Рішення № 80312560, 18.01.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2019 року Справа № 160/8338/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій, рішення та бездіяльності, зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

06 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із зазначеним адміністративним позовом, в якому позивач просить:

- визнати протиправними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладені в рішеннях від 21.06.2018 року та від 23.06.2018 року;

- визнати бездіяльність відповідача щодо не поновлення пенсії позивачу - протиправною та зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачу з 07 жовтня 2009 року - шляхом призначення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування заявлених вимог представник позивача зазначив, що відповідачем протиправно відмовлено в поновленні виплати пенсії позивачу, така відмова є неправомірною і дискримінаційною, та суперечить чинному законодавству, чисельній як національній так і міжнародній судовій практиці, у зв'язку із чим представник позивача просив задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.11.2018 року відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач подав відзив на позов, в якому проти його задоволення заперечив в повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів, з посиланням на ч.2 ст.122 КАС України, відповідач зазначив, що позивачем було пропущено строк для звернення з адміністративним позовом до суду, у зв’язку з чим, на думку відповідача, адміністративний позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до ч.3 ст. 123 КАС України. Відповідач зазначив, що вимоги ОСОБА_1, викладені в прохальній частині позову щодо поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 року, є безпідставними. Зазначив, що Рішення Конституційного Суду України № 25-рп-/2009 прийнято 07.10.2009 року, а позивач звернувся до суду лише в 2018 році. Оскільки пенсія є періодичним платежем, позивач не міг не знати про припинення йому виплати пенсії. Позивачем не доведено наявність непереборних обставин, які б не дозволили йому звернутися до суду раніше.

Також зауважив, що згідно п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов’язковеє державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (зі змінами) (далі - Порядок), заява про перерахунок пенсії, поновлення виплати пенсії подається заявником особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. ОСОБА_2 є представником позивача на підставі довіреності, а отже, на думку відповідача, відповідно до Порядку, не має права подавати від імені позивача заяву про поновлення виплати пенсії.

Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1, громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України для виїзду за кордон АМ 683216, виданий органом 0401, 23.05.2001р., ІПН НОМЕР_1.

1. По досягненні пенсійного віку та, зважаючи на наявність необхідного страхового стажу, позивачці була призначена пенсія за віком, яка виплачувалась Індустріальним райсобезом Дніпропетровської області до виїзду за кордон, що підтверджено долученими до матеріалів справи копіями трудової книжки; пенсійного посвідчення.

2. Перед виїздом за кордон позивачка мешкала за адресою: АДРЕСА_1, Україна.

18.12.2001 року позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

Як було зазначене позивачем, починаючи з 2009 року і станом на сьогоднішній день, позивачка призначеної по закону пенсії не отримує.

11.06.2018 року представник ОСОБА_2, Юридичний офіс ( Ізраїль - Україна), діючи на підставі нотаріальної довіреності, подав до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Лівобережного відділу обслуговуванння громадян особисту заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати раніше призначеної пенсії за віком, нотаріально посвідчену та апостильовану, що підтверджується штампом УПФУ від 11.06.2018 року вх. №10360/20.

До заяви були долучені: оригінал довіреності представників, нотаріально засвідчена та апостильована копія паспорта, оригінал трудової книжки, копія пенсійного посвідчення, оригінал апостильованої заяви, що підписана особисто ОСОБА_1, підпис якої завірений нотаріально, про поновлення пенсії за формою.

Листами № 450/03-09/26 від 21.06.2018 року та №464/03-09/26 від 23.06.2018 року відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу.

Не погоджуючись із вказаними відмовами Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області у призначенні пенсії, позивач через свого представника звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів на належне пенсійне забезпечення.

По суті позовних вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

Згідно з частиною 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: 1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; 2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цьогоЗакону.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Згідно Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, заява, зокрема, про поновлення виплати пенсії, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії ( п.1.5 Порядку).

Пунктом 2.9 вказаного Порядку встановлено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Надаючи оцінку правомірності відмови УПФУ, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Згідно п. 4.8. Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії з усіма поданими документами та рішенням про призначення пенсії зберігаються в окремій пенсійній справі на кожного пенсіонера. Пенсійні справи зберігаються в органах, що призначають пенсії, за місцем проживання (реєстрації) або за місцем перебування пенсіонерів.

Відповідно до п. 2.8 Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Отже, суд не приймає до уваги посилання відповідача на те, що ОСОБА_2 є представником позивача на підставі довіреності, а отже, відповідно до Порядку, не має права подавати від імені позивача заяву про поновлення виплати пенсії, так як, аналізуючи приведені положення Порядку № 22-1, суд приходить до висновку про наявність у особи, яка звертається за поновленням пенсії та проживає за межами України, право на звернення до органу ПФУ через представника за умови наявності у такого представника відповідних повноважень.

Суд звертає увагу, що 11.06.2018 року до відповідача звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності з проставленим апостилем, що підтверджується матеріалами справи, а тому відмова відповідача у поновленні виплати пенсії з вказаних підстав є протиправною.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визначено, що закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст. 24 Конституції України. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись із такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

З огляду на вищезазначене, позивач має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист.

Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Законом України «Про пенсійне забезпечення» встановлений порядок нарахування та виплати пенсії.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, вказаним вище Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009 року вказав, що закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 152 частини 2 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування".

Після прийняття вищевказаного рішення Конституційного Суду України і до теперішнього часу інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийнято.

Міжнародний договір між Україною та Державою Ізраїль стосовно призначення та виплати пенсії не укладено.

Право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія,- в Україні чи за її межами.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. Позивач, як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і на пенсійне забезпечення.

Щодо строків звернення до суду, позивач, наполягаючи на задоволенні позову, посилається на рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 опубліковано в Офіційному віснику України 02.11.2009 року.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, слід враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно достатті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вказаного Закону зазначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Статтею 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Пунктом 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 р. №159 (далі - Порядок), № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Згідно з п. 3 Порядку № 195, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:

- пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);

- соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);

- стипендії;

- заробітна плата (грошове забезпечення).

Відповідно до п. 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

З системного аналізу вищезазначених норм права, встановлено, що компенсації підлягають нараховані грошові доходи, зазначені у п. 3 Порядку, разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у разі затримки їх виплати на один і більше календарних місяців.

Таким чином, компенсація нараховується та проводиться при виплаті доходу, тобто право на компенсацію позивач набуває в момент отримання доходу.

При цьому суд звертає увагу на те, що позивач просить нарахувати компенсацію на ще не нараховані та не виплачені суми пенсії, що не підпадає під визначення доходів, передбачених Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", за порушення строків виплати яких сплачується компенсація.

Тобто, підстави для задоволення вимог позивача про зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії з проведенням індексації та компенсацією втрати частини доходів відсутні, оскільки перерахунок пенсії позивачу не проведений та доказів того, що відповідача при його проведенні не врахує вищезазначені виплати, не надано.

Окрім того, відповідно до правової позиції, висловленої у Постанові Верховного суду України від 18.11.2014 року по справі №21-518а14 - основною умовою для виплати громадянину компенсації за ст.46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, є порушенням встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією, в даному випадку -УПФУ, добровільно чи на виконання рішення суду.

Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд звертає увагу, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. З цього часу відповідач був зобов'язаний відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, проте, фактично такі дії відповідачем не вчинено.

Наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права.

Отже, суд приходить до висновку, що безумовно позивач як громадянин України має право на виплату призначеної пенсії.

Аналогічного висновку дійшла колегія суддів Верховного суду в постанові №127/15035/17 від 24.04.2018.

Суд, враховуючи також правову позицію, викладену ВСУ у постанові від 11.07.2017 р. у справі № 2а-1102/09/2670 зазначає, що Закон України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та Порядок проведення компенсації громадянам втрати грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Суд зазначає, що враховуючи специфіку спірних правовідносин, право на отримання компенсації втрати частини доходів у позивача наразі не виникло, зазначена позовна вимога спрямована на майбутнє, оскільки з часу ухвалення Рішення КСУ, за яким з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування", пенсія позивачу взагалі не нараховувалась.

Тобто, з відповідними вимогами позивач матиме право звернутись у судовому порядку у тому разі, коли позивачу буде поновлено нарахування та виплату пенсії та, після виконання зазначеного рішення суду водночас Управлінням не буде виплачено таку компенсацію у добровільному порядку та/або за відповідним зверненням позивача буде відмовлено у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів.

Також, суд приймає до уваги правові висновки Європейського суду з прав людини у рішенні по справі «Мельник проти України» від 28.03.2006 року, де вказано, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (рішення у справі «Golder v.the United Kingdom» від 21.02.1975 p.), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати закону мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями ( рішення «Guerin v. France» від 29.07.1998 p.) Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, має на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розрахувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час, такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (рішення «Perez de Rada Cavanilles v. Spain від 28.10.1998 року).

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Іліан проти Туреччини" вказав, що правило встановлення обмежень до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", Європейська Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Конвенція) і практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права.

У відповідності до ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Згідно висновків, викладених у п.п.23, 25 Рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен з специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а також давати обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В силу вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Згідно ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не було доведено правомірності відмови позивачу у поновленні виплати пенсії за віком.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними та скасування відмов у поновленні пенсії позивачу, викладених в листах від 21.06.2018 року та від 23.06.2018 року, та визнання бездіяльності відповідача щодо не поновлення пенсії позивачу - протиправною та зобов’язання відповідача провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачу з 07 жовтня 2009 року шляхом призначення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Згідно ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в розмірі 704,80 грн., що документально підтверджується квитанцією № 0.0.1175458430.1 від 02.11.2018 року.

Отже, сплачений судовий збір за подачу позову до суду в сумі 704,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій, рішення та бездіяльності, зобов’язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати відмови у поновленні пенсії ОСОБА_1, викладені в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 450/03-09/26 від 21.06.2018 року та №464/03-09/26 від 23.06.2018 року.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення пенсії ОСОБА_1 та зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року шляхом призначення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», з 07.10.2009 року в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області сплачені позивачем судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні вісімдесят копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник