Рішення № 80361220, 04.02.2019, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/2340/17

Провадження № 2/463/172/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2019 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Шеремети Г.І.

за участю секретаря судових засідань ОСОБА_1

представника позивача ЛМР ОСОБА_2

представника відповідачів

ОСОБА_3, ОСОБА_4 ОСОБА_5

представника третьої особи УКВ ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_7 міської ради до приватного нотаріуса ОСОБА_7 міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третіх осіб: Упраління комунальної власності ОСОБА_7 міської ради, Приватного підприємства «Півколо Случ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Півколо-будматеріали», Приватного підприємства «Півколо Сервіс» про скасування державної реєстрації права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння та повернення безпідставно набутого майна, суд,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_7 міська рада звернулася до суду з позовом, просить витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_10 на користь територіальної громади м.Львова в особі ОСОБА_7 міської ради нежитлове приміщення, об’єкт житлової нерухомості: Ні, загальною площею 375,7 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14 та зобов’язати повернути вказане майно територіальній громаді м.Львова в особі ОСОБА_7 міської ради. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_10 на об’єкт нерухомого майна – нежитлове приміщення, об’єкт житлової нерухомості: Ні, загальною площею 375,7 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14.

Позов мотивує тим, що ОСОБА_7 міською радою з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було встановлено, що право власності на спірне нерухоме майно – нежитлове приміщення, загальною площею 375,7 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14, (власником якого є територіальна громада м.Львова в особі ОСОБА_7 міської ради, що підтверджується рішенням ОСОБА_7 міської ради «Про оренду цілісного майнового комплексу за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14» від 10.03.2000 року №083 та договорами оренди майна за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14 від 21.04.2000 року), зареєстровано у відповідних частках за відповідачами ОСОБА_3 (1/8), ОСОБА_4 (1/8), ОСОБА_9 (1/4) та ОСОБА_10 (1/2) на підставі протоколу загальних зборів учасників ТзОВ «Кварта Нова» від 22.09.2016 року. Зазначене нерухоме майно було внесено до статутного капіталу ТзОВ «Кварта Нова» ОСОБА_11 на підставі протоколу №2 загальних зборів учасників ТзОВ «Кварта Нова» від 09.09.2016 року, акту приймання-передачі майнового вкладу до статутного капіталу б/н від 14.09.2016 року. Право власності на нерухоме майно ОСОБА_11 набуто на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення №692 від 02.09.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 міського нотаріального округу ОСОБА_12 та укладеного з ОСОБА_13, який набув право власності на спірне майно 26.08.2016 року на підставі розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 04.04.1996 року №237 та реєстраційного посвідчення б/н від 19.08.1996 року, виданого ОКП ЛОР «БТІ та ЕО». Оскільки згідно відповіді Галицької районної адміністрації від 31.01.2017 року та долучених до неї додатків спірного розпорядження №237 Галицька адміністрація не видавала, оскільки в адміністрації таке відсутнє, то позивач вважає, що майно вибуло незаконно з володіння власника ЛМР поза її волею, оскільки згоди на її відчуження не давала, а тому наявні підстави для його витребування у відповідачів в порядку ст..388 ЦК України. Про незаконність заволодіння вказаним майном свідчить і розпочате по даному факту кримінальне провадження №42016141040000088 від 25.08.2016 року. А тому ОСОБА_7 міська рада звернулася до суду з даним позовом, який просить задоволити.

