Рішення № 80335601, 28.02.2019, Господарський суд Хмельницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

29000, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1 тел. 71-81-84, факс 71-81-98

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"28" лютого 2019 р. Справа № 924/1014/18

Господарський суд Хмельницької області у складі судді Мухи М.Є., за участю секретаря судового засідання Попик О.В., розглянувши матеріали

за позовом Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" м. Старокостянтинів Хмельницька область

до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив" м. Шепетівка Хмельницька область

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Органік Сідс" м. Шепетівка Хмельницька область

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р., укладеного між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" та товариством з обмеженою відповідальністю "ОРГАНІК СІДС"

Представники сторін:

позивача: Залізняк І.І. адвокат за ордером серія КС №459620 від 30.11.18р.

відповідача 1: Грищенко І.С. за довіреністю від 01.02.19р.

відповідача 2: Грищенко І.С. за довіреністю від 01.02.19р.

У судовому засіданні згідно ст. 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Процесуальні дії по справі.

Позивач звернувся із позовом до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив" м. Шепетівка Хмельницька область та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Органік Сідс" м. Шепетівка Хмельницька область про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р. укладеного між відповідачами.

Ухвалою суду від 06.11.18р. відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження із стадії підготовчого провадження. Підготовче засідання призначено на 3 грудня 2018 р.

03.12.2018р. судом постановлено ухвалу про оголошення перерви у підготовчому засіданні на "17" грудня 2018р.

17.12.2018р. судом постановлено ухвалу про оголошення перерви у підготовчому засіданні на "3" січня 2019р. , продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, заяву ДП "Старокостянтинівський молочний завод" про зміну підстав позову від 17.12.18р. прийнято, підготовче засідання відкладено на 22 січня 2019 року.

Ухвалою суду від 22.01.2019р. підготовче засідання відкладено на 04 лютого 2019 року. 04.02.2019р. закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті на 28.02.2019 року.

Виклад позицій учасників судового процесу, заяви, клопотання.

ДП "Старокостянтинівський молочний завод" звернулось до суду із позовом до сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив", до ТОВ "Органік Сідс" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що відповідно до пункту 1.1. Договору №26/09/2018-2 Відповідач 1 відступив Відповідачу 2 право вимоги до Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" (далі - Позивач) за Договором поставки молока №3 від 31.01.2017 на суму 8 849 836,00 грн., яке перейшло до Відповідача 2, включає: 5 171 102,00 грн. основного боргу, 2 218 835,00 грн. пені, 347 092,00 грн. 3% річних, 1112807,00, грн. інфляційних втрат.

Зазначає, що в силу положень статті 527 ЦК України Позивач має право вимагати доказів того, що виконання приймається належним кредитором. При цьому, як вбачається із листа Відповідача 1 за вих. №26/09/2018-2 від 26 вересня 2018 року, останній вважає, що після укладення Договору №26/09/2018-2 належним кредитором за Договором поставки молока №3 є Відповідач 2. Відступлення права вимоги внаслідок укладення Договору №26/09/2018-2 не відбулося, проте сам факт існування вказаного Договору позбавляє Позивача можливості виконувати свої зобов'язання перед належним кредитором (Відповідачем 1), що і є порушенням прав Позивача.

Наголошує на тому, що як вбачається із акту приймання-передачі документів до Договору №26/09/2018-2, на підтвердження наявності права вимоги до Позивача Відповідач 1 передав Відповідачу 2 документи, серед яких, зокрема, Протокол погодження договірної ціни №13 від 24.09.2017 та №14 від 24.10.2017, які Позивачем не підписувалися, тому не можуть вважатися належним доказом на підтвердження погодженої сторонами ціни продукції, а їх передача Відповідачем 1 Відповідачу 2 не створює жодних правових наслідків та не підтверджує відступлення права вимоги за Договором поставки молока №3.

