Рішення № 80476740, 15.03.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6200/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С. при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Тауфіка до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року щодо відмови ОСОБА_1 Тауфіку у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України надати ОСОБА_1 Тауфіка статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту,-

В С Т А Н О В И В:

З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 Тауфік до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року щодо відмови ОСОБА_1 Тауфіку у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України надати ОСОБА_1 Тауфіка статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду 29.11.2018 року було відкрито провадження по справі №420/6200/18 за правилами загального позовного провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що не погоджується з прийняттям рішення Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на те, що відповідачем не було досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим, позивач наголосив, що на сьогоднішній день на території ОСОБА_2 продовжується запеклий внутрішній збройний конфлікт. Тому, позивач має об’єктивні побоювання за своє життя та здороов`я. У зв'язку з викладеним, посилаючись на ст.1 Конвенції про статус біженця 1951р., Європейську Конвенцію з прав людини, ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача 31.01.2019 року за (вхід.№3593/19) надав до суду відзив щодо відмови позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі пославшись на те, що перевіркою Державної міграційної служби України підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач з ОСОБА_2 вперше виїхав 17.10.2006 року на підставі паспортного документу та студентської візи, що була видана Одеським національним медичним університетом. Офіційно на територію України позивач потрапив 18 жовтня 2010 року, на підставі паспортного документу серії 010505497 та студентської візи, із зазначеного часу нашу країну не залишав. Серед причин виїзду з ОСОБА_2 було встановлено, що позивач виїхав на територію України з метою отримання освіти у ВНЗ. Крім того, у позивача ніколи не виникало жодних проблем на Батьківщині з державними та правоохоронними органами. Відповідач також зазначив, що за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що позивач надає інформацію, яка містить суттєві розбіжності, що у свою чергу зменшує рівень довіри до клопотання в цілому. Разом з тим, відповідач наголосив, що за матеріалами особової справи, спостерігається, що звернення позивача обумовлене лише з потребою у легалізації на території України, про що позивач неодноразово стверджував під час співбесіди.

В судовому засіданні 05.03.2019 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження, позов підтримує в повному обсязі. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, а тому суд, на підставі положень ч.9 ст.205 КАС України, ухвалив рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження 15.03.2019 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, суд встановив наступні факти та обставини:

Позивач - ОСОБА_1 Тауфік, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин ОСОБА_2, уродженец ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю – сирієць, за віросповіданням – мусульманин-суніт.

17.10.2006 року ОСОБА_1 Тауфік вперше виїхав з ОСОБА_2 на підставі паспортного документу та студентської візи, що була видана Одеським національним медичним університетом. Протягом навчання позивач виїжджав до ОСОБА_2 в 2007 (1 місяць), 2008 (1 місяць) та 2010 (3 місяці) роках. 18 жовтня 2010 року позивач востаннє вибув з ОСОБА_2 авіарейсом Алеппо (ОСОБА_2) - Одеса (Україна). На територію України потрапив 18 жовтня 2010 року, офіційно, на підставі паспортного документу серії 010505497 та студентської візи. Із зазначеного часу територію України не залишав. Серед причин виїзду з ОСОБА_2 було встановлено, що позивач виїхав на територію України з метою отримання освіти у ВНЗ.

21.07.2016 року ОСОБА_1 Тауфік звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року, на підставі висновку управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області громадянину ОСОБА_1 Тауфік, ІНФОРМАЦІЯ_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до зазначеного висновку від 15.03.2017 року міграційною службою було встановлено, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, можливо визначити, що він не переслідувалася в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, заявник чітко стверджує, що не він, ані інші члени його родини не зазнавали та не зазнають переслідувань на Батьківщині за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, аналізом проведених із заявником анкетування та протоколу співбесіди, повертатися до країни своєї громадянської належності (ОСОБА_2) позивач не має змоги через наявне загострення соціально-політичної ситуації в регіоні постійного проживання, а також через ймовірну можливість свого примусового рекрутування до лав збройних сил ОСОБА_2. При зверненні позивач зазначив про військовий конфлікт на території ОСОБА_2, як причина неможливості повернення на Батьківщину. Крім того, позивач зазначив, що частина його близьких родичів залишились проживати на території ОСОБА_2 в м. Дамаск (матір, два брати та сестра), а частина виїхала до Лівану (сестра зі своїм чоловіком). Щодо родичів, які проживають на території Лівану, то було вказано, що вони проживають в цій країні легально (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). Щодо переслідування родини, позивач зазначив, що його родина не зазнає переслідувань або побоювань (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). В заяві, анкеті та протоколах співбесіди позивач вказує на військові дії в ОСОБА_2, як причина неможливості повернення на Батьківщину. Як спостерігається з ІКП, наразі м. Дамаск контролюється представниками національної армії ОСОБА_2, переважна більшість недержавних озброєних формувань, що діяли на території провінції, долучилися до режиму припинення вогню.