Представник позивача ЛМР в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі, дав пояснення аналогічні обставинам, викладеним в позовній заяві. Крім того, на підтвердження обґрунтованості заявленого позову покликався на положення ч.1 ст.388 ЦК України, зазначивши при цьому, що спірне майно вибуло з володіння власника ЛМР поза її волею, оскільки як вбачається відповіді адміністрації від 31.01.2017 року та долучених до неї додатків спірного розпорядження №237 Галицька адміністрація не видавала. Таку відповідь (довідку) про неіснування такого розпорядження вважає єдиним і вичерпним доказом того, що майно вибуло поза волею власника. Крім того, долучив до матеріалів справи судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування положень ст.388 ЦК України. Проти поданих відповідачами заяв про застосування строків позовної давності заперечив (т.1, а.с.243) та пояснив, що такий строк не пропущено, так як міська рада дізналась про порушення свого права в серпні 2016 року, коли право власності на спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_13. Крім того, пояснив, що наявна в матеріалах інвентаризаційної справи за адресою: м.Львів, пр.-т.ОСОБА_14, 88, копія листа Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_7 міської ради №5620/2302 від 22.09.2008 року, про ніби-то обізнаність Управління комунальної власності про відчуження нежитлового приміщення, що за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14, не є допустимим доказом у справі. Вказане, на думку представника позивача, стверджується тим, що наявна лише копія листа та оригінал такого згідно пояснень представника УКВ управлінням не видавався.

Відповідач приватний нотаріус ЛМНО ОСОБА_8 в судове засідання з розгляду даної справи не з’явилася, хоча про дату та час розгляду справи була повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Заяв про розгляд справи у її відсутність та відзиву на позов не подавала. Її неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті.

Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав передбачених у відзиві на позов (т.1, а.с.184-185). Просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Додатково пояснив, що аналіз відомостей інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майна, яка наявна в матеріалах справи, на нерухоме майно - нежитлове приміщення за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14, свідчить про те, що в такому чітко прослідковується, що кожен з власників майна (ОСОБА_13, ОСОБА_11, ТзОВ «Кварта Нова», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9 та ОСОБА_10В.) діяв на власний розсуд і набував право власності за наявності відповідної правової підстави (розпорядження адміністрації, договори купівлі-продажу, рішення загальних зборів товариства) та у спосіб, що не заборонений національним законодавством. Вважає хибними покликання сторони позивача на договори оренди від 21.04.2000 року, як на підтвердження права власності на майно, оскільки такі договори не містять жодних відомостей та/або посилань на правовстановлюючі документи на право власності на майно. Єдиним належним доказом права власності, на думку представника відповідачів, може бути відповідний правовстановлюючий документ та/або витяг з державного реєстру речових прав.

Вважає хибними покликання сторони позивача, як на підставу обґрунтованості заявленого позову, на те, що підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_13 стало розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 04.04.1996 року №237, яке згідно відповіді адміністрації від 31.01.2017 року в адміністрації відсутнє, а відтак такого не існувало та адміністрацією не видавалось, оскільки в даному листі немає жодних відомостей про те, що оскаржуваного розпорядження не існувало. Незрозумілим для представника відповідачів є те, яким чином долучені до листа розпорядження спростовують існування розпорядження від 04.04.1996 року №237. Пояснив, що за відсутності такого розпорядження здійснити реєстрацію прав на нерухоме майно було б неможливо. Жодних відомостей та доказів на підтвердження факту неправомірного набуття відповідачами прав на спірне майно позивачем не наведено та до матеріалів справи не додано, що відтак свідчить про відсутність підстав для витребування майна у відповідачів. Вважає заявлений позивачем позов таким, що спрямований на порушення прав та інтересів відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_10, як власників спірного майна.

Заперечуючи необізнаність ЛМР про факт відчуження спірного майна, а відтак вибуття останнього з володіння ЛМР поза її волею, покликався на наявний в матеріалах інвентаризаційної справи за адресою: м.Львів, пр.-т.ОСОБА_14, 88, лист Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_7 міської ради №5620/2302 від 22.09.2008 року, який свідчить про обізнаність ЛМР про відчуження нежитлового приміщення, що за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14, ще у 2008 році. Вважає даний лист належним та допустимим доказом у справі, який має визначальне значення для правильного вирішення даної справи.

