Рішення № 80361091, 04.02.2019, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/6249/16-ц

Провадження № 2/463/141/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2019 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Шеремети Г.І.

за участю секретаря судових засідань ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 прокурор

представника позивача ЛМР ОСОБА_3

представника відповідачів

ОСОБА_4, ОСОБА_5 ОСОБА_6

представника третьої особи УКВ ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_8 місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі ОСОБА_8 міської ради до ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватного нотаріуса ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_9, третьої особи: ОСОБА_10, Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_8 міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна, суд,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_8 місцева прокуратура №1 в інтересах держави в особі ОСОБА_8 міської ради звернулася до суду з позовом, просить витребувати у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь територіальної громади м.Львова в особі ОСОБА_8 міської ради об’єкт нерухомого майна – нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на об’єкт нерухомого майна – нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, вчинену приватним нотаріусом ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_9 (індексний номер: 29812005 від 30.05.2016 року, форма власності: приватна, розмір частки Ѕ, та індексний номер: 29811667 від 30.05.2016 року, форма власності: приватна, розмір частки Ѕ , реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 884089832231).

Позов мотивує тим, що ОСОБА_8 місцевою прокуратурою №1 з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було встановлено, що право власності на спірне нерухоме майно – нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, власником якого є територіальна громада м.Львова в особі ОСОБА_8 міської ради (на підставі рішення Червоноармійського райвиконкому м.Львова №176 від 10.03.1987 року), зареєстровано в рівних частках (по 1/2) за відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення №1818 від 26.05.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_9 та укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 Право власності на нерухоме майно ОСОБА_10 набуто на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення №433 від 17.05.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_11 та укладеного з ОСОБА_12, який набув право власності на спірне майно 18.03.2016 року на підставі розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 20.08.2002 року №346 та реєстраційного посвідчення б/н від 08.08.2012 року, виданого ОКП ЛОР «БТІ та ЕО». Оскільки згідно відповіді Галицької адміністрації від 16.08.2016 року та долучених до неї додатків спірного розпорядження №346 Галицька адміністрація не видавала, оскільки в архівних матеріалах адміністрації таке відсутнє, то позивач вважає, що майно вибуло незаконно з володіння власника ЛМР та поза її волею, а тому наявні підстави для його витребування у відповідачів в порядку ст..388 ЦК України. Про незаконність заволодіння вказаним майном свідчить і розпочате по даному факту кримінальне провадження №42016141040000088 від 25.08.2016 року. А тому прокурор в інтересах держави в особі ОСОБА_8 міської ради звернувся до суду з даним позовом, який просить задоволити.

Прокурор в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі з підстав, передбачених в ньому. Крім того, обґрунтовуючи належність та допустимість відповіді Галицької адміністрації від 16.08.2016 року, як доказу по справі, покликався на судову практику Верховного Суду. Пояснень щодо долі приміщення у період з 2002 року до 2016 року суду не надав.

Представник позивача ЛМР в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі, дав пояснення аналогічні обставинам, викладеним в позовній заяві. Крім того, на підтвердження обґрунтованості заявленого позову покликався на положення ч.1 ст.388 ЦК України, зазначивши при цьому, що спірне майно вибуло з володіння власника ЛМР поза її волею, оскільки як вбачається відповіді адміністрації від 16.08.2016 року та долучених до неї додатків спірного розпорядження №346 Галицька адміністрація не видавала. Таку відповідь (довідку) про неіснування такого розпорядження вважає єдиним і вичерпним доказом того, що майно вибуло поза волею власника. Крім того, долучив до матеріалів справи судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування положень ст.388 ЦК України. Проти поданих відповідачами заяв про застосування строків позовної давності заперечив (т.2, а.с.1) та пояснив, що такий строк не пропущено, так як міська рада дізналась про порушення свого права в березні 2016 року, коли право власності на спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_12.

Представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав передбачених у відзиві на позов (т.1, а.с.185-187). Просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Додатково пояснив, що аналіз відомостей інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майна, яка наявна в матеріалах справи, на нерухоме майно - нежитлове приміщення за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, свідчить про те, що в такому чітко прослідковується, що кожен з власників майна (ОСОБА_12, ОСОБА_10, ОСОБА_4 та ОСОБА_5Г.) діяв на власний розсуд і набував право власності за наявності відповідної правової підстави (розпорядження адміністрації, договори купівлі-продажу) та у спосіб, що не заборонений національним законодавством. Вважає хибними покликання сторони позивача, як на підставу обґрунтованості заявленого позову, на те, що підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_12 стало розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 20.08.2002 року №346, яке згідно відповіді адміністрації від 16.08.2016 року в архівних матеріалах адміністрації відсутнє, а відтак такого не існувало. Пояснив, що за відсутності такого розпорядження здійснити реєстрацію прав на нерухоме майно було б неможливо. Покликавшись на презумпцію правомірності набуття майна, передбачену ст.328 ЦК України, зазначив, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №28912707 від 24.03.2016 року (за власником ОСОБА_12В.) було прийнято на підставі розпорядження №346 від 20.08.2002 року Галицької районної адміністрації ЛМР та реєстраційного посвідчення (дублікат) б/н від 08.08.2012 року ОСОБА_8 міжміського БТІ. Вважає, що аналіз змісту відповіді адміністрації від 16.08.2016 року та долучених до неї додатків не спростовують факту існування розпорядження №346 від 20.08.2002 року, оскільки в такому зазначено, що в архівних матеріалах відсутні розпорядження №346 від 20.08.2016 року та №346 від 20.12.2002 року, натомість про оспорюване розпорядження №346 від 20.08.2002 року нічого не зазначено. Жодних відомостей та доказів на підтвердження факту неправомірного набуття відповідачами прав на спірне майно позивачем не наведено та до матеріалів справи не додано, що відтак свідчить про відсутність підстав для витребування майна у відповідачів. Вважає заявлений позивачем позов таким, що спрямований на порушення прав та інтересів відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, як власників спірного майна.

Крім того, подав в інтересах відповідача ОСОБА_5 заяву про застосування строків давності (т.2, а.с.4-7) та у зв’язку з цим просив відмовити в задоволенні позову у зв’язку з пропуском строків давності. Вважає, що ЛМР, як суб’єкт владних повноважень, про наявність свого розпорядження №346 від 20.08.2002 року знала ще в 2002 році, а відтак саме з цього часу має обраховуватись 3-річний строк позовної даності на звернення до суду. Оскільки з позовом звернулась лише 30.12.2016 року, то вказаний строк пропустила.

Крім того, підтримав подану відповідачем ОСОБА_4 заяву про застосування строків давності (т.1, а.с.195-197) та просив відмовити в задоволенні позову з підстав пропуску 3-річного строку на звернення до суду з вказаним позовом з моменту виявлення позивачем ЛМР свого порушеного права як власника.

Відповідач приватний нотаріус ЛМНО ОСОБА_9 в судове засідання з розгляду даної справи не з’явилася, хоча про дату та час розгляду справи була повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Заяв про розгляд справи у її відсутність не подавала. Її неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті. 30.10.2017 року скерувала на адресу суду заперечення проти позову (т.1, а.с.112-113), які в редакції ЦПК України після набрання чинності змінами від 03.10.2017 року вважаються відзивом на позов. Згідно поданого заперечення просила відмовити в задоволенні позову у зв’язку з його безпідставністю. Вважає, що не є належним відповідачем у справі, тобто особою, яка не є суб’єктом спірного правовідношення. У нього відсутня юридична заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення. Його процесуальний статус в справі як відповідача суперечить правовому статусу нотаріуса, визначеному в ст..ст.1,9 Закону України «Про нотаріат». Крім того, зазначила, що 26.05.2016 року нею було посвідчено договір купівлі-продажу (реєстровий №1818), згідно якого ОСОБА_10 продав ОСОБА_4, ОСОБА_5, належне йому на праві власності, нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22. Юридичних підстав для відмови в посвідченні договору в неї, як нотаріуса не було, оскільки договір відповідав усім умовам чинного законодавства та на підтвердження волевиявлення сторін щодо укладення такого договору було подано весь пакет документів, належність та дійсність яких в нотаріуса не викликало сумніву.

