Рішення № 80341932, 25.02.2019, Вишгородський районний суд Київської області

25.02.2019 Справа № 363/4888/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2019 року м. Вишгород

Вишгородський районний суд Київської області у складі: головуючого судді: Баличевої М.Б., за участю секретаря Кашоїди М.Ю., прокурора Карнова А.О. та представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду м. Вишгород цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України до Головного управління Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Вищедубечаньке лісове господарство», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними наказів та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України до Головного управління Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Вищедубечаньке лісове господарство», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними наказів та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, в якому просить визнати недійсними накази Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 31.08.2015 року № 10-2095/36-15-СГ, яким ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_1, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; від 01.09.2015 року за № 10-2103/36-15-СГ, яким ОСОБА_4 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_2, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_2, площею 0,24 га, загальною вартістю 47 752, 49 грн., яка розташована на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; стягнути з відповідача на користь прокуратури Київської області судовий збір у розмірі 4 800 грн.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області ряду громадян надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, а саме: наказом від 01.09.2015 року за № 10-2103/36-15-СГ, яким ОСОБА_4 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_2, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; від 31.08.2015 року № 10-2095/36-15-СГ, яким ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_1, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

В подальшому, 24.02.2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі - продажу за № 393 та № 396 здійснили продаж належних їм земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1, площами 0,12 га кожна на користь ОСОБА_1 Набуті ОСОБА_1 вищевказані земельні ділянки на підставі заяви від 24.02.2017 року за № 399 об'єднано в одну, у зв'язку з чим утворено нову земельну ділянку площею 0,24 га з кадастровим номером НОМЕР_2.

Однак, позивач зазначає, що спірна земельна ділянка площею 0,24 га з кадастровим номером НОМЕР_2, перебуває у постійному користуванні державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» на підставі матеріалів лісовпорядкування та державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 року серії НОМЕР_3. Віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення державного підприємства «Вищедубечанський лісгосп» підтверджується інформацією КДП «Київгеоінформатика» від 23.10.2017 року № 01-01, інформацією державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» від 17.10.2017 року № 10-01/515, інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 23.10.2017 року № 511.

Згідно вказаної інформації, спірна земельна ділянка із кадастровим номером: НОМЕР_2 повністю накладається на землі державного підприємства «Вищедубечанський лісгосп», які перебувають у користуванні останнього на підставі державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 року серії НОМЕР_3.

Таким чином, спірна земельна ділянка із кадастровим номером: НОМЕР_2 набута відповідачем ОСОБА_1 у приватну власність, всупереч законодавства України, без згоди постійного користувача - державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство», без вилучення її із постійного користування та відповідного рішення органу державної влади щодо її передачі у приватну власність, в порядку передбаченому законом.

Прокурор Карнов А.О. в судовому засіданні позовні вимоги повністю підтримав та просив їх задовольнити, надав письмову відповідь на відзив відповідача ОСОБА_1

Представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, надав письмовий відзив на позовну заяву в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представником Кабінету Міністрів України на адресу суду були направлені письмові пояснення по справі та клопотання про розгляд справи без участі представника, в якому останній просив задовольнити позовні вимоги повністю.

Представником третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державного підприємства «Вищедубечаньке лісове господарство» на адресу суду були надані письмові пояснення по справі та клопотання про розгляд справи без участі представника, в якому остання просила задовольнити позовні вимоги повністю.

Інші учасники розгляду справи в судове засідання не з'явилися, про розгляд справи були повідомлені належним чином, заяв та клопотань до суду від них не надходило.

Суд важає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилася.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч.1, ч. 2, ч. 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство» є постійним користувачем земельних ділянок для ведення лісового господарства на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, загальною площею 1446,5 га відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 року серії НОМЕР_3 та матеріалів лісовпорядкування (планшетів, таксаційних описів, тощо).

На підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області ряду громадян надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, а саме: наказом від 01.09.2015 року за № 10-2103/36-15-СГ, яким ОСОБА_4 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_2, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; від 31.08.2015 року № 10-2095/36-15-СГ, яким ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_1, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

24.02.2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі - продажу за № 393 та № 396 здійснили продаж належних їм земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1, площами 0,12 га кожна на користь ОСОБА_1

Вищевказані земельні ділянки набуті відповідачем ОСОБА_1 на підставі його заяви від 24.02.2017 року за № 399 були об'єднані в одну, у зв'язку з чим утворено нову земельну ділянку площею 0,24 га з кадастровим номером НОМЕР_2.

Відповідно до ст. 56 ЗК України, землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЗК України, порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Статтею 186 ЗК України частиною 6 передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 12 ст. 186 ЗК України, у разі якщо поділ, об'єднання земельних ділянок здійснюється її користувачем - власником земельних ділянок, а щодо земельних ділянок державної або комунальної власності - органом виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, уповноваженими розпоряджатися земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу; у разі поділу, об'єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, - заставодержателем; у разі поділу, об'єднання власником земельної ділянки, що перебуває у користуванні, - землекористувачем. Технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок затверджується замовником.

Статтею 186-1 частиною 1 цього Кодексу встановлено, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Статтею 186-1 частиною 3 цього Кодексу встановлено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки: лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Так, відповідно до п.1 Положення "Про державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру", затвердженого Постановою КМУ від 14 січня 2015 року №15 (у редакції чинній на дату прийняття оспорюваних наказів) державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавачої влади, який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічноїдіяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного земельного кадастру.

Згідно п.1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженоо Наказом Міністрества регілнального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.02.2015 №14 (у редакції чинній на дату прийняття оспорюваних наказів) є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та йому підпорядковане.

Відповідно до п.є-1 ч.1 ст.15-1 Земельного кодексу України (у редакції чинній на дату прийняття оспорюваних наказів) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Крім того, у ч.12 п.4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого Наказом Міністерства регіанального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.02.2015 №14 зазначено, що Головне управління Держгеокадастру в області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Постанови КМ України №15 від 14.01.2015 року із змінами і доповненнями внесеними постановами КМ України №482 від 22.07.2016 року та №917 від 23.11.2016 року є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру і її територіальні органи. Пунктом 31 вказаної постанови передбачено, що Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.

Встановлено, що у зв'язку із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 442 від 10.09.2014 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Державне агентство земельних ресурсів України реорганізовано шляхом перетворення в Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, а наказом останньої № 24 від 03.03.2015 року «Про затвердження положень про територіальні органи Держгеокадастру у Київській області» ГУ Держземагентства у Київській області реорганізоване на Головне управління Держгеокадастру у Київській області.

Як видно із оспорюваних Наказів, у власність громадянам передавалися земельні ділянки саме сільськогосподарського призначення в межах, визначених ЗК України. При цьому, вказані земельні ділянки передавалися у власність громадянам територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Отже, земельні ділянки вибули із володіння власника (держави) при наявності його волі та з його відома, оскільки земельним законодавством України саме на органи Держгеокадастру покладено повноваження щодо розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення.

Щодо вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку судом зазначається наступне.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав на земельні ділянки здійснюється у передбачений законом спосіб.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.

У частині першій статті 388 ЦК України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником, або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Аналіз змісту статті 388 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений даною нормою спосіб захисту прав у вигляді витребування майна, придбаного за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, застосовується у випадку відсутності між сторонами договірних відносин і не потребує визнання недійсним як цивільно-правової угоди, так і виданого на підставі цієї угоди державного акта.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

Крім того, з урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірних земельних ділянок та незаконність договорів купівлі - продажу, на підставі яких ОСОБА_1 набув право власності на спірні земельні ділянки, такому суспільному інтересу не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу, право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Згідно ст. 1 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_1 набув права власності на спірні земельні ділянки у 2017 році у законний спосіб, а саме уклавши нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу із особами - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, яким було передано земельні ділянки у власність.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК («Недійсність правочину») недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Як вбачається з матеріалів справи, договори купівлі-продажу земельних ділянок ніким не оспорювалися та суду не надано доказів, щодо визнання вказаних договорів недійсними або нікчемними.

