Рішення № 80453666, 14.03.2019, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2019 року Чернігів Справа № 620/188/19

Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1815 про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1В.) звернувся до суду з позовом до Військової частини А1815, в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні та стягнути з відповідача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 31.01.2018 по 08.11.2018 у сумі 137 593,44 грн.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що при звільненні зі служби відповідач несвоєчасно провів з ним повний розрахунок, виплативши грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не в день виключення зі списків особового складу (строк затримки 282 дні), чим порушив вимоги Кодексу законів про працю.

Ухвалою від 18.01.2019 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Також встановлено відповідачу 15-дений строк з дня вручення вказаної ухвали для надання відзиву на позов.

У встановлений ухвалою суду строк відповідач надав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу в задоволенні позову та пояснив, що звільнення військовослужбовця з військової служби є підставою для виплати йому грошової компенсації за неотримане речове майно, при цьому виплата здійснюється в межах бюджетних призначень на закупівлю речового майна на відповідний рік, а також встановлено чітку процедуру виплати такої компенсації. Враховуючи наведене, виплата позивачу вищевказаної компенсації відповідачем проведена після надходження відповідних коштів. Крім того, вважає, що норми законодавства про працю на позивача не поширюються, оскільки на момент виключення зі списків особового складу частини він був військовослужбовцем, а тому посилання позивача на застосування до спірних правовідносин норм трудового законодавства свідчить про порушення норм матеріального права, оскільки передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню, не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.

Позивач проходив службу у Військовій частині А1815 на посаді командира ремонтної роти бронетанкового озброєння і техніки ремонтно-відновлювального батальйону.

Наказом командира Військової частини А1815 від 30.01.2018 №24 позивача було звільнено з військової служби у запас відповідно до ч.6 ст.26 з урахуванням пп."і" п.1 ч.8 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за п."а" (у зв'язку з закінченням строку контракту) та виключено зі списків особового складу військової частини та знято з усіх видів забезпечення з 30.01.2018.

Оскільки вказаним наказом не було передбачено виплату позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у сумі 40 601,39 грн, позивач звернувся до суду із позовом за стягненням належної йому суми компенсації. Рішенням Чернігівського районного суду від 26.09.2018, яке набрало законної сили 17.12.2018, позов позивача задоволено. При цьому, фактично виплату компенсації проведено 09.11.2018.

Вважаючи, що відповідачем допущено порушення строків розрахунку при звільненні затримку, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на наступне.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20.12.1991 №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII).

Відповідно до ст.1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Згідно ч.1 ст.9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзацом другим ч.1 ст.9-1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за не отримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно п.3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 №178 (далі - Порядок №178), грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, звільнення з військової служби. Пунктом 4 Порядку №178 установлено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації. Відповідно до п.7 Порядку №178, виплата грошової компенсації здійснюється в межах бюджетних призначень на закупівлю речового майна, передбачених Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецзвязку, Головному управлінню розвідки Міноборони та Управлінню державної охорони на відповідний рік.

Отже, наведеними правовими нормами установлено, що звільнення військовослужбовця з військової служби є підставою для виплати йому грошової компенсації за неотримане речове майно, при цьому виплата такої компенсації здійснюється в межах бюджетних призначень на закупівлю речового майна на відповідний рік, відповідно до встановленої процедури.

Як було встановлено судом, наказом командира Військової частини А1815 від 30.01.2018 позивача виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення з 30.01.2018. В подальшому, Рішенням Чернігівського районного суду від 26.09.2018 присуджено виплату на користь позивача грошової компенсації за неотримане речове майно, яка фактично була перерахована на його картковий рахунок в листопаді 2018 року (а.с.20).

Суд зазначає, що порядок проведення розрахунків при звільненні з військової служби регулюється Законом України від 20.12.1991 №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Однак, положення цього Закону не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи щодо виплати середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Так, відповідно до вимог статей 116, 117 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у зазначений строк підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Середній заробіток це визначений нормами за встановленими правилами розмір заробітної плати працівника, обчислений за певний період часу. Середній заробіток відображає регулярні виплати, зумовлені системами заробітної плати, і є типовим для даного працівника. Середній заробіток визначається з фактичної заробітної плати за минулий час. Згідно із ст.1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Тобто, такий вид компенсації містить лише Кодекс законів про працю України, норми якого до даних відносин не можуть бути застосовані, оскільки законодавець дає можливість застосування правил загальної норми щодо виплатити працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку лише у випадку відсутності регулювання правовідносин спеціальною нормою.

При цьому, відповідно до вимог ст.2 Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Однак, грошова компенсація вартості за неотримане речове майно, не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, а її виплата здійснюється особі, звільненій з військової служби. Несвоєчасно виплачена грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, - не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію ст.2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у звязку з порушенням строків їх виплати" та статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Крім того, відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ, тощо).

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що військовослужбовці при проходженні ними служби отримують грошове забезпечення. Поняття "грошове забезпечення" відрізняється від поняття "заробітна плата" і не корелюється з ним.

Так, ч.2 ст.117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України. При цьому ст.117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Така позиція узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з ч.2 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст.117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень ст.ст.116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

За таких обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст.117 КЗпП України є безпідставним.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 27.06.2018 у справі №810/1543/17.

В силу прямої дії ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В той же час, згідно з ч.2 ст.77 цього Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, оскільки позивач проходив службу та одержував грошове забезпечення за рахунок держави, тобто, не знаходився в трудових відносинах з Військовою частиною А1815, то відносно нього не розповсюджуються положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, а тому в задоволенні його позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, є необґрунтованими, та в їх задоволенні належить відмовити в повному обсязі.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. У зв'язку з відмовою в задоволенні позову, витрати позивача на сплату правової допомоги не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст.241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини А1815 про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Позовач: ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, 14000, ід.код НОМЕР_1);

Відповідач: Військова частина А1815 (смт. Гончарівське, Чернігівський район, Чернігівська область, 15558, код ЄДРПОУ 07880688)

Повне рішення суду складено 14 березня 2019 року.

Суддя Л.О. Житняк