Представник третьої особи Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_8 міської ради (далі - УКВ) в судовому засіданні проти позову не заперечив та пояснив, що спірне приміщення є дійсно комунальною власністю та перебуває у віданні Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_8 міської ради, на підтвердження чого представила суду копії договорів оренди нежитлового приміщення по вул.К.Левицького, 22 у м.Львові від 21.11.2007 року, 17.08.2011 року, 20.08.2015 року (т.1, а.с.228-233), укладені з ЛКП "Віра" та ТзОВ "КОВЕРСАДА".

Третя особа ОСОБА_10 в судове засідання з розгляду даної справи не з’явився, хоча про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив. Заяв про розгляд справи у його відсутність та пояснень на позов або відзив на позов не подав. Його неявка у відповідності до вимог ст..223 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ухвалою судді від 01.03.2017 року провадження по справі відкрито (в редакції ЦПК України до набрання чинності змінами від 03.10.2017 року).

У зв’язку з набрання законної сили Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року та вступом в дію 15.12.2017 року нового Цивільного процесуального кодексу України, суд здійснював розгляд даної справи за правилами ЦПК України від 15.12.2017 року з призначенням справи до розгляду в підготовчому судовому засіданні.

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 21.04.2017 заяву позивача ОСОБА_8 місцевої прокуратури №1 про забезпечення позову в цивільній справі задоволено. В порядку забезпечення позову накладено арешт на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна: 884089832231, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Ухвалою суду від 05.10.2018 року закрито підготовче провадження по справі, а справу призначено до судового розгляду по суті.

Заслухавши думку учасників процесу, оглянувши матеріали справи та додані до неї письмові документи, дослідивши та перевіривши зібрані у справі докази, постановляючи рішення відповідно до вимог ст.265 ЦПК України, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи прокурор, звернувшись до суду в інтересах ОСОБА_8 міської ради із даним позовом, обґрунтовує мотивованість та підставність заявленої вимоги про витребування спірного майна в добросовісних набувачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в порядку ст.388 ЦК України тим, що нежитлове приміщення у м.Львів по вул.К.Левицького, 22 є комунальною власністю та вибуло з володіння власника територіальної громади м.Львова в особі ОСОБА_8 міської ради поза її волею, оскільки розпорядження №346 від 20.08.2002 року Галицька районна адміністрація ЛМР не видавала. Відповідачі придбали спірне майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати.

Відповідно до ч.1 ст.13 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 та ч.4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно п.5 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014 р. "Просудову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Воля в даному випадку – це рішення (дозвіл) місцевої ради на відчуження комунального майна конкретно визначеній особі.

Відповідно до п.21 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014р. "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" у разі, коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Судом встановлено, що 18.03.2016 року на підставі розпорядження №346 від 20.08.2002 року Галицької районної адміністрації ЛМР та реєстраційного посвідчення (дублікат) б/н від 08.08.2012 року ОСОБА_8 міжміського БТІ державним реєстратором приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_13 здійснено державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_12 на нежитлові приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22 (рішення №28912707 від 24.03.2016 року).

В подальшому, 17.05.2016 року ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення №433 від 17.05.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_11, відчужив спірні приміщення ОСОБА_10, внаслідок чого, останній набув права приватної власності на дане майно, про що здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення №29633603 від 17.05.2016 року).