Крім того, підтримав подані в інтересах відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заяви про застосування строків позовної давності (т.1, а.с.244-246; т.2, а.с.13-15) та просив відмовити в задоволенні позову з підстав пропуску 3-річного строку на звернення до суду з вказаним позовом з моменту виявлення позивачем ЛМР свого порушеного права, як власника. Вважає, що ЛМР, структурним підрозділом якої є Управління комунальної власності, про відчуження спірного майна знала ще 22.09.2008 року, про що свідчить відповідний лист УКВ, а відтак саме з цього часу має обраховуватись 3-річний строк позовної даності на звернення до суду. Оскільки з позовом звернулась лише 16.05.2017 року, то вказаний строк пропустила.

Відповідачі ОСОБА_10 та ОСОБА_9 в судове засідання з розгляду даної справи не з’явилися, хоча про дату та час розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Заяв про розгляд справи у їх відсутність та відзиву на позов не подавали. Їх неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті. Крім того, подали заяви про застосування строків давності (т.2,а.с.7-12) та у зв’язку з цим просили відмовити в задоволенні позову у зв’язку з пропуском строків давності звернення до суду. Вважають, що ЛМР, структурним підрозділом якої є Управління комунальної власності, про відчуження спірного майна знала ще 22.09.2008 року, про що свідчить відповідний лист УКВ, а відтак саме з цього часу має обраховуватись 3-річний строк позовної даності на звернення до суду. Оскільки з позовом звернулась лише 16.05.2017 року, то вказаний строк пропустила.

Представник третьої особи Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_7 міської ради (далі - УКВ) в судовому засіданні проти позову не заперечив та пояснив, що спірне приміщення є дійсно комунальною власністю та перебуває у віданні ОСОБА_7 міської ради. Проти застосування строків позовної давності у справі заперечив з підстав, викладених в письмовій заяві (т.1, а.с.165-166). Пояснив, що лист №5620/2302 від 22.09.2008 року, який ніби-то скеровувався УКВ ДЕ ЛМР в ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» не може братися судом до уваги, оскільки є незасвідченою копією листа невідомого походження. Крім того, позивачем по даній справі є ЛМР, а не УКВ, відтак з зазначеного листа неможливо зробити висновок про обізнаність ЛМР з його змістом. А тому вважає, що такий лист не може вважатися належним доказом на підтвердження пропуску ЛМР строку позовної давності, а тому не може братись судом до уваги. Більше того, такий лист не є оригіналом, що позбавляє можливості стверджувати, що такий взагалі мав місце.

Представники третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Півколо-будматеріали», Приватного підприємства «Півколо Сервіс» в судове засідання з розгляду даної справи не з’явилися, хоча про дату та час розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Подали заяви про розгляд справи у їх відсутність (т.2, а.с.2-3), згідно яких зазначили, що позовні вимоги підтримують та заперечень немають. Їх неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті.

Представник третьої особи Приватного підприємства «Півколо Случ» в судове засідання з розгляду даної справи не з’явився, хоча про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив. Заяв про розгляд справи у його відсутність та пояснень на позов або відзив на позов не подав. Його неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ухвалою судді від 12.06.2017 року провадження по справі відкрито (в редакції ЦПК України до набрання чинності змінами від 03.10.2017 року).

У зв’язку з набрання законної сили Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року та вступом в дію 15.12.2017 року нового Цивільного процесуального кодексу України, суд здійснював розгляд даної справи за правилами ЦПК України від 15.12.2017 року з призначенням справи до розгляду в підготовчому судовому засіданні.

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 12.06.2017 року заяву позивача ОСОБА_7 місцевої ради про забезпечення позову в цивільній справі задоволено. В порядку забезпечення позову накладено арешт на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення, об’єкт житлової нерухомості: Ні, загальною площею 375,7 кв.м. (боржник – Ѕ частки нежитлового приміщення ОСОБА_10, ј частки нежитлового приміщення ОСОБА_9, 1/8 частки нежитлового приміщення ОСОБА_4, 1/8 частки нежитлового приміщення ОСОБА_3), реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна 1010274446101 та заборонено вчинення будь-якими особами будь-яких дій щодо передачі, продажу, дарування, реєстрації, перереєстрації або у будь-який інший спосіб відчуження нежитлового приміщення.

Ухвалою суду від 05.10.2018 року закрито підготовче провадження по справі, а справу призначено до судового розгляду по суті.

Заслухавши думку учасників процесу, оглянувши матеріали справи та додані до неї письмові документи, а також матеріали інвентаризаційної справи за адресою: м.Львів, ОСОБА_14, 88, дослідивши та перевіривши зібрані у справі докази, постановляючи рішення відповідно до вимог ст.265 ЦПК України, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_7 міська рада, звернувшись до суду з даним позовом, обґрунтовує мотивованість та підставність заявленої вимоги про витребування спірного майна в добросовісних набувачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_10 та ОСОБА_9 в порядку ст.388 ЦК України у зв’язку з тим, що нежитлове приміщення у м.Львів, по вул.Півколо, 14, загальною площею 375,7 кв.м., є комунальною власністю та вибуло з володіння власника територіальної громади м.Львова в особі ОСОБА_7 міської ради поза її волею, оскільки розпорядження від 04.04.1996 року №237 Галицька районна адміністрація ЛМР не видавала. Відповідачі придбали спірне майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати.

Відповідно до ч.1 ст.13 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 та ч.4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно п.5 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014 р. "Просудову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Воля в даному випадку – це рішення (дозвіл) місцевої ради на відчуження комунального майна конкретно визначеній особі.

Відповідно до п.21 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014р. "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" у разі, коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Судом встановлено, що 26.08.2016 року на підставі розпорядження №237 від 04.04.1996 року Галицької районної адміністрації ЛМР, реєстраційного посвідчення б/н від 19.08.1996 року ОСОБА_7 міжміського БТІ державним реєстратором приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_15, здійснено державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_13 на нежитлові приміщення, загальною площею 375,7 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14 (рішення №31110391 від 26.08.2016 року).

В подальшому, 05.09.2016 року на підставі договору №692 від 02.09.2016 року ОСОБА_11 набуто права приватної власності на дане майно, про що здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення №31230342 від 05.09.2016 року).

На підставі протоколу №2 загальних зборів учасників ТзОВ «Кварта Нова» від 09.09.2016 року та акту приймання-передачі майнового вкладу до статутного капіталу б/н від 14.09.2016 року ОСОБА_11 зазначене нерухоме майно було внесено до статутного капіталу ТзОВ ««Кварта Нова» та було прийнято рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень на спірне майно за ТзОВ «Кварта Нова» (рішення №31454608 від 19.09.2016 року).

Після внесення спірних приміщень до статутного капіталу ТзОВ «Кварта Нова» на підставі протоколу загальних зборів учасників ТзОВ «Кварта Нова» №3 від 22.09.2016 року право власності на спірне приміщення зареєстровано у відповідних частках за відповідачами ОСОБА_3 (1/8), ОСОБА_4 (1/8), ОСОБА_9 (1/4) та ОСОБА_10 (1/2) (рішення №31568533 від 26.09.2016 року, рішення №31568386 від 26.09.2016 року, рішення №31568191 від 26.09.2016 року, рішення №31567997 від 26.09.2016 року).

Зазначене вище стверджується, долученою до матеріалів справи, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №74631256 від 02.12.2016 року (т.1, а.с.44-62).

Оцінюючи покликання позивача ЛМР щодо обгрунтування мотивованості та підставності заявленого позову про вибуття приміщення поза їх волею, суд вважає такі необгрунтованими та недоведеними з огляду на таке.

