Рішення № 80344678, 11.03.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 березня 2019 р. № 400/3186/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1 до відповідача:Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018 про:визнання дій протиправними; зобов'язання вчинити певні дії,

ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, що містив вимоги:

визнати дії Інгульського об'єднаного управління ПФ України м. Миколаєва Миколаївської області (надалі - Управління або відповідач) щодо відмови в призначенні позивачу пенсії по втраті годувальника протиправними;

зобов'язати відповідача призначити позивачу пенсію по втраті годувальника, згідно зі статтею 40 Закону України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (надалі - Закон № 2262), з 16.07.2018 (дати прийняття відповідачем заяви ОСОБА_1.);

зобов'язати Управління призначити пенсію ОСОБА_1 в розмірі, не меншим двох прожиткових мінімумів для осіб, що втратили працездатність, відповідно до статей 1, 36, 37 Закону № 2262.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 (який отримує пенсію за віком відповідно до норм Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування») вказав, що він є особою, на яку поширюється чинність Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (надалі - Закон № 3551), а тому має право на пенсійне забезпечення відповідно до норм Закону № 2262. На думку ОСОБА_1, Управління протиправно відмовило у задоволенні відповідної заяви, що і стало підставою для його звернення до суду.

У відзиві на позовну заяву (арк. спр. 34-35) Управління зазначило, що при зверненні з приводу переведення на інший вид пенсії ОСОБА_1 не дотримався «Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (надалі - Порядок № 22-1), тому клопотання ОСОБА_1 Управління розглянуло відповідно до Закону України від 02.10.1996 № 393/96-ВР «Про звернення громадян» та листом роз'яснило позивачу про відсутність законних підстав для призначення пенсії відповідно до норм Закону № 2262.

Позивач подав відповідь на відзив (арк. спр. 44-58). Оскільки заявами по суті справи, що розглядається згідно зі статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України, є позов та відзив, суд доводи, що їх ОСОБА_1 виклав у відповіді на відзив, до уваги не прийняв.

Дослідивши письмові докази, суд

В С Т А Н О В И В:

З 16.05.2003 позивачу було призначено пенсію по інвалідності в розмірі пенсії за віком, відповідно до Закону України від 05.11.1991 № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (арк. спр. 32).

З 28.11.2017 позивача, за його заявою, було переведено на пенсію за віком, відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», надалі - Закон № 1058 (арк. спр. 31).

16.07.2018 ОСОБА_1 звернувся до Управління із заявою (арк. спр. 8), в якій, зокрема, просив призначити йому, на підставі статей 30, 36, 37, 40 Закону № 2262, пенсію в разі втрати годувальника.

Листом від 30.07.2018 № 15210/02 (арк. спр. 9-10) Управління повідомило ОСОБА_1 про відсутність у нього права на пенсію в разі втрати годувальника.

Відповідно до викладеного у позові, ОСОБА_1 доводить право на відповідну пенсію таким. Батько позивача - ОСОБА_2 мав статус інваліда війни, підтвердженням чого є відповідне посвідчення (арк. спр. 13), та отримував пенсію відповідно до Закону № 2262. Оскільки позивач не мав та не має своєї сім'ї, він, на його думку, згідно з останнім абзацом пункту 1 статті 10 Закону № 3551, є членом сім'ї особи, на яку поширюється чинність Закону № 3551, тому має право на пенсію в разі втрати годувальника, про яку вказано у Законі № 2262.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 2262, члени сімей військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які загинули чи померли або пропали безвісти, мають право на пенсію в разі втрати годувальника.

Статтею 6 Закону № 2262 передбачено, що сім'ї померлих пенсіонерів з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом мають право на пенсію в разі втрати годувальника на загальних підставах із членами сімей військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону № 2262, військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей, які одночасно мають право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором. У разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до цього Закону та Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», призначається одна пенсія за її вибором.

Статтею 29 Закону № 2262 встановлено, що пенсії в разі втрати годувальника сім'ям військовослужбовців, які мають право на пенсію за цим Законом призначаються, якщо годувальник помер у період проходження служби або не пізніше 3 місяців після звільнення зі служби чи пізніше цього строку, але внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних у період проходження служби, а сім'ям пенсіонерів з числа цих військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом - якщо годувальник помер у період одержання пенсії або не пізніше 5 років після припинення її виплати. При цьому сім'ї військовослужбовців, які пропали безвісти в період бойових дій, прирівнюються до сімей загиблих на фронті.

Як вказано у частині першій статті 30 Закону № 2262, право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сімей загиблих, померлих або таких, що пропали безвісти військовослужбовців, які мають право на пенсію за цим Законом, які перебували на їх утриманні (стаття 31).

Незалежно від перебування на утриманні годувальника пенсія призначається: непрацездатним дітям; непрацездатним батькам і дружині (чоловікові), якщо вони після смерті годувальника втратили джерело засобів до існування, а також непрацездатним батькам і дружині (чоловікові) військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які загинули чи померли або провали безвісти в період проходження служби або пізніше внаслідок поранення, контузії, каліцтва чи захворювання, що мали місце під час служби (частина друга статті 30 Закону № 2262).

Непрацездатними членами сім'ї, згідно з пунктом «а» частини четвертої статті 30 Закону № 2262, вважаються діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років. При цьому братам, сестрам та онукам право на пенсію надається у тих випадках, якщо у них немає працездатних батьків.

Оскільки інвалідність позивача була встановлена у 2003 році (у віці 46 років), він не може бути визнаний непрацездатною дитиною ОСОБА_2, яка має право на пенсію у разі втрати годувальника (пункт «а» частини четвертої статті 30 Закону № 2262).

У статті 31 Закону № 2262 зазначено, що члени сім'ї померлого вважаються такими, що перебували на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які самі одержували будь-яку пенсію, мають право перейти на нову пенсію.

Матеріалами справи не підтверджено, що позивач отримував від свого батька постійну допомогу, що була основним джерелом засобів до існування. Отже, той факт, що ОСОБА_1 перебував на утриманні ОСОБА_2, не доведений.

Суд визнав помилковим обґрунтування позовних вимог нормами Закону № 3551 (зокрема, останнім абзацом пункту 1 статті 10). По-перше, нормами цього Закону не врегульований порядок пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби (інших осіб, які мають право на пенсію за Законом № 2262). По-друге, у справі відсутні докази того, що позивач є членом сім'ї особи, яка загинула (пропала безвісти) або померла внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів, - документи, які б підтверджували, що причиною смерті ОСОБА_2 були вказані обставини, відсутні. До того ж в останньому абзаці пункту 1 статті 10 Закону № 3551 вказано про членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті.

За таких обставин, суд визнав, що Управління у відповіді на звернення позивача правильно застосувало норми Закону № 2262.

Крім того, суд погодився з доводами відповідача щодо того, що заява позивача від 16.07.2018 (копію якої було додано до адміністративного позову, арк. спр. 8) не відповідала вимогам Порядку № 22-1 (додаток 3, про який зазначено у пункті 4.1 розділу IV), в зв'язку з чим у Управління не виник обов'язок щодо прийняття згідно зі статтею 45 Закону № 1058 відповідного рішення.

Оскільки матеріалами справи не підтверджується факт порушення відповідачем прав позивача, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Судові витрати по справі відсутні.

Керуючись статтями 2, 9, 19, 77, 241-243, 246, 250, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018, ідентифікаційний код 41250638) відмовити.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Птичкіна