Внаслідок укладення між ОСОБА_10 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення №1818 від 26.05.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_9, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 набули в рівних частках (по 1/2) право власності на нерухоме майно – нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22 (рішення №29812005 від 30.05.2016 року та №29811667 від 30.05.2016 року).

Зазначене вище стверджується, долученою до матеріалів справи, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №74269227 від 29.11.2016 року (т.1, а.с.9-13).

Прокурор в інтересах держави в особі ОСОБА_8 міської ради звернувшись до суду з вказаним позовом, обґрунтовує мотивованість та підставність пред’явлення такого тим, що спірне нерухоме майно – нежитлове приміщення загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, є власністю територіальної громади м.Львова в особі ОСОБА_8 міської ради, вибуло незаконно з володіння власника ЛМР поза її волею, оскільки ОСОБА_12 первісно набуто право власності на спірне майно 18.03.2016 року на підставі розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 20.08.2002 року №346, а згідно відповіді Галицької адміністрації від 16.08.2016 року та долучених до неї додатків, в архівних матеріалах адміністрації відсутні розпорядження №346 від 20.08.2016 року та №346 від 20.12.2002 року (т.1, а.с.14).

У відповідності до положень ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Чинним ЦПК України закріплено чотири критерії доказів, а саме: належність, достовірність, достатність та допустимість, за наявності в сукупності яких суд враховує такий доказ на підтвердження чи спростування відповідної обставини справи

Згідно ч.5 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Вказане положення законодавства кореспондується із законодавчо закріпленим в ч.1 вказаної статті обов’язком кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи наведені вище положення законодавства на предмет їх відповідності обставинам справи суд виходить з наступного.

Оцінюючи доводи сторони позивача про те, що відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 набуто право власності на спірні приміщення в особи, яка не мала права його відчужувати, оскільки розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР від 20.08.2002 року №346, на підставі якого ОСОБА_12 первісно набув право власності на спірне майно 18.03.2016 року відсутнє, а тому всі подальші укладені договори також укладені з особами, які не мали права відчужувати приміщення, суд вважає такі покликання сторони позивача необґрунтованими, оскільки такі не підтверджені жодними доказами.

Аналіз долученої позивачем до матеріалів справи відповіді Галицької адміністрації від 16.08.2016 року (т.1,а.с.14), на думку суду, свідчить про наступне. Дану відповідь позивач вважає єдиним і беззаперечним доказом того, що такого рішення ЛМР шляхом видачі розпорядження від 20.08.2002 року №346 не приймала. В самій відповіді дослівно зазначено, що в архівних матеріалах Галицької районної адміністрації відсутні розпорядження №346 від 20.08.2016 року та №346 від 20.12.2002 року. Будь-яких інших доказів у вигляді письмових документів, які мають відповідним чином реєструватись за правилами діловодства у ЛМР, що могли б опосередковано довести відсутність такого розпорядження за вказану або найближчу дату, суду не представлено. Тому фактично надану відповідь суд розцінює як таку, що дана самим позивачем в своїх же інтересах на підтвердження позовних вимог і в спростування заперечень відповідача. Жодних підтверджень документального характеру, які свідчили б про те, що позивач проводив певну перевірку по веденню діловодства та проведенню реєстрації документів у ЛМР, чи проведення службової перевірки, яка могла б достовірно встановити відсутність будь-яких документів, від подачі заяви до закінчення процедури - винесення розпорядження, суду не надано. Тому такий доказ не можна визнати допустимим.

Доказами в справі можуть бути будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Однак, крім вказаної відповіді, яка не є першоджерелом інформації для відповідного висновку про неіснування такого розпорядження чи його фальсифікацію, інших доказів не надано.

Суд критично ставиться до покликань позивача, як на підтвердження позовних вимог, про наявність порушеного кримінального провадження від 25.08.2016 року за ч.1 ст.190 КК України, оскільки сам факт порушення такого провадження не свідчить про причетність учасників даного позову до вчинення шахрайських дій чи підробки документів. В даний час кримінальне провадження не закінчено, учасникам справи не пред'явлено навіть підозри.