У відповідності до положень ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Чинним ЦПК України закріплено чотири критерії доказів, а саме: належність, достовірність, достатність та допустимість, за наявності в сукупності яких суд враховує такий доказ на підтвердження чи спростування відповідної обставини справи

Згідно ч.5 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Вказане положення законодавства кореспондується із законодавчо закріпленим в ч.1 вказаної статті обов’язком кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи наведені вище положення законодавства на предмет їх відповідності обставинам справи суд виходить з наступного.

Оцінюючи доводи сторони позивача про те, що відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 набуто право власності на спірні приміщення в особи, яка не мала права його відчужувати, оскільки розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР №237 від 04.04.1996 року, на підставі якого ОСОБА_13 первісно набув право власності на спірне майно 26.08.2016 року відсутнє, а тому всі подальші укладені договори та прийняті рішення вчинені особами, які не мали права відчужувати приміщення, суд вважає такі покликання сторони позивача необґрунтованими, оскільки такі не підтверджені жодними доказами.

Аналіз долученої позивачем до матеріалів справи відповіді Галицької адміністрації від 31.01.2017 року (т.1, а.с.12), на думку суду, свідчить про наступне. Дану відповідь позивач вважає єдиним і беззаперечним доказом того, що такого рішення ЛМР шляхом видачі розпорядження №237 від 04.04.1996 року не приймала. В самій відповіді дослівно зазначено, що Галицька районна адміністрація надсилає розпорядження, однак серед таких розпорядження №237 від 04.04.1996 року не додано і не зазначено, що таке адміністрацією не приймалось. Будь-яких інших доказів у вигляді письмових документів, які мають відповідним чином реєструватись за правилами діловодства у ЛМР, що могли б опосередковано довести відсутність такого розпорядження за вказану або найближчу дату, суду не представлено. Тому фактично надану відповідь суд розцінює як таку, що дана самим позивачем в своїх же інтересах на підтвердження позовних вимог і в спростування заперечень відповідача. Жодних підтверджень документального характеру, які свідчили б про те, що позивач проводив певну перевірку по веденню діловодства та проведенню реєстрації документів у ЛМР, чи проведення службової перевірки, яка могла б достовірно встановити відсутність будь-яких документів, від подачі заяви до закінчення процедури - винесення розпорядження, суду не надано. Тому такий доказ не можна визнати допустимим.

Доказами в справі можуть бути будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Однак, крім вказаної відповіді, яка не є першоджерелом інформації для відповідного висновку про неіснування такого розпорядження чи його фальсифікацію, інших доказів не надано.

Суд критично ставиться до покликань позивача, як на підтвердження позовних вимог, про наявність порушеного кримінального провадження від 25.08.2016 року за ч.1 ст.190 КК України, оскільки сам факт порушення такого провадження не свідчить про причетність учасників даного позову до вчинення шахрайських дій чи підробки документів. В даний час кримінальне провадження не закінчено, учасникам справи не пред'явлено навіть підозри.

У підтвердження того, що приміщення площею 375,7 кв.м. вибуло з власності ЛМР поза її волею стороною позивача представлено суду договори №2,3,4 оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства від 21.04.2000 року (т.1, а.с.18-38), укладені з ПП "Півколо Случ", ТзОВ "Півколо-Будматеріали", ТзОВ "Півколо Сервіс". Відповідно до цих договорів предметом є приміщення цілісного майнового комплексу 4,5 тис. кв.м. по вул.Півколо, 14, однак в даному випадку предметом позову є нежитлові приміщення площею 375,7 кв.м., про що було відомо Управлінню комунальної власності відповідно до листа №5620/2302 від 22.09.2008 року про відчуження нежитлового приміщення по вул.Півколо, 14. Щодо оренди приміщення 375,7 кв.м. жодних доказів використання з моменту винесення розпорядження не надано, приміщення не ідентифікували, не відомо чи саме це приміщення входить у цілісний майновий комплекс.

