Рішення № 80305834, 19.02.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/20238/18

Провадження № 2/522/4671/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2019 року м.Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді – Шкамерди К.С.

за участю секретаря судового засідання – Довгань Ж.А.,

представника позивача – ОСОБА_1,

представника відповідачів – ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Управління Служби безпеки України в Одеській області до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою та виселення, -

ВСТАНОВИВ:

19.11.2018 року позивач - Управління Служби безпеки України в Одеській області звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою та виселення, в якому просив суд визнати ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування службовою квартирою Управління №66 в буд №9 по вул. Французький бульвар в м. Одесі; виселити ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 зі службової квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення, стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно на користь Управління СБУ в Одеській області документально підтверджені судові витрати.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що службова квартира АДРЕСА_2 включена до числа службових приміщень Управління Служби безпеки України в Одеській області.

Зазначена службова квартира була надана у користування відповідачам, оскільки відповідач ОСОБА_3 перебував на військовій службі в УСБУ, однак 30.11.2015 року його було звільнено з військової служби у запас СБУ і виключено зі списків особового складу з 01.12.2015 року.

На разі право користування належить відповідачам, що утруднює розпорядження службовою квартирою позивачем, а саме не має можливості надати службову квартиру іншим співробітникам Управління, які потребують поліпшення житлових умов та у зв’язку з чим, позивач був змушений звернутися до суду.

Ухвалою суду від 21.11.2018 року в зазначеній справі було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 12.12.2018 року.

У підготовчому судовому засіданні 12.12.2018 року представником відповідачів ОСОБА_2 наданий відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що позовна заява містить в собі вимоги, котрі не відповідають вимогам діючого законодавства, виселення відповідачів без надання іншого житла є протиправним, вказав, що житло в місті Києві, котрим на разі користуються відповідачі отримане ними у 2003 році, та не може вважатися таким, що отримане за місцем проходження служби та вказував, що минули строки позовної давності на звернення до суду позивачем.

У підготовчому судовому засіданні 18.12.2018 року представник позивача, скориставшись своїм правом, надав відповідь на відзив, в котрій посилався на те, що відзив на позов не осягає предмету спору, у відзиві на власний розсуд представником відповідачів вибірково були застосовані норми діючого законодавства. Окрім того, представник позивача посилався на те, що вимоги, вказані в позовній заяві підтверджені практикою судів вищих інстанцій, а своє право на одноразову безоплатну приватизацію житла відповідачі вже використали.

17.01.2019 року представником відповідачів ОСОБА_2 надане заперечення щодо відповіді на відзив, в котрому вказує, що наведені в відповіді на відзив факти не відповідають дійсності, а позовна заява підлягає залишенню без задоволення.

Ухвалою суду від 13.02.2019 року закрите підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті на 19.02.2019 року.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та позов просив задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечував та просив відмовити в задоволенні позову, надав заяву про застосування строку позовної давності.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши пояснення сторін по справі, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що за клопотанням Управління Служби безпеки України в Одеській області рішенням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 23.04.2009 року № 330, двокімнатна квартира АДРЕСА_3 була включена до числа службових жилих приміщень позивача. З 23.04.2009р. по теперішній час вказана квартира є службовою.

Відповідно до довідки відділу кадрового забезпечення Управління Служби безпеки України в Одеській області №65/14-588сп від 22.10.18 р. в період з 31.01.2009 року по 16.12.2009 рік в Управлінні Служби безпеки України в Одеській області проходив військову службу полковник ОСОБА_3

14.03.2009р. він був прийнятий на квартирний облік в зі складом сім’ї 2 особи.

Пунктом 2 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затвердженого постановою ОСОБА_5 ОСОБА_5 УРСР від 04.02.1988 № 37, визначено, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Пунктом 15 визначено, що службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов'язків, які потребують проживання в такому приміщенні.

Пунктом 7 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету ОСОБА_5 України від 03.08.2006 №1081 визначено, що військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями.

Згідно пункту 5.1. Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06.11.2007 №792 зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 26.11.2007 за № 1308/14575 співробітники та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями.

Таким чином, наведені вище норми прямо встановлюють суб’єктів, на які розповсюджуються правовідносини щодо отримання і користування службовим житлом, в тому числі на належність особи, яка отримує службове житло, до відповідного підприємства, установи, організації, що його виділяє.

Відповідно до вищевказаних норм, а саме, враховуючи відсутність у ОСОБА_3 за місцем проходження служби у м. Одесі житла для постійного проживання, він, як військовослужбовець, який проходив військову службу в Управлінні СБУ в Одеській області був забезпечений службовим житлом на склад сім’ї 2 особи на час виконання ним обов'язків військової служби саме в Управлінні, шляхом надання йому для проживання спірної службової квартири.