Крім того, у підтвердження вибуття спірного майна з власності ЛМР поза її волею стороною позивача представлено суду три договори оренди нерухомого майна (т.1, а.с.228-233): договори від 21.11.2007 року та 17.08.2011 року укладено з ЛКП "Віра" на спірне приміщення для службових цілей, договір від 20.08.2015 року укладено з ТзОВ "КОВЕРСАДА" для розміщення магазину з офісними приміщеннями та сплатою орендної плати в розмірі 24 200,00 грн. Однак, суд критично ставиться до таких доказів в світлі доведеності вибуття майна поза волею власника та начебто належного контролю за майном громади починаючи з 2002 року (видання розпорядження №346), оскільки два договори з ЛКП "Віра" надано ЛМР зі своїм же підлеглим структурним підрозділом, не підтверджено під які конкретно цілі використовувалась, фактично без орендної плати. Для використання приміщення для ЛКП було достатньо розпорядження, а не договору оренди. Фактично позивач не надав документів на підтвердження неудаваності даної угоди. Так само щодо договору з ТзОВ "КОВЕРСАДА", не підтверджено виконання цього договору, не надано доказів щодо використання спірного приміщення під офіс і магазин, сплати орендних платежів та комунальних послуг. Тому на підставі наданих доказів суду неможливо достовірно встановити, що з 2002 по 2016 роки ЛМР використовувала це приміщення, як комунальну власність, не втрачаючи з ним зв'язку і не знаючи про його відчуження.

Тому суд вважає, що позивач факту вибуття цього приміщення поза його волею не довів. Цього не встановлено і слідством, і суд вважає, що таке твердження спрямоване на винесення рішення на користь ЛМР.

Підсумовуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що довідка (відповідь) видана самим позивачем ЛМР, в своїх же інтересах.

Слід звернути увагу на те, що за твердженнями ЛМР за такою ніби-то схемою було відчужено по місту більше чотирьох десятків приміщень. На запитання суду, як таке могло статись без відома ЛМР, представник ЛМР пояснити не зміг крім того, що відомості про шахрайство внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Тому суд вважає, що доведення факту вибуття даного приміщення з володіння ЛМР поза її волею в межах даної справи є неможливим та вимоги є недоведені.

Зважаючи на, встановлену у ч.2 ст. 328 ЦК України презумпцію правомірності набуття права власності, суд приймає до уваги вищенаведені документи як такі, що підтверджують правомірність набуття ОСОБА_12 права власності на спірній нежитлові приміщення і подальше відчуження такого. І у суду відсутні підстави для відступлення від вказаної презумпції.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч.2 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи, що містяться у державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Відповідно до ч.5 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей, що містяться в цьому реєстрі. Відомості державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.

Судом не встановлено правових підстав для висновків про незаконність заволодіння відповідачами без відповідної на це правової підстави нежитловим приміщенням загальною площею 38,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Львів, вул.К.Левицького, 22, оскільки стороною позивача не представлено суду доказів, які б спростовували презумпцію правомірності набуття відповідачами права на майно.

Крім того, відомості Державного реєстру речових прав щодо внесення запису про державну реєстрацію 18.03.2016 року права приватної власності на спірне приміщення за ОСОБА_12 в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не скасовано, суд зважаючи на вищенаведені норми цього Закону, дійшов висновку, що такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

З матеріалів справи вбачається відсутність правових підстав для висновків про те, що ОСОБА_12 набув право власності на підставі неіснуючих документів, оскільки, підстава набуття ним права власності відображена у відомостях Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суд не вправі відступити від положень ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо презумпції достовірності відомостей Державного реєстру прав, оскільки, така презумпція може бути спростована лише шляхом надання доказів на підтвердження скасування записів про державну реєстрацію в порядку, визначеному цим Законом.

Згідно абз.2 п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009р. №14 "Про судове рішення у цивільній справі" обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відтак, суд не погоджується з доводами про те, що ОСОБА_12, не ставши належним власником спірного майна, а відтак і не мав повноважень ним розпоряджатися.

Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Оскільки правомірність набуття ОСОБА_12 права власності на вказане майно не спростовано, то відсутні правові підстави стверджувати, що він не мав права відчужувати спірне майно ОСОБА_10, а останній в подальшому відповідачами.

За таких обставин, суд погоджується з доводами представника відповідачів про те, що в даному випадку відсутні правові підстави для застосування ч.1 ст. 388 ЦК України, оскільки, не підтверджено доказами обставин неправомірного заволодіння ОСОБА_12 цими приміщеннями та їх подальшого відчуження.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд, керуючись принципом змагальності, оцінюючи, належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу, дійшов висновку, про відсутність порушення відповідачами прав та інтересів позивача, тому в задоволенні позову необхідно відмовити у зв’язку із недоведеностю його обґрунтованості та підставності.

Вирішуючи подані відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заяви про застосування строку позовної давності суд виходить з наступного.

Відповідно до положень ч.1 ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Чинним ЦК України передбачено два види позовної давності: загальна, яка встановлена тривалістю у 3 роки (ст.257 ЦК України) та спеціальна, яка згідно ст.258 ЦК України встановлена законом для окремих вимог.

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Подаючи відповідні заяви про застосування строку позовної давності відповідачі покликались на те, що ЛМР, як суб’єкт владних повноважень, про наявність розпорядження №346 від 20.08.2002 року знала ще в 2002 році, а відтак саме з цього часу має обраховуватись 3-річний строк позовної даності на звернення до суду. Так як до суду з позовом звернулась лише в грудні 2016 року, тому такий пропустила.

З пояснень прокурора та представника ЛМР встановлено, що про незаконне вибуття майна з відання ЛМР дізнались лише в березні 2016 року, коли відбулась державна реєстрація права власності за первісним власником ОСОБА_12 У зв’язку із швидкою та почерговою зміною власників майна була відсутня можливість пред’явити позов про витребування майна саме до ОСОБА_12

А тому покликання відповідачів щодо пропуску позивачем строку звернення до суду суд вважає хибними.

З цих же підстав суд відмовляє в задоволені заяви представника відповідачів про застосування строку позовної давності.

У відповідності до положень ст.141 ЦПК України суд вважає за необхідне вирішити питання про розподіл судових витрат. Оскільки в задоволенні позову суд відмовляє, то згідно п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України судові витрати у вигляді судового збору покладає на сторону позивача.

Керуючись ст.ст.10,12,13,76-80,259,263,264,273,354,355 ЦПК України, ст.ст. 15,16,321,328,387,388 ЦК України, суд,-

в и р і ш и в :

В позові – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку в порядок та строки, передбачені ст.ст.354,355 ЦПК України, п.15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім’я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_8 місцева прокуратура №1: м.Львів, вул.Ак.Богомольця, 9

Позивач: ОСОБА_8 міська рада: м.Львів, пл.Ринок, 1

Відповідач: ОСОБА_4: м.Львів, вул.Сихівська, 24/19

Відповідач: ОСОБА_5: м.Львів, вул.Чукаріна, 14/11

Відповідач: приватний нотаріус ОСОБА_8 міського нотаріального округу ОСОБА_9: м.Львів, вул.Паркова, 4/3

Третя особа: ОСОБА_10: м.Львів, вул.Ак.Лазаренка, 48/170

Третя особа: Управління комунальної власності Департаменту економічної політики ОСОБА_8 міської ради: м.Львів, пл.Галицька, 15

Повний текст судового рішення складено та підписано 08 лютого 2019 року.

Суддя: Шеремета Г. І.