На думку позивача, документами, які могли б підтвердити поставку Відповідачем 1 Позивачу продукції та відповідно б підтверджували дійсність переданої вимоги відповідно до умов Договору поставки молока №3 є: товарно-транспортні накладні, ветеринарні свідоцтва (Ф-2) державної установи ветеринарної медицини, які Відповідачем 1 Відповідачу 2 не передавалися. Крім цього, не передавалися Відповідачу 2 і копії довіреностей на представників уповноважених Позивачем на прийняття поставленої Відповідачем 1 продукції осіб.

Щодо відсутності повноважень у керівника відповідача 1 на підписання оспорюваного договору, позивач зазначає, що оскільки сума Договору №26/09/2018-2 становить 8 849 836,00 грн., то для його укладення необхідна була згода загальних зборів Відповідача 1. При цьому із тексту Договору №26/09/2018-2 та додатків до нього не вбачається, що ОСОБА_3 був уповноважений загальними зборами Відповідача 1 на підписання даного договору.

Щодо фіктивності оспорюваного Договору позивач зазначає, що Відповідач 1, маючи непогашену заборгованість, щонайменше по п'яти виконавчих провадженнях, прийняв рішення про відступлення права вимоги до Позивача на суму 8 849 836,00 грн. Відповідачу 2. Вказане свідчить про те, що укладення Договору №26/09/2018-2 було спрямоване виключно на ухилення Відповідачем 1 від виконання судових рішень та уникнення можливого арешту майна, яке в майбутньому могло бути стягнуто із Позивача в межах примусового виконання по вказаних виконавчих провадженнях.

Стверджує, що Договір №26/09/2018-2 було укладено без намірів настання реальних правових наслідків, що полягали б у передачі права вимоги та отриманні коштів за відступлення права вимоги, метою укладення Договору №26/09/2018-2 було ухилення Відповідача 1 від погашення існуючої заборгованості.

Також наголошує на тому, що Договором №26/09/2018-2 на Відповідача 2 було покладено обов'язок щодо оплати коштів у сумі 8 849 836,00 грн. на користь Відповідача 1. Проте Відповідач 2 вказаний обов'язок досі не виконав і намірів його виконувати не мав ще з моменту укладення Договору №26/09/2018-2.

Стверджує, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у Відповідача 1 та Відповідача 2 один і той самий керівник - ОСОБА_3, власником частки у розмірі 70% від статутного капіталу відповідача 2 є ОСОБА_4, яка одночасно є учасником Відповідача 1.

У заяві від 17.12.2018р. про зміну підстав позову позивач зазначає, що підтримує свої позовні вимоги у справі з урахуванням всіх раніше заявлених підстав, окрім підстави, яка ґрунтувалася на відсутності повноважень у керівника Відповідача 1 на підписання оспорюваного Договору. Вказану підставу позову Позивач вважає за необхідне змінити.

При цьому зазначає про відсутність повноважень у заступника генерального директора ТОВ "ОРГАНІК СІДС" ОСОБА_5 на підписання оспорюваного Договору, оскільки як вбачається із преамбули Договору №26/09/2018-2, від імені ТОВ "ОРГАНІК СІДС" його підписував заступник директора ОСОБА_6, який діяв на підставі статуту. Проте положеннями статуту ТОВ "ОРГАНІК СІДС" взагалі не визначені повноваження такої посадової особи, як заступник генерального директора, що свідчить про відсутність у ОСОБА_7 права на підписання оспорюваного Договору. Крім цього, як вбачається з інформації наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_6 не належить до числа посадових осіб ТОВ "ОРГАНІК СІДС", які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори.

Відповідно до підпункту М пункту 8.1.10 статуту ТОВ "ОРГАНІК СІДС" до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства належить відчуження більше ніж 50% майна товариства. Відповідно до пункту 8.2.3 директор товариства має право, зокрема, розпоряджатися майном та коштами товариства в межах, що визначені загальними зборами учасників товариства, але в будь-якому випадку не більше ніж 50% майна товариства. Враховуючи те, що статутний капітал ТОВ "ОРГАНІК СІДС" становить лише 100 грн., наявні обґрунтовані підстави вважати, що сума оспорюваного Договору в розмірі 8 849 836,00 грн. на момент його підписання становила більше, ніж 50% вартості майна ТОВ "ОРГАНІК СІДС", а тому для його підписання необхідна була згода загальних зборів.

Наголошує також на тому, що ОСОБА_6, діючи на підставі статуту, не мав права підписувати Договір №26/09/2018-2, оскільки статутом ТОВ "ОРГАНІК СІДС" заступнику директора не надано право на підписання будь-яких договорів. Вказане свідчить про те, що дії ОСОБА_7 є порушенням положень частини другої ст. 207 ЦК України, що, в свою чергу, є порушенням положень частини першої ст. 203 ЦК України та підставою недійсності правочину відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України.

Позивач наголошує на тому, що оспорюваний Договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а не договором про відступлення права вимоги, оскільки однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними. Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Тому, на думку позивача, оспорюваний Договір в силу положень ст. 1077 ЦК України є договором факторингу, а не договором про відступлення права вимоги.

В обґрунтування порушеного права позивача, за захистом якого останній звертається до суду зазначено, що внаслідок укладення Договору №26/09/2018-2, були порушені його права, як покупця, за Договором поставки молока №3, адже сам факт існування вказаного Договору позбавляє Позивача можливості виконувати свої зобов'язання перед належним кредитором (Відповідачем 1).

У відзивах на позов від 02.01.2019р. представник відповідачів зазначає, що 13 вересня 2018 року на загальних зборах учасників Відповідача 2 про призначення на посаду заступника директора товариства ОСОБА_5 та визначено обсяг його компетенції (протокол № 13/09-18/30 та наказ № 13/09-2018/К). Загальними зборами учасників Відповідача 2, 26 вересня 2018 р. вирішено затвердити та укласти з Відповідачем 1 договори про відступлення права вимоги за договорами, укладеними між Позивачем та Відповідачем 1, уповноважено заступника директора ОСОБА_5 на укладання та підписання зазначених договорів, що підтверджується протоколом №26/09-18/30.

При цьому, питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, сам лише факт учинення виконавчим органом юридичної особи дій з перевищенням своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Спірний договір схвалено в подальшому укладенням угоди про припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог №26/09-2018/ОВ від 26.09.2018р., відповідно до якої Відповідач 2, виконав свої зобов'язання щодо сплати грошових коштів Відповідачу 1 за отримане право вимоги за спірним договором, шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, тому зобов'язання Відповідача 2 по спірному договору припинені.

У відповіді на відзив від 22.01.2019р. позивач зазначає, що власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

В підтвердження відступлення прав були передані документи, що не засвідчують права вимоги Відповідача 1 як первісного кредитора, що вимагається положеннями частини першої ст. 517 ЦК України, а отже, відсутні та не були передані від первісного кредитора новому кредитору належні та допустимі докази, які обґрунтовують та підтверджують дійсну вимогу, що існувала на момент відступлення у первісного кредитора.

Зауважує, що належним виконанням обов'язку щодо розрахунку за отримане право вимоги з боку Відповідача 2 має бути перерахування саме грошових коштів на користь Відповідача 1, а угода про припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог №26/09/2018/ОВ від 26.09.2018 не є належним доказом на підтвердження сплати коштів. Відносини купівлі-продажу права вимоги за Договором №26/09/2018-2 фактично у системному зв'язку з іншими фактичними обставинами становлять собою договір факторингу, а також зважаючи на те, що Відповідач 2 не є особою, яка має право здійснювати факторингові операції, Договір №26/09/2018-2 може бути визнаний судом недійсним з підстав порушення вимог ст. 203, ст. 227 ЦК України, з чим і звернувся Позивач в межах цієї судової справи.

У запереченнях від 04.02.2019р. представник відповідача - 1 та відповідача - 2 зазначає, що позовні вимоги не визнає у зв'язку з тим, що дійсність вимоги за спірним договором презюмована правомірністю основного договору, а тому відсутні підстави для висновку про недійсність оспорюваного договору відступлення.