В подальшому, на підставі листа Управління СБУ в Одеській області, розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29.05.2009 №410 ОСОБА_3 видано службовий ордер №1786 серія ПР на спірну службову квартиру на склад сім’ї 2 особи ОСОБА_3, ОСОБА_4, на підставі якого вони вселилися у неї та зареєстрували своє місце проживання за адресою вказаної квартири, що підтверджується довідкою-витягом з домової книги про склад сім’ї та прописку від 01.03.2017 № 12, копії яких містяться в матеріалах справи.

Крім того, згідно відповіді ВАДР ГУ ДМС України в Одеській області від 21.11.2019 року відповідачі ОСОБА_3 з 05.06.2009, ОСОБА_4 з 10.06.2009 року значаться зареєстрованими за адресою: квартира ІНФОРМАЦІЯ_3.

Наказом Голови СБ України від 16.12.2009р. №1790-ос ОСОБА_3 переведений для подальшого проходження військової служби до Центрального управління СБУ в м. Київ до іншого населеного пункту, і повинен був після переведення разом із дружиною звільнити спірну службову квартиру Управління у встановленому законом порядку.

Пунктом 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету ОСОБА_5 України від 03.08.2006 №1081, передбачено, що у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов'язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню. Зазначена правова норма узгоджується зі ст.124 ЖК і п.34 Положення-37 відповідно до яких робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.

Таким чином, право на отримання та користування відповідачами спірною службовою квартирою виникло та існувало на зазначених законних підставах під час проходження ним військової служби в період з 31.01.2009 року по 16.12.2009 рік. Разом з тим, таке право користування спірною квартирою відповідачем втрачено 16.12.2009 року у зв’язку із переведенням його для подальшого проходження військової служби до іншого органу СБУ в іншу місцевість.

Статтею 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст. ст. 316, 317,319, 321 ЦК України закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь - які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Ст. 391 ЦК України передбачено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З урахуванням викладеного, суд робить висновок, що реєстрація і відсутність відповідачів у квартирі позивача створює перешкоди у здійсненні правомочностей власника (розпорядника) майна.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що право відповідачів на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Відповідний правовий висновок, викладено ВСУ у постанові від 15.05.2017 року по справі № 6-2931цс16.

Крім того, службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ОСОБА_5 народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК).

На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення безпосередньо особі, що має на це право (частина перша статті 122 ЖК).

Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Що стосується посилання представника відповідачів щодо застосування до даних правовідносин позовної давності суд зазначає наступне.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Такого ж висновку дійшла ОСОБА_6 Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року в справа № 653/1096/16-ц провадження № 14-181цс18.

Більш того, суд бере до уваги, що відповідачам на підставі рішення Житлово-побутової комісії Центрального управління СБ України від 20.02.2003 року була надана двокімнатна квартира №78, жилою площею 40,40 кв.м в будинку №11а по вул.Воровського у м.Києві, яка належить їм на праві приватної власності про що свідчить свідоцтво про право власності №2587 від 20.04.04 р.

Також відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно на праві приватної власності ОСОБА_4 належить квартира, загальною площею 69,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4.

Тобто спірна квартира АДРЕСА_5 не є єдиним житлом відповідачів.

Решта доводів представника відповідачів висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_5 Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Зважаючи на обставини справи, досліджені у судовому засіданні докази та системний аналіз положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку про задоволення позову щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним приміщенням та виселення.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та п. 3.1 «Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів» ( затв. Наказом МВС України 22.11.2012 № 1077) підставою для зняття з реєстрації місця проживання особи є судове рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

За таких обставин, суд вважає, що позов Управління Служби безпеки України в Одеській області до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою та виселення підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 1-2, 4, 5, 10, 11-13, 19, 43, 49, 76-82, ч. 1 ст. 223, 258-259, 263-264, 265, 294, 315, 319, 352, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву Управління Служби безпеки України в Одеській області до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання такими, що втратили право користування службовою квартирою та виселення – задовольнити.

Визнати ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП: НОМЕР_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП: НОМЕР_2, такими, що втратили право користування службовою квартирою Управління Служби безпеки України в Одеській області №66 в будинку №9 по вул. Французький бульвар в м.Одесі.

Виселити ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП: НОМЕР_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП: НОМЕР_2, зі службової квартири Управління Служби безпеки України в Одеській області №66 в буд. №9 по вул. Французький бульвар в м.Одесі без надання іншого житлового приміщення.

Стягнути солідарно з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП: НОМЕР_1, зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, місце перебування: АДРЕСА_6, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП: НОМЕР_2, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, місце перебування: АДРЕСА_6,на користь Управління Служби безпеки України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20001645, адреса: 65045, м.Одеса, вул. Єврейська, 43) суму сплаченого судового збору у розмірі 1762,00 грн. (одна тисяча сімсот шістдесят дві грн. 00 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складений та підписаний суддею 27 лютого 2019 року.

Суддя К.С. Шкамерда