Рішення № 80345710, 11.03.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 березня 2019 року № 826/10221/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доМіністерства інфраструктури України про скасування наказу №41 від 09.07.2014, визнання дій протиправними, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1.) з позовом до Міністерства інфраструктури України (далі також - відповідач), в якому просив суд:

- скасувати наказ Державного підприємства «Київпассервіс» №41 від 09.07.2014;

- визнати дії замміністра, який підписав лист протиправними.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю наказу Державного підприємства «Київпассервіс» №41 від 09.07.2014, яким, на думку позивача, порушено право пільговий категорій населення (ветеранів та інвалідів війни, інвалідів внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС) на безоплатний проїзд автобусами приміських і міжміських маршрутів відповідно до проїзних квитків без сплати автостанційного збору. Позивач вважає, що Міністерство інфраструктури України за результатами розгляду звернення (скарги) позивача мало скасувати даний наказ, проте таких дій не вчинило, а тому з цієї підстави позивач вважає дії з підписання заступником Міністра з питань європейської інтеграції ОСОБА_2 листа від 23.06.2018 №6833/25/10-18 протиправними.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.07.2018 відкрито провадження у справі №826/10221/18 за вказаним позовом ОСОБА_1 та дану справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

На виконання вимог цієї ухвали суду від 23.07.2018 представник відповідач подав до канцелярії суду відзив на позовну заяву. Свої заперечення проти позову Міністерство мотивувало тим, що воно не приймало стосовно позивача жодних управлінських рішень, натомість у відповідь на звернення позивача відповідач у межах свої компетенції, в порядку Закону України «Про звернення громадян надав роз'яснення з питання пільг по сплаті автостанційного збору. Також відповідач зазначив, що ДП «Київпассервіс» не відноситься до сфери управління відповідача, а тому у Міністерства відсутні повноваження на скасування рішень (наказів) названого державного підприємства.

Поряд з цим, 31.08.2018 від позивача до канцелярії суду надійшла заява (датована 31.08.2018), згідно якої позивач просив суд визнати незаконним та скасувати будь-який нормативно-правовий акт будь-якого органу державної влади, якщо він суперечить будь-якому законодавчому акту в переліку та посягає на право ветеранів інвалідів війни - інваліда війни та порушує його право та інтереси.

В контексті з вищевикладеним, слід зазначити наступне. Відповідно до норм ч. 1 ст. 47 Кодексу адміністративного судочинства України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

При цьому, за правилами ч. 2 ст. 262 цього Кодексу, розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі.

В силу вимог ч. 7 ст. 47 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання будь-якої заяви, визначеної частиною першою або третьою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає у судовому рішенні.

Таким чином, враховуючи те, що заява подана позивачем 31.08.2018, тобто вже після початку розгляду справи по суті, та без надання доказів надіслання такої заяви відповідачу, то суд відмовляє позивачу у прийнятті такої заяви до розгляду та повертає її позивачеві з огляду на зазначені вище положення Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час судового розгляду даної справи позивач скористався своїм процесуальним правом, передбаченими ст. 163 Кодексу адміністративного судочинства України, та подав до суду заперечення (відповідь) на відзив.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України з письмовою скаргою від 16.05.2018, у тексті якої, посилаючись на обставини стягнення ДП «Київпассервіс» касового збору при видачі квитків на пільгові автоперевезення відповідно до наказу №41 від 09.07.2014, просив скасувати вказаний наказ державного підприємства.

Своїм листом від 25.05.2018 №523/Р-12019/15.3.2 Міністерство юстиції України перенаправило звернення позивача відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» на розгляд до Міністерства інфраструктури України.