З урахуванням вищенаведених норм Закону, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 було набуто право власності на спірні земельні ділянки за цивільно-правовою угодою, яка була посвідчена не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом - договорами купівлі - продажу, а тому останній є добросовісним набувачем права власності на вказані земельні ділянки.

Відповідно до ст.14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Громадяни України, відповідно до ч.1 ст.81 ЗК України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділенні в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до п.п. а, б ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Згідно ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правомірність набуття відповідачами права власності на земельні ділянки підтверджена належними правовстановлюючими документами, фактом державної реєстрації такого права. Крім того, відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок, оскільки набули право власності на підставі чинних і ніким не оспорених договорів купівлі-продажу на оплатній основі.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Право власності на земельну ділянку відповідно до ст. 140 ЗК України може бути припинено за підставами: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду.

Доказів вчинення ОСОБА_1, як власником земельних ділянок будь-яких дій, визначених вказаною статтею, суду не подавалось.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2,4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2,4,7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами, міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «ОСОБА_1 та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За таких обставин, позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельні ділянки, на думку суду, буде мати ознаки непропорційного втручання держави у його право власності, оскільки вказана особа набула права власності на підставі оплатних договорів купівлі продажу.

Згідно ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужено особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього. Відповідно до ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублено власником, або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року, заява №29979/04 ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції, зокрема державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «Належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а ц потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З матеріалів справи вбачається, що первісне безвідплатне відчуження майна здійснено державою шляхом прийняття рішень державним органом, тобто внаслідок реалізації волі держави на розпорядження державної власністю. В подальшому майно набуто у власність за відплатними правочинами особа, яка мала право на його відчуження, про що свідчить нотаріальний порядок укладання правочинів та їх визнання державними органами, про що свідчить державна реєстрація цих правочинів.

На підставі викладено, суд вважає, що відповідач ОСОБА_1 набув права власності на земельні ділянки у встановлений законом спосіб, шляхом укладання правочину, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі - продажу за № 393 та № 396 здійснили продаж належних їм земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_1, площами 0,12 га кожна на користь ОСОБА_1, який визнаний держаними органами, а тому ОСОБА_1 є належним набувачем, а накази від 01.09.2015 року за № 10-2103/36-15-СГ, яким ОСОБА_4 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_2, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області; від 31.08.2015 року № 10-2095/36-15-СГ, яким ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером: НОМЕР_1, площею 0,12 га, для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області є правомірними та такими, що не підлягають визнанню недійсними.

Крім того, подані позивачем у якості доказів графічні матеріали із публічної кадастрової карти, а також листи Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО "Укрдержпроект" суд не приймає до уваги з огляду на те, що інформація, зазначена у вказаних листах грунтується на матеріалах лісовпорядкування 2014 року, при тому, що спірні земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_3 31.08.2015 року та 01.09.2015 року.

Також, суд приймає у якості належного доказу, наданий відповідачем ОСОБА_1 висновок спеціаліста Мельника О.В. від 06.04.2018 року щодо накладення земельних ділянок, з якого вбачається, що факт накладення земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2, що належить йому на праві власності, на земельні ділянки суміжних землекористувачів, у тому числі Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство", відсутній.

Відповідно до вимог ст.ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довети ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечеь, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зідно ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що у позові відмовляється у повному обсязі, судовий збір стягненню з відповідачів не підлягає.

Керуючись ст. ст.4, 10-13, 81, 89, 258-268, 354 ЦПК України, суд ,-

ВИРІШИВ:

У задоволені позовних вимог Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України до Головного управління Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Вищедубечаньке лісове господарство», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними наказів та витребування земельної ділянки з чужового незаконного володіння - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Киїського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення через Вишгородський районний суд Київської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 07 березня 2019 року.

Головуючий: М.Б. Баличева