Рішення № 80383536, 27.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 лютого 2019 року № 826/8073/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів Арсірія Р.О. , Кузьменко В.А., Огурцова О.П. за участю секретарі судового засідання Шевченко М.В.

за участі представників сторін:

від позивача - заява про розгляд без участі позивача

від відповідача 1 - Бігдан Аліна Вікторівна

від відповідача 2- Паперняк Олеся Віталіївна

від третьої особи (Антитерористичний Центр при Службі безпеки України) - Шуба Людмила Миколаївна

від третьої особи (Служба безпеки України) - Михальченко Андрій Олексійович

від третьої особи (Міністерство внутрішніх справ України) -Скригонюк Ігор Володимирович

від третьої особи (Національна поліція України) - Золотухіна Ганна Олександрівна

від третьої особи (Міністерство оборони України) - не прибув;

від третьої особи (Адміністрація державної прикордонної служби України) - не прибув;

від третьої особи (Державна фіскальна служба України) - не прибув

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

За позовом ОСОБА_7 до треті особи Кабінету Міністрів України Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України Антитерористичний Центр при Службі безпеки України Міністерство внутрішніх справ України Службу безпеки України Міністерство оборони України Адміністрацію Державної прикордонної служби України Національна поліція України Державна фіскальна служба Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії Суд прийняв до уваги таке:

ОСОБА_7 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом в якому просить :

1. Визнати протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України від 01.03.2017 № 99 «Про затвердження Порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції»;

2. Визнати протиправним та нечинним наказ Міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб від 24.03.2017 № 39 «Про затвердження Переліку та обсягів товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення».

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою та прийняття оскаржуваних актів, на думку позивача, встановлюють дискримінаційні норми щодо внутрішньо переміщених осіб, обмежують права останніх у праві переміщувати їхнє рухоме майно. Просив суд розглядати справу за його відсутності.

Представники відповідачів заперечували щодо задоволення позовних вимог з підстав, вказаних у відзиві, які долучено до матеріалів справи. Також вказали, що оскаржувана Постанова та наказ прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України та спрямовані на боротьбу з тероризмом.

Національна поліція України вважала позовну заяву необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, згідно письмових пояснень від 12.09.2018.

Антитерористичний Центр при Службі безпеки України заперечував щодо позовних вимог та просив суд відмовити ОСОБА_7 у задоволенні позовних вимог, згідно письмових пояснень від 18.09.2018.

Представник Служби безпеки України у письмових поясненнях від 26.09.2018 вважав позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, у зв'язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні представник Міністерства внутрішніх справ України заперечував проти позовних вимог та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представники третіх осіб - Міністерства оборони України, Адміністрації державної прикордонної служби України та Державної фіскальної служби України в судове засідання не прибули, хоча були належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду.

Розглянувши наявні та надані представниками позивача та відповідача документи і матеріали, заслухавши думку представниками сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до частини першої статті 4 та частини першої статті 14 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову від 01.03.2017 № 99 «Про затвердження Порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції», якою Кабінет Міністрів України, зокрема постановив :

П.9 фізичні особи здійснюють переміщення товарів у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом за переліком та обсягами (вартість, вага, кількість), що затверджуються МТОТ.

Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, відповідно до пунктів 9, 31 Порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2017 року № 99, підпункту 19 пункту 4 Положення про Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 376, прийнято наказ № 39 від 24.03.2017 «Про затвердження Переліку та обсягів товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення».

Наказом № 39 від 24.03.2017 затверджено Перелік товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення.

Пунктом 3 даного наказу установлено, що фізичні особи переміщують до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення в обох напрямках товари згідно з Переліком у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом.

Пунктом 4 наказу № 39 від 24.03.2017 установлено такі обсяги товарів (крім особистих речей та підакцизних товарів), що переміщуються фізичними особами:

через лінію зіткнення з неконтрольованої території на контрольовану територію та у зворотному напрямку - товари, сумарна фактурна вартість яких не перевищує еквівалент 10000 гривень та сумарна вага яких не перевищує 75 кг на одну особу;

з контрольованої території до гуманітарно-логістичних центрів - товари, сумарна фактурна вартість яких не перевищує еквівалент 10000 гривень та сумарна вага яких не перевищує 75 кг на одну особу;

з гуманітарно-логістичних центрів на неконтрольовану територію - товари, сумарна фактурна вартість яких не перевищує еквівалент 20000 гривень та сумарна вага яких не перевищує 150 кг на одну особу.