Листом від 23.06.2018 №6833/25/10-18 за підписом заступника Міністра з питань європейської інтеграції ОСОБА_2 відповідач повідомив позивача, що основні засади діяльності автомобільного транспорту визначено Законом України «Про автомобільний транспорт». Відповідно до ст. 36 цього Закону автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а саме: продаж квитків, інформування щодо розкладів руху, користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння, можливість користування громадськими вбиральнями. За надання таких послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїзні квитки, стягується автостанційний збір, що входить до вартості квитка. Послуги автостанцій, крім послуг кімнати матері і дитини, пасажирам надаються за плату. Згідно з пп. 7 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни надаються пільги з безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання за наявності посвідчення встановленого зразка, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду також електронного квитка, який видається на безоплатній основі. Водночас чинним законодавством не передбачено звільнення пільгових категорій громадян від сплати автостанційного збору, який за своїм змістом є платою за обов'язкові послуги, надані автостанціями пасажирам. Також суб'єктам господарювання, які надають автостанційні послуги, неї передбачено на законодавчому рівні компенсації за обов'язкові та додаткові послуги, які надаються пасажирам. Додатково відповідач довів до відома позивача, що вирішення порушеного у зверненні питання можливе шляхом запровадження ринкових конкурентних умов і нових правил взаємодії пасажирів та перевізників з автостанціями, що сприятиме збільшенню кількості автостанцій, які надаватимуть послуги з обслуговувані пасажирів та перевізників на конкурентних засадах, і, як наслідок, урегулюванні вартості автостанційного збору. Зокрема, 17.03.2018 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 07.02.2018 № 181 «Про внесення змін до Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту». Прийняття вищезазначеної постанови дає змогу створити більш прозор конкурентні умови на ринку автостанційних послуг, що сприятиме встановленні» тарифу на автостанційні послуги відповідно до економічно обґрунтованого рівня. Водночас Мінінфраструктури працює над розробленням пакета змін до законодавства про автомобільний транспорт у частині підвищення якості обслуговування пасажирів як перевізниками, так і автостанціями, а також урегулювання взаємовідносин між перевізником і власником автостанції мінімізації негативних побічних ефектів від ринкової діяльності автомобільної галузі.

Позивач, не погоджуючись зі змістом такої відповіді, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 №3166-VI, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.

Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.

Положення про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України.

Згідно з п. 1, 2 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 №460 (далі також - Положення), Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінінфраструктури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв'язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).

Мінінфраструктури у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Повноваження Мінінфраструктури та окремо Міністра визначені у п. 4 і 10 Положення. Зокрема, до повноважень Міністерства з метою реалізації наданих завдань належить: перевірка, перегляд та скасування - стандартів в галузі транспорту, забезпечення населення об'єктами інфраструктури транспорту; стандартів у сфері автомобільного транспорту; стандартів щодо берегових систем забезпечення і контролю безпеки судноплавства в територіальному морі та на внутрішніх водних шляхах (пп. 14 п. 4 зазначеного Положення).

Крім того, згідно пп. 3, 21 п. 10 Положення Міністр спрямовує і координує діяльність центральних органів виконавчої влади, в тому числі: порушує перед Кабінетом Міністрів України питання щодо скасування актів центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Міністром, повністю чи в окремій частині; доручає керівникам центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Міністром, скасувати акти їх територіальних органів повністю чи в окремій частині, а в разі відмови скасовує такі акти повністю чи в окремій частині. Крім того, до компетенції Міністра відноситься питання скасування відповідно до закону наказів керівників структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, підконтрольних та підзвітних Міністерству, з питань, що належать до його компетенції.

Зі змісту наведених підпунктів Положення вбачається, що Мінінфраструктури та його керівнику надані повноваження на скасування, ініціювання питання про скасування лише вичерпного переліку актів.

Відповідно до преамбули Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 №2344-III, цей Закон визначає засади організації та діяльності автомобільного транспорту.

У силу норми ст. 36 цього Закону, автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов'язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху. До обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, належать: продаж квитків; користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння; можливість користування громадськими вбиральнями; інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки. До обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать: продаж квитків; організація прибуття та відправлення автобуса з облаштованих платформ; інформування водія щодо умов дорожнього руху на маршруті.

За надання обов'язкових послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїзні квитки, стягують автостанційний збір, що входить до вартості квитка.

Послуги автостанцій, крім послуг кімнати матері і дитини, пасажирам надаються за плату.

Власники автостанцій несуть відповідальність за якість та безпеку послуг, що надаються автостанціями пасажирам та автомобільним перевізникам, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.

