Ухвала суду № 8033644, 01.12.2009, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"01" грудня 2009 р.                               м. Київ                                        К-21803/07

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача                    Голубєвої Г.К.

Суддів                                                  Брайка А.І.

Карася О.В.

Рибченка А.О.

Федорова М.О.

При секретарі судового засідання: Міненко О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обережною відповідальністю «Віардо»

на постанову Господарського суду Львівської області від 11 травня 2005 року

та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2007 року

по справі № 5/650-28/98А

за позовом Товариства з обережною відповідальністю «Віардо»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Львова

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2007 року товариство з обережною відповідальністю «Віардо»звернулось до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Львова про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду Львівської області від 11 травня 2005 року позов задоволено частково. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Львова № 0000822320/3/4825 від 28 лютого 2007 року в частині визначення позивачу податкового зобов’язання за платежем податок на прибуток у сумі 56 228 грн. 25 коп.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2007 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити його позовні вимоги, оскільки вважає, що зазначені постанови було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем було проведено виїзну планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, за результатами якої складено Акт № 168/23-031/30275880 від 02 серпня 2006 року.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог п. 1.22.2, п. 1.32 ст. 1, п.п. 4.1.6 п. 4.1, п. 5.9 ст. 5, п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України № 283/97-ВР від 22 травня 1997 року «Про оподаткування прибутку підприємств»(далі –Закон України № 283/97-ВР від 22 травня 1997 року), в результаті чого занижено податок на прибуток за 2005 –2006 роки на суму 190048 грн.

На підставі акта перевірки та за результатами адміністративного оскарження, відповідачем було прийнято спірне податкове повідомлення-рішення №0000822320/3/4825 від 28 лютого 2007 року, яким позивачу визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток у сумі 64691 грн. 27 коп. (в т.ч. 43874 грн. 03 коп. –основного платежу та 20817 грн. 24 коп.).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в 2005 році позивач експортував на територію Росії м’ясо. Фактурна вартість зазначеного товару склала 880472 грн., а митна вартість –1030414 грн.

Відповідач вважає, що на суму різниці між митною та фактурною вартістю, яка склала 149942 грн. позивачем занижено валовий дохід, оскільки звичайною ціною, яка повинна бути врахована при формуванні валових доходів позивача з експортних операцій є саме митна вартість товару, визначена митним органом.

Відповідно до частини першої статті 16 Закону України № 2097-XII від 05 лютого 1992 року «Про єдиний митний тариф»нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладенню, провадиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. При визначенні митної вартості до неї включаються ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунку-фактури: на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України; комісійні та брокерські; плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належить до даних товарів та інших предметів і яка повинна бути оплачена імпортером (експортером) прямо чи побічно як умова їх ввезення (вивезення).

Відповідно до ст. 7 Закону України № 507-ХІІ від 03 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів..

Згідно ст. 4 Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року «Про оподаткування прибутку підприємств»(далі –Закон України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року) валовий дохід –це загальна сума доходу платника податку, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах. З аналізу наведеної норми випливає, що валовим доходом виступає фактичний отриманий (нарахований) дохід від продажу товарів за цінами продажу.

А відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у відповідача були відсутні підстави збільшувати позивачу валовий дохід від реалізації товару на експорт на суму 149942 грн., тобто на різницю між фактурною та митною вартістю.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що у період з 01 квітня 2005 року по 31 березня 2006 року позивач отримав кошти за договорами доручення на придбання товару № 04/08-1 від 04 серпня 2003 року та № 16/05-1 ВРХ від 16 травня 2005 року.

За умовами зазначених договорів позивач зобов’язався від свого імені та в інтересах довірителів укладати договори на придбання та закупівлю товару за рахунок довірителя.

Комісійна винагорода позивача за придбання відповідної партії товару визначена договором доручення на придбання товару № 04/08-1 від 04 серпня 2003 року та становить 3% від суми, встановленої у накладній до зазначеної партії товару, а за договором № 16/05-1 ВРХ від 16 травня 2005 року –2% від суми, встановленої у накладній до зазначеної партії товару. Термін дії договорів доручення встановлено до 31 грудня 2006 року.

Відповідачем зроблено висновок, що отримані за вказаними договорами кошти позивачем використано на власні господарські потреби, а тому ці кошти вважаються доходом з інших джерел.

Разом з тим, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на те, що вказані висновки судів не можна вважати такими, що зроблені на підставі повно та всебічно досліджених встановлених фактичних обставин справи.

Згідно з 1.22.2 ст. 1 Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року поворотна фінансова допомога - це сума коштів, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

Відповідно до пункту 1.22.1 ст. 1 Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року безповоротна фінансова допомога –це, зокрема, сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги.

Підпунктом 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року валовий доход включає: доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді, зокрема, сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді.

Так, відповідно до частини першої статті 1000 Цивільного кодексу України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Отже, за договором доручення повірений наділяється правом вчиняти саме юридичні дії (правочини) в інтересах довірителя за його рахунок, а все одержане в результаті виконання умов договору є власністю довірителя і підлягає оподаткуванню в установленому порядку саме у нього, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Що ж до повіреного, то у нього об’єктом оподаткування може бути комісійна винагорода, яку він вправі одержати від комітента згідно зі ст.1002 Цивільного кодексу України. Зазначене узгоджується і з вимогами пп.7.9.1 п.7.9 ст.7 Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року.

Як вже зазначалось, перевіркою встановлено використання позивачем коштів отриманих на виконання умов договорів доручення у власному господарському обороті, не пов’язаному з придбанням та закупівлею товару, у зв’язку з чим зроблено висновок, що саме ці кошти вважаються доходом з інших джерел, а тому підлягають включенню до складу валового доходу.

Проте, судами попередніх інстанцій не досліджено питання про наявність коштів на рахунку позивача та саме їх використання для придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг, які зазначені відповідачем як придбані за рахунок коштів отриманих в рамках договору доручення.

Тобто, судами обох інстанцій не була надана повна оцінка діям позивача щодо використання отриманих від довірителя коштів для забезпечення власної господарської діяльності.

Посилання ж судів на банківські виписки, які відображають рух коштів на розрахункових рахунках позивача у ВАТ КБ «Надра»та ЗГРУ «Приватбанк», та свідчать про використання, отриманих позивачем коштів за договорами доручення на власні потреби для ведення господарської діяльності, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки згідно матеріалів справи, зазначені документи не були предметом дослідження під час розгляду даної справи.

Відповідно до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

А відтак, оскільки межі перегляду справи в суді касаційної інстанції не дають права йому встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями судові рішення у даній справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Товариства з обережною відповідальністю «Віардо»задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236 –238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий (підпис)Голубєва Г.К.

Судді (підпис)Брайко А.І.

(підпис)Карась О.В.

(підпис)Рибченко А.О.

(підпис)Федоров М.О. Ухвала складена у повному обсязі 03.12.2009р.