Стверджує, що на підставі укладення спірного договору, у Відповідача 1 виникли грошові вимоги до Відповідача 2 в розмірі 8 849 836.00 грн., в той же час, на момент укладення спірного договору, у Відповідача 2 існували грошові вимоги до Відповідача 1, які виникли на підставі договорів про відступлення права вимоги №01/08-2018/38 від 01.08.2018 року та №01/08-2018/СВ від 01.08.2018 року загальним розміром 11 049 370,00 грн.

Наголошує також на тому, що ні законом ні спірним договором не встановлено обмежень щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, які існували, у сторін на момент укладення угоди №26/09-2018/ОВ від 26 вересня 2018 року, Відповідач 2 виконав свої зобов'язання щодо сплати грошових коштів Відповідачу 1 за отримане право вимоги за спірним договором, шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, а зобов'язання Відповідача 2 по спірному договору припинені.

Стверджує, що якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Відповідно до п. 1.1. Договору Відповідач 1 відступив Відповідачу 2 право вимоги до Позивача про сплату боргу в загальній сумі 8 849 836,00 грн. а Відповідач 2, відповідно до п. 2.1. Договору, зобов'язався сплатити на користь Відповідача 2 за відступлення права вимоги грошову суму в розмірі 8 849 836,00 грн., тобто право вимоги було відступлено за "номінальною вартістю". Положення спірного договору не містять умов, щодо стягнення будь-якої плати з відповідача 1 за надання в його розпорядження грошових коштів за відступлене право вимоги.

На думку відповідачів позивачем не доведено, що вартість відступленого права вимоги є нижчою від її ринкової вартості, або, що умови договору містять інші положення про розмір винагороди фактора. Сама лише грошова вимога, відступлена первісним кредитором новому кредитору, не може розглядатись як плата за надану фінансову послугу, тому Відповідач 2 не погоджується з доводами Позивача, що оспорюваний Договір є договором факторингу та, відповідно, що він не відповідає вимогам ст. 1079 ЦК України.

Представник позивача у судовому засіданні наполягає на задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у позові та письмових поясненнях.

Представник відповідачів у судовому засіданні проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

26.09.2018р. між сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" та товариством з обмеженою відповідальністю "ОРГАНІК СІДС" укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2, відповідно до пункту 1.1. якого Відповідач 1 відступив Відповідачу 2 право вимоги до Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" за договором поставки молока №3 від 31.01.2017 на суму 8 849 836,00 грн., яке перейшло до Відповідача 2, включає: 5 171 102,00 грн. основного боргу, 2 218 835,00 грн. пені, 347 092,00 грн. 3% річних, 1112 807,00, грн. інфляційних втрат та право на стягнення штрафних санкцій, інфляційних, річних та будь-яких інших, пов'язаних з виконанням Основного договору платежів, які виникли та виникатимуть за весь час прострочення. Новий кредитор набуває права вимоги у повному обсязі, з моменту підписання даного договору.

За передане право вимоги до Боржника за Основним договором Новий кредитор сплачує Первісному кредитору грошову суму у розмірі - 8 849 836,00 грн., новий кредитор зобов'язується перерахувати у безготівковій формі на поточний рахунок Первісного кредитора грошову суму, визначену у п. 2.1 цього Договору, упродовж 5 років з дня підписання Договору (р. 2 договору).

Розділом 3 договору сторони передбачили обов'язок первісного кредитора - відступити Новому кредитору право вимоги, не пізніше 7 - ми робочих днів після набрання чинності Договором, письмово повідомити Боржника про укладення цього Договору, передати Новому кредитору усі документа, які засвідчують права, що передаються за п. 1,1. цього Договору. Первісний кредитор у зобов'язаннях, що передбачені основним договором, відповідає перед Новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги. Обов'язки Нового кредитора: сплатити грошову суму, зазначену в п. 2.1. Договору. Права Первісного кредитора: належне виконання Новим кредитором усіх зобов'язань за договором. Первісний кредитор не відповідає за невиконання Боржником зобов'язань, право на вимогу яких відступається. Новий кредитор має право на належне виконання Первісним кредитором усіх зобов'язань за Договором.