Крім цього, з оглянутого оригіналу інвентаризаційної справи встановлено, що листом від 22.09.2008 року стверджується, що Управлінню комунальної власності було відомо про відчуження даного приміщення, про що повідомляли БТІ і витребовували у зв'язку з цим певну інформацію.

Тому суд вважає, що позивач факту вибуття цього приміщення поза його волею не довів. Цього не встановлено і слідством, і суд вважає, що таке твердження спрямоване на винесення рішення на користь ЛМР.

Підсумовуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що довідка (відповідь) видана самим позивачем ЛМР, в своїх же інтересах.

Слід звернути увагу на те, що за твердженнями ЛМР за такою ніби-то схемою було відчужено по місту більше чотирьох десятків приміщень. На запитання суду, як таке могло статись без відома ЛМР, представник ЛМР пояснити не зміг крім того, що відомості про шахрайство внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Тому суд вважає, що доведення факту вибуття даного приміщення з володіння ЛМР поза її волею в межах даної справи є неможливим та вимоги є недоведені.

Судом оглянуто, за клопотанням обох сторін, оригінал інвентаризаційної справи на будинок №88 на пр.-т.ОСОБА_14 у м.Львові, на предмет наявності в ній копії листа Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_7 міської ради №5620/2302 від 22.09.2008 року про відчуження ряду нежитлових приміщень, з огляду якої встановлено, що в матеріалах справи такий лист наявний і з його тексту, який сформовано 22.09.2008 року і підписано керівником УКВ, встановлено, що станом на вересень 2008 року Управлінню було відомо, що відчужується приміщення по вул.Півколо, 14 та ряд інших приміщень, які не є предметом даного спору, в тому числі за адресою пр.-т.ОСОБА_14,88.

Тому з наведеного суд робить висновок про те, що вибуття приміщення по вул.Півколо, 14 не відбулось поза волею ЛМР, оскільки про вказане був обізнаний її структурний підрозділ - Управління комунальної власності.

Твердження представника ЛМР про те, що даний документ не слід брати до уваги, бо це його копія і він є підробленим, на думку суду, не заслуговують на увагу, оскільки Управління комунальної власності подавав такий в одному оригінальному примірнику на десятки об'єктів, який БТІ розкопійовало по кількості запрошуваних об'єктів і розмістило в оригіналах інвентаризаційних справ.

Зважаючи на, встановлену у ч.2 ст. 328 ЦК України презумпцію правомірності набуття права власності, суд приймає до уваги вищенаведені документи як такі, що підтверджують правомірність набуття ОСОБА_13 права власності на спірній нежитлові приміщення і подальше відчуження такого. І у суду відсутні підстави для відступлення від вказаної презумпції.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч.2 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи, що містяться у державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Відповідно до ч.5 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей, що містяться в цьому реєстрі. Відомості державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.

Судом не встановлено правових підстав для висновків про незаконність заволодіння відповідачами без відповідної на це правової підстави нежитловими приміщеннями, загальною площею 375,7 кв.м. за адресою: м.Львів, вул.Півколо, 14, оскільки стороною позивача не представлено суду доказів, які б спростовували презумпцію правомірності набуття відповідачами права на майно.

Крім того, відомості Державного реєстру речових прав щодо внесення запису про державну реєстрацію 26.08.2016 року права приватної власності на спірне приміщення за ОСОБА_13 в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не скасовано, суд зважаючи на вищенаведені норми цього Закону, дійшов висновку, що такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

З матеріалів справи вбачається відсутність правових підстав для висновків про те, що ОСОБА_13 набув право власності на підставі неіснуючих документів, оскільки, підстава набуття ним права власності відображена у відомостях Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суд не вправі відступити від положень ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо презумпції достовірності відомостей Державного реєстру прав, оскільки, така презумпція може бути спростована лише шляхом надання доказів на підтвердження скасування записів про державну реєстрацію в порядку, визначеному цим Законом.

Згідно абз.2 п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009р. №14 "Про судове рішення у цивільній справі" обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відтак, суд не погоджується з доводами про те, що ОСОБА_13, не ставши належним власником спірного майна, а відтак і не мав повноважень ним розпоряджатися.

Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Оскільки правомірність набуття ОСОБА_13 права власності на вказане майно не спростовано, то відсутні правові підстави стверджувати, що він не мав права відчужувати спірне майно ОСОБА_11, а останній в подальшому відповідачам.

За таких обставин, суд погоджується з доводами представника відповідачів про те, що в даному випадку відсутні правові підстави для застосування ч.1 ст. 388 ЦК України, оскільки, не підтверджено доказами обставин неправомірного заволодіння ОСОБА_13 цими приміщеннями та їх подальшого відчуження.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд, керуючись принципом змагальності, оцінюючи, належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу, дійшов висновку, про відсутність порушення відповідачами прав та інтересів позивача, тому в задоволенні позову необхідно відмовити у зв’язку із недоведеностю його обґрунтованості та підставності.

Вирішуючи подані відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 заяви про застосування строку позовної давності суд виходить з наступного.

Відповідно до положень ч.1 ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Чинним ЦК України передбачено два види позовної давності: загальна, яка встановлена тривалістю у 3 роки (ст.257 ЦК України) та спеціальна, яка згідно ст.258 ЦК України встановлена законом для окремих вимог.

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Подаючи відповідні заяви про застосування строку позовної давності відповідачі покликались на те, що ЛМР, структурним підрозділом якої є Управління комунальної власності, про відчуження спірного майна знала ще 22.09.2008 року, про що свідчить відповідний лист УКВ, а відтак саме з цього часу має обраховуватись 3-річний строк позовної даності на звернення до суду. Так як до суду з позовом звернулась до суду лише 16.05.2017 року, тому такий пропустила.

З пояснень представника ЛМР встановлено, що про незаконне вибуття майна з відання ЛМР дізнались лише у серпні 2016 року, коли відбулась державна реєстрація права власності за первісним власником ОСОБА_13 У зв’язку із швидкою та почерговою зміною власників майна була відсутня можливість пред’явити позов про витребування майна саме до ОСОБА_13

А тому покликання відповідачів щодо пропуску позивачем строку звернення до суду суд вважає хибними.

З цих же підстав суд відмовляє в задоволені заяви відповідачів про застосування строку позовної давності.

У відповідності до положень ст.141 ЦПК України суд вважає за необхідне вирішити питання про розподіл судових витрат. Оскільки в задоволенні позову суд відмовляє, то згідно п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України судові витрати у вигляді судового збору покладає на сторону позивача.

Керуючись ст.ст.10,12,13,76-80,259,263,264,273,354,355 ЦПК України, ст.ст. 15,16,321,328,387,388 ЦК України, суд,-

в и р і ш и в :

В позові – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку в порядок та строки, передбачені ст.ст.354,355 ЦПК України, п.15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім’я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_7 міська рада: м.Львів, пл.Ринок, 1

Відповідач: приватний нотаріус ОСОБА_7 міського нотаріального округу ОСОБА_8: м.Львів, вул.Паркова, 4/3

Відповідач: ОСОБА_3: м.Львів, вул.Сихівська, 24/19

Відповідач: ОСОБА_4: м.Львів, вул.Чукаріна, 14/11

Відповідач: ОСОБА_9: м.Львів, вул.Глібова, 117/2

Відповідач: ОСОБА_10: м.Львів, вул.Ак.Навої, 37

Третя особа: Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_7 міської ради: м.Львів, пл.Галицька, 15

Третя особа: Приватне підприємство «Півколо Случ»: м.Львів, вул.Півколо, 14

Третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Півколо-будматеріали»: м.Львів, вул.Півколо, 14

Третя особа: Приватне підприємство «Півколо Сервіс»: м.Львів, вул.Півколо, 14

Повний текст судового рішення складено та підписано 08 лютого 2019 року.

Суддя: Шеремета Г. І.