Фізичні особи, що прямують через лінію зіткнення з неконтрольованої території до гуманітарно-логістичних центрів, мають право переміщувати особисті речі відповідно до Переліку.

Особисті речі та підакцизні товари переміщуються в обсягах, визначених в Переліку.

Згідно з переліком товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення дозволені такі товари :

Харчові продукти:

борошно пшеничне, житнє;

хлібобулочні вироби;

макаронні вироби;

крупи;

яловичина;

свинина;

сало;

м'ясо птиці;

риба та морепродукти;

ковбасні вироби;

напівфабрикати;

молоко;

сметана;

сири м'які, тверді;

масло;

яйця курячі;

цукор;

олія соняшникова;

сіль;

прянощі;

овочі;

фрукти;

кондитерські вироби;

діабетичні товари харчового призначення;

вода питна (в тому числі бутильована);

чай фасований в упаковках, призначених для роздрібної торгівлі, загальною вагою не більше, ніж 2 кг;

кава в зернах (смажена або не смажена), кава мелена, кава розчинна, в упаковках, призначених для роздрібної торгівлі, загальною вагою не більше, ніж 2 кг.

Непродовольчі товари:

побутова хімія;

письмове та канцелярське приладдя;

друкована продукція (періодичні видання, книги тощо)

товари особистої гігієни та індивідуальні косметичні засоби;

одяг, білизна, взуття (та інша галантерея);

дрібна побутова техніка;

садово-городній інвентар та інструменти - не більше п'яти одиниць;

один комплект (4 штуки) всесезонних або зимових, або літніх шин для легкових автомобілів, радіусом не більше 16 дюймів;

лікарські засоби у визначенні Закону України "Про лікарські засоби" - не більше п'яти упаковок або п'яти одиниць кожного найменування;

вироби медичного призначення для забезпечення життєдіяльності людини та контролю за її станом.

Підакцизні товари :

200 сигарет, або 250 грамів тютюну, або ці вироби в наборі загальною вагою, що не перевищує 250 грамів;

5 літрів пива, 2 літри вина, 1 літр міцних (із вмістом спирту більш як 22 %) алкогольних напоїв.

Перелік товарів, які можуть бути віднесені до особистих речей громадян:

товари особистої гігієни та індивідуальні косметичні засоби у кількості, що забезпечує потреби однієї особи на період поїздки;

одяг, білизна, взуття, що призначені виключно для власного користування і мають ознаки таких, що були у користуванні;

особисті прикраси, у тому числі з дорогоцінних металів та каміння, що мають ознаки таких, що були в користуванні (на особі в обґрунтованій кількості);

платіжні картки - не більше 3 одиниць;

один фотоапарат, одна кіно-, відеокамера разом з обґрунтованою кількістю додаткового приладдя;

переносні музичні інструменти - не більше двох штук;

один переносний звуковідтворювальний пристрій (у тому числі магнітофон, диктофон, програвач компакт-дисків тощо) з обґрунтованою кількістю плівок, платівок, дисків;

один переносний радіоприймач;

стільникові (мобільні) телефони - не більше двох штук;

один телевізор;

переносний (стаціонарний) персональний комп'ютер - не більше однієї одиниці і периферійне обладнання та приладдя до нього; флеш-карти - не більше трьох штук;

калькулятори, електронні книжки - не більше двох штук;

звичайна та/або прогулянкова дитячі коляски на кожну дитину, яка перетинає лінію зіткнення разом із громадянином, а у разі відсутності дітей - не більше однієї одиниці;

дві інвалідні коляски на кожну особу з інвалідністю, а у разі відсутності особи з інвалідністю - не більше однієї одиниці;

індивідуальні вироби медичного призначення для забезпечення життєдіяльності людини та контролю за її станом з ознаками таких, що були в користуванні;

лікарські засоби у кількості, що не перевищує п'яти упаковок кожного найменування на одну особу (крім лікарських засобів, що містять наркотичні чи психотропні речовини);

один годинник;

0,5 літра туалетної води та/або 100 грамів парфумів;

спортивне спорядження - велосипед, вудка рибальська, комплект лиж, комплект тенісних ракеток, інше аналогічне спорядження, призначене для використання однією особою;

власні речі з ознаками користування (меблі, посуд, кухонне приладдя, побутова техніка, постіль та постільна білизна, книги, зошити, канцелярське приладдя, килими, картини, освітлювальні прилади, інструменти, дитячі іграшки) в разі переїзду особи на проживання з неконтрольованої території на контрольовану територію.