У випадку порушення своїх зобов'язань за Договором Сторони несуть відповідальність, визначену договором та чинним законодавством. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (р. 4 договору).

Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання та скріплення печатками Сторін і діє до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань за цим Договором (р. 5 договору).

Умови цього Договору можуть бути змінені за взаємною домовленістю з обов'язковим укладанням додаткової угоди (п.6.1. договору). Договір підписаний зі сторони СВК "Перший національний виробничий кооператив" - ОСОБА_3, зі сторони ТОВ "ОРГАНІК СІДС" - ОСОБА_8 із проставленням відбиток печаток.

Як вбачається із Акту приймання-передачі документів до Договору №26/09/2018-2, на підтвердження наявності права вимоги до Позивача Відповідач 1 передав Відповідачу 2 такі документи: Договір поставки молока №3 від 31.01.2017 року, Протокол погодження договірної ціни № 1 від 31.01.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №2 від 16.02.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №3 від 24.02.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №4 від 28.02.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №5 від 24.02.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №6 від 28.02.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №7 від 24.03.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №8 від 24.04.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №9 від 24.05.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №10 від 25.06.2017 року, Протокол погодження договірної ціни № 11 від 25.07.2017 року, Протокол погодження договірної ціни № 12 від 23.08.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №13 від 24.09.2017 року, Протокол погодження договірної ціни №14 від 24.10.2017 року, Товарні накладні за формою 1-ТН (МС), Акт звірки розрахунків по Договору №3 від 30.04.2017 року, Акт звірки розрахунків по Договору №3 від 31.05.2017 року, Акт звірки розрахунків по Договору №3 від 30.06.2017 року, Акт звірки розрахунків по Договору №3 від 31.07.2017 року, Акт звірки розрахунків по Договору. №3 від 31.08.2017 року, Акт звірки розрахунків по Договору №3 від 30.09.2017 року.

Актом приймання-передачі документів до Договору №26/09/2018-2 Відповідач 1 передав Відповідачу 2 право вимоги до Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" за договором поставки молока №3 від 31.01.2017 на суму 8 849 836,00 грн., а новий кредитор прийняв відповідні права вимоги.

У матеріалах справи наявні: лист від СВК "Перший національний виробничий кооператив" за вих. №26/09/2018-2 від 26 вересня 2018 року про повідомлення ДП "Старокостянтинівський молочний завод" про відступлення права вимоги, договір поставки молока №3 від 31.01.2017р., Статут СВК "Перший національний виробничий кооператив"; Паперова копія електронного доказу - Інформація з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо СВК "Перший національний виробничий кооператив", ідентифікаційний код 40108269; Статут ДП "Старокостянтинівський молочний завод".

Як вбачається з наданого відповідачем протоколу загальних зборів №25-09-2018/ДП від 25.09.2018 року, останніми вирішено затвердити та надати дозвіл на укладення з ТОВ "Органік Сідс" договори про відступлення права вимоги за договорами, укладеними з ДП "Старокостянтинівський молочний завод", уповноважено голову кооперативу СВК "Перший національний виробничий кооператив" ОСОБА_3 на укладання та підписання зазначених договорів.

Також відповідачем - 1 надано у матеріали справи угоду про припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог №26/09-2018/ОВ від 26.09.2018р., відповідно до якої Відповідач 2, виконав свої зобов'язання щодо сплати грошових коштів Відповідачу 1 за отримане право вимоги за спірним договором, шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Вважаючи, що договір про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р. є недійсним та порушує права позивача, останній звернувся з позовом до суду.

Норми права, застосовані судом, оцінка доказів, аргументів, наведених учасниками справи, та висновки щодо порушення, не визнання або оспорення прав чи інтересів, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Відповідно до ст. 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, в тому числі іншими способами, передбаченими законом.