Згідно з п. 116 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 №176, за надання обов'язкових послуг, передбачених статтею 36 Закону України «Про автомобільний транспорт», з пасажира справляється автостанційний збір, що входить у вартість квитка.

Розмір автостанційного збору визначається власником автостанції за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими держадміністраціями, на території яких розташована автостанція. Порядок визначення розміру автостанційного збору затверджує Мінтрансзв'язку.

Також, у пп. 3.1, 3.2 розд. 3 Порядку регулювання діяльності автостанцій, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27.09.2010 №700, розмір автостанційного збору на плановий період розраховується власником за результатами діяльності автостанції у звітному періоді як відносна величина до вартості проїзду (у відсотках) з урахуванням класу автостанції та погоджується з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, на території яких розташована автостанція. Розмір автостанційного збору встановлюється єдиний для всіх автостанцій відповідного класу даного власника.

З контексту наведених норм права можна дійти висновку, що питання про визначення розміру автостанційного збору вирішується власником автостанції.

В ході розгляду даної справи відповідач повідомив суд, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.03.2011 №265 Державне підприємство «Київпассервіс» (код ЄДРПОУ 33348385) було включено до Переліку відкритих акціонерних товариств, функції з управління корпоративними правами щодо яких здійснює Мінінфраструктури.

В подальшому наказом Мінінфраструктури від 23.09.2015 №381 «Про передачу функцій управління єдиним майновим комплексом ДП «Київпассервіс» передано функції управління єдиним майновим комплексом ДП «Київпассервіс» до сфери управління Фонду державного майна України.

Наказом Фонду державного майна України від 29.10.2015 №1610 «Про затвердження акта приймання-передачі ЄМК Державного підприємства «Київпассервіс» затверджено акт приймання-передачі єдиного майнового комплексу ДП «Київпассервіс» із сфери управління Мінінфраструктури до сфери управління Фонду державного майна України (копії цих наказів акта прийому-передачі наявні у матеріалах справи).

За актуальними даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державне підприємство «Київпассервіс», код ЄДРПОУ 33348385 припинено як юридичну особу 03.02.2017, про що до Єдиного державного реєстру внесений запис за №10711120034001895. Правонаступником припиненої юридичної особи визначено Акціонерне товариство «Київпассервіс» (код ЄДРПОУ 33348385), засновником якого є Фонд державного майна України.

Таким чином, з наявних у справі доказів не вбачається, що на момент звернення позивача зі скаргою від 16.05.2018 та після того ДП «Київпассервіс» належало до сфери управління Мінінфраструктури та/або, що діяльність такого державного підприємства спрямовувалась і координувалась Міністром.

Крім того, при вирішенні цього спору суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. До суду можуть звертатись в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надане таке право.

Зі змісту наведених процесуальних норм можна дійти висновку, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв'язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Також вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими.

Підставами для визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. При цьому, обов'язковою умовою визнання недійсним (нечинним) та скасування такого рішення є, виходячи з наведених положень ст. 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України, також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. При цьому, визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв'язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

За змістом норм п. 8 ч. 1 ст. 4 цього Кодексу, позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.

Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушуються, створено або створюють перешкоди для реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

При цьому, задоволеними можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють охоронювані законом права, свободи та інтереси позивача.

Наведені висновки суду кореспондують правовій позиції Верховного Суду України, що наведена у постанові від 10.04.2012 у справі №21-1115во10, а саме: суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

В ході розгляду даної справи жодна із сторін не надала суду копію (текст) оскаржуваного наказу №41 від 09.07.2014 та не повідомила суду відомості з офіційних джерел, що засвідчують факт існування такого наказу.

Позивачем на підтвердження наявності порушень його прав, свобод та інтересів у зв'язку з прийняттям наказу №41 від 09.07.2014 не було надано суду жодних документальних доказів щодо існування таких обставин.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач не навів суду належних і достатніх доказів на підтвердження свого порушеного права у межах спірних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих учасниками справи доказів, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) до Міністерства інфраструктури України (код ЄДРПОУ 37472062, адреса: 01135, м. Київ, просп. Перемоги, 14) про скасування наказу №41 від 09.07.2014, визнання дій протиправними відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок