Рішення № 80345168, 11.03.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 березня 2019 р. № 520/133/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Єгупенка В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Чайкіної Н.Е.,

за участю:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з вищевказаним адміністративним позовом, в якому позивач просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2018 № 410-18; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_3.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити.

Представник відповідача та третьої особи проти позову заперечував, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи адміністративного позову, суд дійшов наступного.

Судовим розглядом встановлено, що позивач - громадянин Сирійської Арабської Республіки, 30.10.2014 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.04.2015 № 284-15 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду по справі №820/4048/15 від 01.07.2015 позивачу було відмовлено в задоволенні позову до Державної міграційної служби України про скасування вказаного рішення від 03.04.2015 № 284-15.

19.08.2015 ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2015 по справі №820/4048/15 залишено без задоволення.

13.08.2018 позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21.12.2018 ОСОБА_3 отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 21.12.2018 №109 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2018 № 410-18.

Не погоджуючись із такою відмовою відповідача. позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

З матеріалів справи вбачається, що позивач народився в м. Тураїф Королівства Саудівська Аравія, де працював його батько. Після досягнення ним шестирічного віку, родина, з невідомих йому причин, виїхала на проживання до Сирійської Арабської Республіки.

Позивач вказує, що родина проживала 1-2 роки у м. Дамаск, а потім переїхала до м. Дейр-ез-Зор, де він здобув повну середню освіту (12 років).

У 2011 році, за порадою друзів, позивач вирішив здобути вищу освіту на Україні. Після отримання запрошення від Харківського національного університету радіоелектроніки, позивач відкрив візу в посольстві України в м. Дамаск та 25.10.2011 залишив територію Сирії автомобільним транспортом (пропускний пункт на кордоні між провінцією Алеппо та турецькою провінцією Кіліс), прибув до турецького міста Газіантеп, звідки літаком спрямував до м. Стамбул, і тієї ж дати вилетів до України.

26.10.2011 позивач перетнув кордон України в аеропорту м. Харків.

У червні 2012 році позивач закінчив підготовче відділення Харківського національного університету радіоелектроніки, але далі не продовжив навчання через фінансові складнощі.

Після закінчення навчання позивач не залишив території України та, перебуваючи нелегально, працював у кафе м. Харкова.

Вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_3 звернувся 30 жовтня 2014 року.

Рішенням Державної міграційної службою України від 03.04.2015 № 284-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_3 оскаржив рішення до Харківського окружного адміністративного суду та постановою від 01.07.2015 у справі № 820/4048/15 йому було відмовлено у задоволенні адміністративного позову. Вказана постанова ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2015 у справі № 820/4048/15 - залишена без змін.

Вдруге із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 звернувся 13 серпня 2018 року, перебуваючи на території України нелегально.

13.08.2018 Немишлянським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області стосовно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення за порушення правил перебування в країні.

Крім того, з особистих пояснень позивача вбачається, що він має побоювання зазнати переслідування з боку терористичних угрупувань, а також бути призваним до проходження військової служби в урядовій армії країни. Він не відслужив строкову службу, оскільки після закінчення коли два роки навчавсься у вищому навчальному закладі м. Дейр-ез-Зор, а також про отримання ним у воєнкоматі дозволу на виїзд до України на навчання (а.с.111-113, 121-124).

Під час опитування та заповнення реєстраційного листа 13.08.2018 та під час співбесіди 26.10.2018 позивач повідомив, що він є старшим сином у сім'ї, що за законами країни, це звільняє його від проходження військової служби, так як він повинен утримувати сім'ю (а.с.127-130, 131-132).

Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС України факти про країну походження позивача, суд не знаходить підстав, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові ВС від 23.01.2019 по справі № 826/4078/16 (№ в ЄДРСР 79383130), який за правилами ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховується судом при розгляді даної справи.

Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи наведене, спірне рішення Державної міграційної служби України від 07.12.2018 № 410-18 є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають.

За правилам ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, доведено правомірність прийнятого ним рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 5-10, 72, 73, 74, 77, 139, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 11.03.2019.

Суддя В.В. Єгупенко