Згідно з ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі визнання правочину недійсним. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215, 236 ЦК України.

Позивач обрав спосіб захисту та звернувся до суду з позовом про визнання договору недійсним, оскільки при укладенні договору, на його думку, не дотримано вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України (зміст правочину суперечить кодексу, актам цивільного законодавства, особа, яка вчинила правочин не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочин спрямований не на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним).

Предметом даного позову є визнання недійсним договору, а підставою даного позову, на думку позивача, є наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого договору недійсними.

Отже, предметом доказування у даній справі є наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) та в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Крім того, у даній справі необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо).

Як вже зазначалось, 26.09.2018р. між сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" та товариством з обмеженою відповідальністю "ОРГАНІК СІДС" укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2, відповідно до пункту 1.1. якого Відповідач 1 відступив Відповідачу 2 право вимоги до Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" за договором поставки молока №3 від 31.01.2017 на суму 8 849 836,00 грн., яке перейшло до Відповідача 2, включає: 5 171 102,00 грн. основного боргу, 2 218 835,00 грн. пені, 347 092,00 грн. 3% річних, 1112 807,00, грн. інфляційних втрат та право на стягнення штрафних санкцій, інфляційних, річних та будь-яких інших, пов'язаних з виконанням Основного договору платежів, які виникли та виникатимуть за весь час прострочення.

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов'язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі -продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі -продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов'язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 31.01.2018р. по справі № 910/7038/17).

З урахуванням наведеного, спірний договір від 26.09.2018р. є саме договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також спірний договір від 26.09.2018р. не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Окрім цього, якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Відповідно до п. 1.1. Договору Відповідач 1 відступив Відповідачу 2 право вимоги до Позивача про сплату боргу в загальній сумі 8 849 836,00 грн., а Відповідач 2, відповідно до п. 2.1. Договору, зобов'язався сплатити на користь Відповідача 2 за відступлення права вимоги грошову суму в розмірі 8 849 836,00 грн., тобто право вимоги було відступлено за "номінальною вартістю". Положення спірного договору не містять умов, щодо стягнення будь-якої плати з відповідача 1 за надання в його розпорядження грошових коштів за відступлене право вимоги.

Тому позивачем не доведено, що вартість відступленого права вимоги є нижчою від її ринкової вартості, або, що умови договору містять інші положення про розмір винагороди фактора. Сама лише грошова вимога, відступлена первісним кредитором новому кредитору, не може розглядатись як плата за надану фінансову послугу.

Щодо правової позиції позивача про наявність факту порушення прав позивача внаслідок укладення відповідачами договору відступлення права вимоги від 26.09.2018р. суд вважає за необхідне зазначити таке.

Умовами договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 сторони передбачили (Розділ 3 договору) обов'язки первісного кредитора - не пізніше 7 робочих днів після набрання чинності Договором, письмово повідомити Боржника про укладення цього Договору. Тобто, сторони вказаного договору узгодили взаємно кореспондуючі права та обов'язки щодо письмового повідомлення Боржника про укладення Договору. У матеріали справи позивачем надано лист від СВК "Перший національний виробничий кооператив" за вих. №26/09/2018-2 від 26 вересня 2018 року про повідомлення ДП "Старокостянтинівський молочний завод" про відступлення права вимоги (що не заперечується позивачем).

Згідно зі статтею 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (стаття 513 ЦКУ). Статтею 514 ЦКУ передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто положеннями статті 516 ЦКУ передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі (Постанови від 15.04.2015р. у справі № 3-43гс15 та від 10.02.2016р. у справі № 3-4гс16 Верховного Суду України).

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (ст. 20 ГК України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зважаючи на викладене, суд не погоджується із висновками позивача, що вчинені дії відповідачів з укладення спірного договору відступлення права вимоги від 26.09.2018р. порушили суб'єктивні права та законні інтереси позивача, і, відповідно, у нього наявні правові підстави для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним такого договору.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З урахуванням викладеного, суд не погоджується з висновками позивача про наявність підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26.09.2018р.

