Рішення № 80476777, 15.03.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6201/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2019 року м. Одеса

У залі судових засідань №6

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Судді Харченко Ю.В.

При секретарі Савулій В.О.

Розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту Державною міграційною службою України прийнято Рішення №912-15 від 30.12.2015року про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не погодившись з яким, позивач звернувся до суду з позовом. За наслідками розгляду позовної заяви ОСОБА_1 Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.07.2016р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016р., у справі №815/1298/16, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано частково протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №912-15 від 30.12.2015 року щодо відмови у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням встановленої під час розгляду цієї справи додаткової інформації по країні походження ОСОБА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Також, позивач наголошує, що за наслідками повторного розгляду Державною міграційною службою України заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, контролюючим органом прийнято Рішення від 06 березня 2018року №92-18 про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач стверджує, що спірне Рішення Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним, оскільки ОСОБА_1 є громадянином ОСОБА_2 Арабської Республіки, але не може, та не бажає користуватися захистом своєї країни, з огляду на наявність у країні громадської належності ситуації загальнопоширеного насильства. Інформація по країні походження підтверджує об’єктивність побоювань позивача через його приналежність до певних груп ризику в Сирії, а саме, особи, що уникають призову, та дезертири з військових сил. Крім того, ситуація загальнопоширеного насилля в Сирії, враховуючи критерії визначені Європейським судом з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (рішення від 28.06.2011року №8319/07, №11449/07), свідчить про, те що ризик застосування до позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, є реальним. Означене підтверджується, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №67/262 від 15.05.2013р. «Положення в ОСОБА_2 Арабській Республіці», Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №68/182 від 18.12.2013р. «Положення щодо прав людини у ОСОБА_2 Арабській Республіці», Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №А/RES/71/130 від 19 грудня 2016р. «Положення в ОСОБА_2 Арабській Республіці».

Відповідач – Державна міграційна служба України з позовними вимогами не погоджується, та вважає їх необґрунтованими з підстав, викладених у письмовому відзиві на адміністративний позов (від 22.12.2018р. вхід.№40225/18), наголошуючи, зокрема, що співробітниками міграційної служби проведено всебічний аналіз заяви ОСОБА_1 щодо відповідності викладених у ній обставин вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами якого встановлено відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, під час вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фахівцями контролюючого органу встановлено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, внаслідок чого ОСОБА_1 не може чи не бажає повертатися до країни громадської належності внаслідок зазначених побоювань. На думку відповідача, ситуація в Сирії кардинально змінилась, зокрема, відбулося поліпшення політичного та соціального становища. Ситуація в Сирії є загальновідомим фактом, але військові дії заполонили не всі міста Сирії, залишились і ті, які живуть та функціонують у звичайному ритмі.

Ухвалою суду від 03.12.2018р. прийнято позовну заяву до розгляду, та відкрито загальне позовне провадження у справі №420/6201/18 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи наявність передбачених приписами ч.9 ст.205 КАС України, підстав, та зважаючи на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, судом ухвалено рішення щодо розгляду даної адміністративної справи в порядку письмового провадження.

Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.

Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів особової справи №2014ОD0232 громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки ОСОБА_1, 19.05.1995року народження, позивач є уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю – араб, за віросповіданням – мусульманин-суніт. У червні 2014р. ОСОБА_1 легально легковим автомобілем виїхав з ОСОБА_2 Арабської Республіки (м.Хомс) до Лівану (м.Аккар). У подальшому з м.Аккар (Ліван) вибув корабельним сполученням Тараблюс (Ліван) – Марсін (Туреччина), звідки ОСОБА_1 авіарейсом Стамбул (Туреччина) – Кишинів (Молдова), легально, на підставі паспортного документа серії 008500331, та молдавської візи, прибув до м.Кишинів. На територію України ОСОБА_1 прибув 12.09.2014р. з території Молдови нелегально, поза пунктом пропуску. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 17.09.2014року звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, посилаючись на те, що не може повернутися на батьківщину, оскільки в Сирії йде громадянська війна, а також на те, що вразі повернення він може бути примусово мобілізований до лав армії, чого він не бажає.

Судом з’ясовано, що Рішенням ДМС України №912-15 від 30.12.2015року, з посиланням на п.1 та 13 частини 1 статтю 13 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні громадянину ОСОБА_2 Арабської Республіки ОСОБА_1, відмовлено.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.07.2016р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016р., у справі №815/1298/16, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано частково протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №912-15 від 30.12.2015 року щодо відмови у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням встановленої під час розгляду цієї справи додаткової інформації по країні походження ОСОБА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

З матеріалів справи вбачається, що з метою виконання Постанови Одеського окружного адміністративного суду від 22.07.2016р., залишеної без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016р., у справі №815/1298/16, Державною міграційною службою України повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за наслідками якого винесено спірне Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із означеним Рішенням Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач – ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом.