Під час проведення анкетування та протоколів співбесід позивачем не було надано жодних обґрунтованих доказів стосовно ймовірної загрози його життю, здоров’ю або свободі у випадку повернення на Батьківщину (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). Також, позивач не надав чіткої та детальної інформації, посилання на яку могли підтверджувати небезпеку у випадку можливого повернення на Батьківщину. Проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача не прослідковується взаємозв’язок між наявним збройним конфліктом в ОСОБА_2 та можливим існуванням доведеної та обґрунтованої загрози його життю, здоров'ю та свободі у випадку можливого повернення на Батьківщину.

З протоколу співбесіди вбачаається, що права особи та його рідних в ОСОБА_2 жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них не виникали, до свавільних арештів, затримань або позасудових рішень причетні не були. Позивач не надав чіткої інформації стосовно характеру, інтенсивності військових дій, які, з його слів відбуваються на території місця його проживання в ОСОБА_2. В якості обґрунтування власних тверджень стосовно ймовірної неможливості повернення до ОСОБА_2, позивач надавав лише загальновідому інформацію щодо ситуації, що склалася наразі на території ОСОБА_2, не деталізуючи відомості стосовно обставин, які погрожували чи можуть погрожувати йому особисто, його близьким родичам, чи іншим жителям району.

Так, під час проведення протоколу співбесіди, позивач стверджує, що під час проживання в ОСОБА_2, його права не порушувались та йому нічого не загрожує, так як його родина виїхала з м. Хомс в 2011 році до більш безпечного міста Дамаск, і їм на даний час нічого не загрожує (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). Перебування близьких родичів позивача у м. Дамаск, яким нічого не загрожує і це підтверджує позивач, вказує на існування внутрішнього переміщення, та підтверджується висновком, назва статті: «Сирійська армія оголосила про повну "безпечність" Дамаска та околиць», дата: 21.05.2018 року, Зміст статті: «Останні два райони передмістя Дамаска, які контролювались бойовиками ІД, були звільнені сирійською армією. Столиця ОСОБА_2 та її околиці оголошені "повністю безпечними". Сирійська армія у понеділок, 21 травня, оголосила столицю країни Дамаск, його передмістя та прилеглі до нього населені пункти "повністю безпечними" та звільненими від бійців усіх збройних формувань. Це стало можливим після того, як сирійська армія звільнила від бойовиків угруповання "Ісламська держава" (ІД) анклав навколо табору біженців Ярмук та район Хаджар-Асвад, що розташовані на південь від Дамаска. Як зазначає агенція АР, таким чином війська, підконтрольні президенту ОСОБА_2 Асаду, вперше від початку громадянської війни у ОСОБА_2 у 2011 році отримали повний контроль над Дамаском та прилеглими до нього територіями.».