Доводи позивача (як на підставу задоволення позову) про те, що за актом приймання-передачі документів до Договору №26/09/2018-2, на підтвердження наявності права вимоги до Позивача Відповідач 1 передав Відповідачу 2 документи, серед яких, зокрема, Протокол погодження договірної ціни №13 від 24.09.2017 та №14 від 24.10.2017, які Позивачем не підписувалися, судом до уваги не приймаються. Позиція позивача, викладена у позові про те, що документами, які могли б підтвердити поставку Відповідачем 1 Позивачу продукції та відповідно б підтверджували дійсність переданої вимоги відповідно до умов Договору поставки молока №3 не передавалися Відповідачу оцінюється судом критично.

Так, позивач обрав спосіб захисту та звернувся до суду з позовом про визнання договору від 26.09.2018р. недійсним, а підставою даного позову, є наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого договору недійсним на момент його вчинення (укладення). Натомість обставини підтвердження/непідтвердження документально та нормативно факту існування заборгованості за договором поставки молока №3 від 31.01.2017 року на є предметом позову у даній судовій справі.

Водночас, як вбачається із ухвали господарського суду у справі № 924/232/18 від 12.11.2018р. у справі за позовом сільськогосподарського національного виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив" до дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" предметом розгляду останньої є стягнення 8 849 836,00 грн. заборгованості за договором поставки молока №3 від 31.01.2017р., з'ясування питання щодо обставини підтвердження/непідтвердження документально та нормативно факту існування заборгованості за договором поставки молока №3 від 31.01.2017 року. При цьому, призначено по справі №924/232/18 судову економічну експертизу, на вирішення якої поставлено наступне питання: чи підтверджується документально заявлений у позовних вимогах Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив", м. Шепетівка, Хмельницької області розмір заборгованості (в тому числі основна заборгованість - 5 171 102,00грн., пеня - 2 218 835,00грн., 3% річних - 347 092,00грн. та 1112807,00грн. - інфляційних втрат) за поставлені Дочірньому підприємству "Старокостянтинівський молочний завод" товарно-матеріальні цінності - молоко, за договором поставки молока №3 від 31.01.2017р., згідно долучених до матеріалів справи №924/232/18 товаро - супровідних документів, за вказані у позові періоди, провадження у справі №924/232/18 зупинено до отримання результатів експертизи. Тому спір щодо існування або неіснування заборгованості за договором поставки молока №3 від 31.01.2017р. не є вирішеним.

Відповідно до ст.4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Так, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Згідно з преамбулою та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини та згідно з рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є джерелом права.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.

Аналогічні положення знайшли своє відображення в пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18), згідно якої не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Доводи позивача щодо фіктивності оспорюваного Договору, оскільки укладення останнього було спрямоване виключно на ухилення Відповідачем 1 від виконання судових рішень та уникнення можливого арешту майна, не знайшли свого підтвердження матеріалами справи.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 234 Цивільного кодексу (надалі - ЦК України) фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду, повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання спірного договору недійсним.

Разом з тим, згідно роз'яснень п. 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 року № 11, фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Таким чином, з урахуванням того, що відповідачами виконувались умови за оспорюваним договором (зокрема шляхом укладення угоди про припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог №26/09-2018/ОВ від 26.09.2018р.) позивачем не доведено того, що вказаний правочин не направлений на настання реальних правових наслідків, що ним передбачені.

Доводи позивача (як на підставу задоволення позову) про те, що договором №26/09/2018-2 на Відповідача 2 було покладено обов'язок щодо оплати коштів у сумі 8 849 836,00 грн. на користь Відповідача 1, який Відповідач 2 досі не виконав судом до уваги не приймаються, оскільки п. 2.1. спірного договору сторони погодили, що за передане право вимоги до Боржника за основним договором новий кредитор сплачує первісному кредитору грошову суму упродовж 5 років з дня підписання Договору (тобто до 26.09.2023р.).