Вважаючи такими, що порушують права та законні інтереси, а також звужують їх зміст, спірні пункти Постанови №99 та наказу №39, позивач звернувся до суду з зазначеним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

При цьому, обов'язковою умовою скасування такого рішення є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Основоположними принципами діяльності Кабінету Міністрів України є дотримання верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 49 вказаного Закону Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Так, як зазначалося вище ОСОБА_7 є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 16.02.2018 № 0000478013.

Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 99 від 01.03.2017, яким зокрема встановлено, що фізичні особи здійснюють переміщення товарів у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом за переліком та обсягами (вартість, вага, кількість), що затверджуються МТОТ.

В подальшому, Міністерством з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України прийнято оскаржуваний наказ № 39, яким затверджено Перелік та обсяг товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон №5207) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону № 5207 визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Згідно з положеннями статті 6 Закону № 5207, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що обов'язковою ознакою дискримінації є встановлення факту обмеження (зменшення, звуження, позбавлення) права.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог в контексті існування порушеного права позивача у зв'язку з прийняттям оскаржуваних нормативних актів, суд приймає до уваги те, що згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Вказане положення Конституції України співвідноситься зі змістом ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції та першого Протоколу до неї, згідно якої кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Права, викладені у п. 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Відповідачами під час розгляду справи з посиланням на належні та допустимі докази не доведено виправданості суспільному інтересу, а також інтересам національної і громадської безпеки встановлення обмежень прав фізичних осіб при здійсненні переміщення товарів у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом, внаслідок чого Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що норми пункти 9 оскаржуваної Постанови та наказу № 39 необґрунтовано значною мірою звужують та обмежують права фізичних осіб при здійсненні переміщення товарів у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом до району або з району проведення антитерористичної операції (через лінію зіткнення та/або в її межах), що, в свою чергу, не узгоджується з наведеними вище нормами Конституції України та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

В той же час, приходячи до переконання про часткове задоволення позовних вимог, суд виходить з наступного.

Частиною другою ст. 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Отже, за змістом наведеної норми Конституції України, судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. А правильніше - те право, яке особа вважає порушеним.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 № 6-зп «Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України» частину другу ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.

З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.

Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона має право розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Таким чином, якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.

У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього розв'язати спір.

Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні від 1 грудня 2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Позивачем в порушення вимог ч.1 ст.77 КАС України не доведено, в чому полягає порушення його прав та інтересів у зв'язку з прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України від 01.03.2017 № 99 в частині, що не стосується переміщення фізичними особами товарів у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі автомобільним транспортом, внаслідок чого позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

В той же час, відповідачами не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття спірної Постанови Кабінету Міністрів України №99 від 01.03.2017 (пункт 9) та наказу №39 від 24.03.2017 Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб від 24.03.2017 № 39 «Про затвердження Переліку та обсягів товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення», з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову.

Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_7 задовольнити частково.

Визнати протиправним та нечинним п. 9 Порядку переміщення товарів до району або з району проведення антитерористичної операції, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 99 від 01.03.2017.

Визнати протиправним та нечинним Наказ Міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб від 24.03.2017 № 39 «Про затвердження Переліку та обсягів товарів, дозволених для переміщення до/з гуманітарно-логістичних центрів та через лінію зіткнення».

В решті позову - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_7 (РНОКПП НОМЕР_2, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2; взятий на облік як внутрішньо переміщена особа : АДРЕСА_1) сплачений ним судовий збір у розмірі 352,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2).

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення виготовлено 12.03.2019.

Головуючий суддя Р.О. Арсірій

Судді В.А. Кузьменко

О.П. Огурцов