При зверненні позивач зазначив про побоювання щодо рекрутування до збройних сил ОСОБА_2. Позивач стверджує, що у разі добровільного повернення до ОСОБА_2 йому загрожуватиме примусова служба в армії та участь у бойових діях (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). Слід зазначити, що рекрутування до військової служби є обов'язком будь якого громадянина своєї країни. Але позивач зазначає, що він не хоче нести службу, тому що це війна і він не хоче в когось стріляти (протокол співбесіди від 06.09.2016 року). Відповідно до законодавства ОСОБА_2, особи, які перебувають за кордоном мають право на отримання відстрочення від армії: «...при зтом даже в условиях гражданской войны у призывников есть возможность получить отсрочку от службы. Можно даже откупиться - совершенно легально.». Крім того, слід зазначити, що під час протоколу співбесіди від 04.08.2016 року, позивач вказав, що ні його батьки, ні він особисто не отримували повісток до армії. Позивач зазначив, що у нього є два рідні брати, але вони також строкову військову службу не проходили, через отримання відстрочки у зв'язку з навчанням. Ніяких підтверджень стосовно того, що позивача примусово рекрутують до лав армії надано не було, ця інформація була надана лише зі слів позивача.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI, біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують її особу, або такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Як встановлено у ході розгляду справи, ані позивач, ані його найближчі родичі не зазнавали будь-якої дискримінації, насильницького, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання. Найближчі родичі позивача, а саме: матір, два брати та сестра проживають в ІНФОРМАЦІЯ_3, а сестра зі своїм чоловіком проживають в Лівані, де проживають у безпеці і їм нічого не загрожує.

Згідно протоколу співбесіди від 06.09.2016 року позивачем було вказано, що він також мав законні можливості виїзду та звернення за міжнародним захистом та здійснити внутрішнє переміщення у вказаних країнах, але не вважав за необхідне це зробити. Позивач зазначив, що не поїде до вказаних країн, тому що у нього не має документів, а в Лівані дуже погана економіка і там вже не приймають сирійців.

Позивач зазначив, що приїхав на територію України з метою отримання освіти. В 2013 році позивач припинив навчання через фінансові труднощі та не можливість оплачувати навчання. Через відрахування з ВНЗ та побоювання повертатись на Батьківщину він звернувся за захистом до управління. Позивач вказав, що звернувся до територіального підрозділу ДМС через відсутність документів, тобто для легалізації його перебування в Україні (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). З огляду на вищезазначене, головною метою звернення позивача до управління була саме необхідність легалізації на території України, а не потреба в міжнародному захисті.

Таким чином можна дійти висновку, що виїзд позивача з країни громадянської належності був обумовлений загальним станом у країні в цілому, економічними проблемами та бажанням потрапити до економічно-стабільної країни, отримати роботу з постійними доходами та покращити життя. До того ж позивач лише припускає, що у нього можуть виникнути проблеми, у разі повернення на Батьківщину, без надання будь-якої інформації особистого характеру, або з джерел Інтернету, що може будь-яким чином підтвердити зазначене. Враховуючи зловживання процедурою, територіальний підрозділ ДМС приходить до загального висновку, що головною метою звернення позивача було саме необхідність в легалізації на території України, а не потреба в міжнародному захисті.

За таких обставин суд вважає, що позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження.

Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Крім того, згідно з інформацією при аналізі наданих документів, строк легального перебування позивача на території України закінчився в 2011 році, через що під час звернення було складено протокол про адміністративне правопорушення від 21.07.2016 року за ст. 203 КУпАП, тобто на території України позивач знаходився нелегально, порушуючи законодавство України. Вищезазначене позивач аргументував тим, що не володів законодавством України, хоча проживає на території України ще з 2006 року. Факт того, що він не відслужив в армії вказує, що паспортний документ міг бути офіційно продовжений не більше ніж на 2 роки, а те, що паспорт був в 2015 році, вказує на те, що продовження було двічі в 2011 та 2013 роках.

З матеріалів особової справи позивача також видно, що він взимку 2015 року загубив паспортний документ. Після чого він подав заяву до правоохоронних органів, на яку отримав відповідь, що встановити місцезнаходження втрачених документів не надалось можливим (протокол співбесіди від 04.08.2016 року). По теперішній час, зі слів позивача, паспортний документ він ще не отримав.

Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманною з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя.

Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 Тауфік у повному обсязі.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Враховуючи викладене, оцінюючи у сукупності надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 Тауфіка до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року щодо відмови ОСОБА_1 Тауфіку у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України надати ОСОБА_1 Тауфіка статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, задоволенню не підлягають відповідно до положень ч.1 ст.245 КАС України.

Судові витрати розподілити за правилами ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст.139,241-246,263 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 Тауфіка до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №300-17 від 14.07.2017 року щодо відмови ОСОБА_1 Тауфіку у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України надати ОСОБА_1 Тауфіка статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.

Повний текст судового рішення буде виготовлений 15.03.2019 року.

Рішення суду може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя Єфіменко К.С.

.