Також відповідачем -1 надано у матеріали справи угоду про припинення зобов'язань шляхом заліку зустрічних однорідних вимог №26/09-2018/ОВ від 26.09.2018р., відповідно до якої Відповідач 2, виконав свої зобов'язання щодо сплати грошових коштів Відповідачу 1 за отримане право вимоги за спірним договором, шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Твердження позивача щодо відсутності повноважень у заступника генерального директора ТОВ "ОРГАНІК СІДС" ОСОБА_5 на підписання оспорюваного Договору суд до уваги не приймає з огляду на таке. Загальними зборами учасників ТОВ "ОРГАНІК СІДС" від 26 вересня 2018 р. вирішено затвердити та укласти з Відповідачем 1 договори про відступлення права вимоги за договорами, укладеними між Позивачем та Відповідачем 1, уповноважено заступника директора ОСОБА_5 на укладання та підписання зазначених договорів, що підтверджується протоколом №26/09-18/30.

При цьому, питання визначення обсягу повноважень заступника генерального директора та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, сам лише факт учинення заступника генерального директора юридичної особи дій з перевищенням своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

У відповідності до частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно з частиною 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Органи юридичної особи діють у межах повноважень, наданих їм установчими документами та законом. Орган юридичної особи як її частина представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають, а тому дії її органу визнаються діями самої юридичної особи.

У відносинах з третіми особами слід виходити з презумпції наявності достатнього обсягу повноважень на здійснення дієздатності юридичної особи як у одноособового органу юридичної особи, так і керівника її колегіального органу. Із наданих відповідачем 2 доказів вбачається, що спірний договір схвалено 26.09.2018р., тобто у день укладення такого правочину.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення повноважень представником юридичної особи виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Зважаючи на встановлені судом обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову та визнання недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р., укладеного між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" та ТОВ "ОРГАНІК СІДС".

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Згідно ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ст. 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення абомають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до ст. 79 ГПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти засновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

У Рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини вказує на те, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано п. 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Таким чином, позивачем не доведено належними, допустимими та достатніми засобами доказування порушення його прав укладенням спірного договору. Докази, які б спростовували вище встановлені обставини, позивачем не надано.

Одночасно суд зауважує, що рішення господарського суду повинне бути спрямоване на реальне настання правових наслідків захист чи відновлення порушеного чи оспорюваного права і законного інтересу, а також на вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові надавати відповідний судовий захист.

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

З наведеного, обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р. не є тим ефективним способом захисту в даному випадку, що може усунути юридичну невизначеність та сумніви щодо дотримання загальних вимог чинності правочину у розумінні ст. 203 ЦК України.

З врахуванням наведеного, позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.

У зв'язку із відмовою у позові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача відповідно до ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 2, 13, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 232, 233, 236-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" м. Старокостянтинів Хмельницька область до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Перший національний виробничий кооператив" м. Шепетівка Хмельницька область до Товариства з обмеженою відповідальністю "Органік Сідс" м. Шепетівка Хмельницька область про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) №26/09/2018-2 від 26.09.2018р., укладеного між Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Перший національний виробничий кооператив" та товариством з обмеженою відповідальністю "ОРГАНІК СІДС" відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржено протягом 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Порядок подання апеляційної скарги визначений ст. 257 ГПК України та підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складено 11.03.2019р.

Суддя М.Є. Муха

Віддруковано 6 примірників: 1 - до справи, 2 - позивачу (31104 Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. І. Франка, 47), 3,4 - відповідачу 1 (30403 Хмельницька область, м. Шепетівка, Старокостянтинівське шосе, 31, м. Хмельницький, вул. Зарічанська, 3/2, блок 5/2-1), 5,6 - відповідачу 2 (30400, Хмельницька область, м. Шепетівка, вул. Тітова, 1А, м. Хмельницький, вул. Зарічанська, 3/2, блок 5/2-1). Всім з повідомленням про вручення.