Так, на думку суду, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання Державної міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягають частковому задоволенню, з урахуванням наступного.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зокрема, як встановлено судом, та зазначено вище Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.07.2016р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2016р., у справі №815/1298/16, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано частково протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №912-15 від 30.12.2015 року щодо відмови у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням встановленої під час розгляду цієї справи додаткової інформації по країні походження ОСОБА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В межах розгляду даної справи судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановлено наявність у ОСОБА_1 обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, з огляду на те, що в Сирії триває військовий конфлікт, котрий призводить до жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни. При цьому, у разі повернення до Сирії, ОСОБА_1 може стати жертвою свавільного насильства та може підлягати примусовому призову до армії або бути примусово рекрутованим з боку повстанців, оскільки, відповідно до п.28 Рекомендації УВКБ до груп осіб, які перебувають під ризиком переслідувань у Сирії віднесено, зокрема, осіб, котрі ухиляються від призову до збройних сил.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав, зокрема, відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Так, судом встановлено, що Державною міграційною службою України позивачу – ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Водночас, суд не погоджується з означеною позицією Державної міграційної служби України, з урахуванням наступного.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій ОСОБА_3 Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

При цьому, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Зокрема, судом встановлено, що на території ОСОБА_2 Арабської Республіки продовжується запеклий внутрішній збройний конфлікт, що підтверджується, зокрема, висновками: Контактного інформаційно-аналітичного центру з моніторингу міграційних процесів Державної міграційної служби України в "Оперативний звіт моніторингу міграційних процесів".

Крім того, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож вказані обставини доказуванню не потребують.

В Рекомендації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають ОСОБА_2 Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії ОСОБА_3 з прав людини з розслідування подій в ОСОБА_2 Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Відповідно до актуальної інформації про країну походження в допомозі при використанні рекомендацій УВКБ ООН в Сірії: "Незаконний виїзд" з Сирії та пов'язані з ним питання для визначення потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулку з Сирії, 1 лютого 2017 року, збройний конфлікт в Сирії характеризується систематичними та значними порушеннями прав людини, що полягають у застосування зброї військами (обстріли, авіаудари), фізичному насиллі.

Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) є авторитетною міжнародною спеціалізованою організацію з питань біженців, яка займається, зокрема, збором та аналізом інформації по країнам походження.

Означене, у тому числі, підтверджується Рекомендацією Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають ОСОБА_2 Арабську Республіку (редакція V) від листопада 2017року, актуальною інформацією Центрі новин ООН від 09.03.2018р.

Отже, Державною міграційною службою України при вирішенні спірного питання належним чином не враховувалась інформація щодо Сирії, зокрема, не досліджено політичного аспекту обґрунтованості побоювань ОСОБА_1, та не звернуто увагу на етнічну приналежність, та віросповідання позивача, не досліджено інформацію відносно осіб, які ухиляються від проходження військової служби, можливість застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, загроза життю безпеці та свободі через існування ситуації систематичного порушення прав людини в умовах внутрішнього військового конфлікту, та загальнопоширеного насильства.

Водночас, з урахуванням положень пунктів 1.2, 5.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011р. за №1146/19884, Державна міграційна служба України зобов'язана використовувати зазначену інформацію.

Крім того, розбіжності, які виявлені фахівцями Державної міграційної служби України під час проведення співбесіди з ОСОБА_1, не можуть беззаперечно свідчити про наявність підстав для відмови у вирішенні питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що у цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Окрім того, Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07), зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Окрім того, суд вважає за доцільне наголосити, що ситуація в країні походження ОСОБА_1 є небезпечною для життя та безпеки людей, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, судом встановлено, що при прийнятті спірного Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Державною міграційною службою України не враховано у повному обсязі інформацію про країну походження заявника щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, інформацію про загальнопоширене насильство в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту в Сирії, та систематичного порушення прав людини, у зв’язку з чим спірне Рішення Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним, та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов’язання Державної міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Як вбачається із змісту Рекомендації Комітету ОСОБА_3 Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_3 11.03.1980року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не в забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя, а відтак завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Таким чином, беручи до уваги вищевикладене вимога ОСОБА_1 щодо зобов’язання Державної міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, задоволенню не підлягає, оскільки є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача, та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Натомість, з метою повного захисту прав, свобод, та охоронюваних законом інтересів позивача - ОСОБА_1, суд, з урахуванням ч.2 ст.9 КАС України, вважає за доцільне вийти за межі позовних вимог, та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням окреслених у Рішенні висновків, та правової оцінки суду.

Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягають задоволенню частково, з вищенаведених підстав.

Керуючись ст.ст.72-76, ч.9 ст.205, ст.ст.241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування Рішення №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язання визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №92-18 від 06.03.2018р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов’язати Державну міграційну службу України (01001, м.Київ, вул.Володимирська,9, код ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути питання щодо визнання ОСОБА_1 (65000, АДРЕСА_1) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням окреслених у Рішенні висновків, та правової оцінки суду.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя Харченко Ю.В.

.