинуваченого ОСОБА_2 та наполягав на продовженні раніше обраного запобіжного заходу у виді взяття під варту.

Суд, вислухавши доводи сторін, вивчивши клопотання захисника про зміну запобіжного заходу та клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, дослідивши обвинувальний акт, приходить до наступного висновку.

Під час вирішення питання про зміну обвинуваченому раніше обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт, суд враховує вимоги ст.29 Конституції України, ст.9 Загальної Декларації прав людини, ст. 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст.12 КПК України, за змістом яких обмеження права особи на свободу й особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках, за встановленою процедурою, а також той факт, що взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого , його моральні переконання, майновий стан і зв'язки з державою , в якій він зазнає судового переслідування (рішення ЄСПЛ «Смірнови проти Росії»(п. 60).

Також суд враховує, що відповідно до ст.183 ч.1 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК України.

Європейський суд з прав людини у справі «Сергій Волосюк проти України» зазначив, що зі спливом певного часу тяжкість злочину, в якому особа підозрюється чи обвинувачується, як єдина підстава тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може бути достатньою.

Відповідно до ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 р. Європейський суд з прав людини вказав, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитись від слідства.

Європейський суд з прав людини у справі «Ілійков проти Болгарії» закріпив, що «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні «ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».

Продовження тримання під вартою може бути виправданим тільки за наявності певного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважує принцип поваги до особистої недоторканності (рішення ЄСПЛ «Харченко проти України», «Лабіта проти Італії»).

Так, відповідно до вимог п. п. 3, 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та практику Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.

Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

Згідно із п. 4 ч. 2 ст. 183 КПК України запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 184 КПК України під час досудового слідства встановлено наявність ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України.

Судом встановлено, що наявність заявлених ризиків, передбачених ст. 177 КПК України не зменшилась, що дає достатні підстави суду для продовження строку тримання під вартою.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини «Тейс проти Румунії» автоматичне продовження строків тримання під вартою суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому при вирішення питання про продовження строку тримання під вартою відносно обвинувачених суд виходить не з принципу автоматичного продовження строку тримання під вартою, а враховує, що ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.307 КК України, за яким законом України про кримінальну відповідальність передбачене покарання у виді позбавленням волі на строк до 10 років, а також особу обвинуваченого, а саме те, що останній має на утриманні малолітню дитину та отримує пенсію за інвалідністю, однак будь-яких доказів суду не надано.

Відмовляючи у задоволенні клопотання захисника про зміну запобіжного заходу ОСОБА_2, суд бере до уваги те, що останній обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк до 10 років.

Враховуючи наведене, суд вважає необґрунтованими, а тому і не підлягаючими задоволенню доводи захисника у клопотанні про необхідність зміни запобіжного заходу.

Інші, менш суворі запобіжні заходи, не забезпечать належної процесуальної поведінки обвинуваченого і продовження раніше обраного щодо нього запобіжного заходу у виді тримання під вартою є необхідним, а тому клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою є обґрунтованим та таким що підлягає задоволенню.

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин. Тримання особи під вартою завжди може бути виправдано, за наявності ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.

При цьому суд враховує, що у розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість покарання не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту.

При вирішенні питання про продовження строку запобіжного заходу судом враховується практика Європейського суду з прав людини, зокрема, Рішення «Лабіта проти Італії», згідно якого тримання під вартою є виправданим у певному випадку, лише якщо конкретні ознаки розкривають наявність публічного інтересу, що переважає, попри презумпцію невинуватості, над повагою до особистої свободи.

Щодо доводів захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - Орлова В.І. про зміну запобіжного заходу у зв'язку з поганим станом здоров'я обвинуваченого, то суд зазначає.

В своєму рішенні від 24.03.2016 року у справі «Корнейкова та Корнейков проти України» (Заява №56660/12), яке набрало силу остаточного 24.06.2016 року, у пункті 128 Європейський Суд з прав людини нагадує, що згідно зі статтею 3Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання заходу не повинні завдавати їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення охорона здоров'я такої особи та її благополуччя забезпечувалися належним чином (див. рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

В пункті 149 цього рішення зазначено, що суд вважає, що «належність» медичної допомоги під час тримання під вартою залишається найбільш важким елементом для визначення. Лише той факт, що ув'язненого оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може привести до висновку, що медична допомога була належною (див. рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади мають забезпечити повну фіксацію стану здоров'я особи, яка тримається під вартою, та лікування, яке ця особа отримувала під час перебування під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-ХІІ), оперативність і точність постановки діагнозу і надання допомоги (див. згадане рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року), а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. там само, пп. 109 та 114; а також рішення у справах «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 року; та «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування (див. згадане рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan, п. 116, та рішення у справі «Голомийов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року).

Отже, стала практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що особі, яка тримається під вартою повинна надаватися своєчасна та належна медична допомога. Інакше це призводить до порушення положень статті 3 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Однак, на запит суду який був направлений до Криворізької установи виконання покарань УДПтСУ у Дніпропетровській області № 3 не було надано відповіді на запит, щодо стану здоров'я обвинуваченого ОСОБА_2, а тому у суду не має доказів того, що у обвинуваченого дійсно погіршення стану здоров'я.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу.

Відповідно до правової позиції ЄСПЛ, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.

У відповідності до вимог ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків. Застосування таких заходів завжди пов'язано із необхідністю запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України.

ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину. Будь-яких даних про зменшення чи відсутність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, для застосування стосовно обвинуваченого більш м'якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою в судовому засіданні не встановлено.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 177, 178, 183, 197, 314, 315, 316, 331, 370, 372 КПК України , суд -

УХВАЛИВ :

Клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_2 - адвоката Орлова В.І. про зміну запобіжного заходу - залишити без задоволення.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали суду складено 14 березня 2019 року.

Суддя: С. В. Ступак