Рішення № 80282540, 04.03.2019, Оболонський районний суд міста Києва

04.03.2019 Справа № 756/1472/18

Справа пр. №2/756/870/19

ун. №756/1472/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2019 року Оболонський районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Андрейчука Т.В.,

за участю секретарів судового засідання - Приходько І.А.,

Лісовенка О.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

представник позивача - ОСОБА_3,

представник відповідача - Машкіна В.М.,

розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" про захист прав споживача, визнання недійсними пунктів кредитного договору, визнання недійсним кредитного договору, стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся в порядку цивільного судочинства до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" (далі - ТОВ "Споживчий центр") про захист прав споживача, визнання недійсними пунктів кредитного договору, визнання недійсним кредитного договору, стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_2 свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 21 травня 2017 року між ним та ТОВ "Споживчий центр" укладено кредитний договір №07.06.2016-000000347, згідно з яким фінансова установа надала позичальнику кредит у сумі 6000,00 грн на строк 14 днів. Процентна ставка за користування кредитом (фіксована) становила 28% річних, що у грошовому виразі склало 1680,00 грн.

Як стверджував позивач, у п. 1.2 кредитного договору зазначено, що сторони погодили, що кредит за цим договором не є споживчим, а цей договір не є договором споживчого кредитування, хоча ОСОБА_2, звертаючись до ТОВ "Споживчий центр", мав намір отримати саме споживчий кредит.

Також позивач зазначив, що п. 2.7 кредитного договору від 21 травня 2017 року №07.06.2016-000000347 є несправедливим, вносить істотний дисбаланс в права та обов'язки сторін.

ОСОБА_2 вказував, що п. 5.4. договору суперечить нормам ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", ст. 21 Закону України "Про споживче кредитування".

Позивач вказував на те, що п. п. 1.2, 2.7, 5.4 кредитного договору від 21 травня 2017 року №07.06.2016-000000347 протирічать ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Також ОСОБА_2 стверджував, що уклав кредитний договір під впливом тяжкої обставини.

З цих підстав позивач просив суд визнати несправедливими та недійсними п. п. 1.2, 2.7, 5.4 кредитного договору від 21 травня 2017 року №07.06.2016-000000347, визнати недійсним цей договір у цілому, стягнути з ТОВ "Споживчий центр" на користь ОСОБА_2 надмірно сплачені кошти на виконання умов кредитного договору від 21 травня 2017 року №07.06.2016-000000347, стягнути з відповідача 10000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили суд їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечувала. Відповідач у відзиві та його представник у судовому засіданні зазначили, що, підписавши кредитний договір від 21 травня 2017 року №07.06.2016-000000347, позичальник засвідчив, що він повідомлений про умови кредитування відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та йому було надано інформацію, передбачену ст. 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Також відповідач вказував, що до спірних правовідносин не застосовуються положення Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки підставою позову ОСОБА_2 є не порушення порядку надання інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки тощо, які передують укладенню кредитного договору.

ТОВ "Споживчий центр" зазначило, що оспорюваний кредитний договір не є договором про надання споживчого кредиту, а при його укладенні відповідачем дотримано вимоги Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Представник відповідача стверджувала, що в ході справи ОСОБА_2 не довів заподіяння йому моральної шкоди внаслідок протиправних дій ТОВ "Споживчий центр".

За таких обставин відповідач просив суд відмовити ОСОБА_2 у задоволенні його позову.

Заслухавши вступні слова позивача, його представника, представника відповідача, показання свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, суд дійшов такого висновку.

Ч. 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України кредитодавець зобов'язується за кредитним договором надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитна лінія - вид кредиту, надання якого здійснюється повністю або частинами в узгоджені сторонами строки протягом строку кредитування. При цьому може бути передбачено право споживача отримати кредит у межах встановленого кредитного ліміту у разі часткового або повного погашення кредиту протягом строку кредитування, визначеного в договорі про споживчий кредит.

З матеріалів справи вбачається, що 07 червня 2016 року ТОВ "Споживчий центр" (кредитодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали кредитний договір №07.06.2016-000000347, за умовами якого кредитодавець зобов'язався надати позичальникові кредит у межах кредитного ліміту в порядку та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити плату за користування ним. Строк дії договору - до 31 грудня 2020 року. Кредит надається частинами - траншами; розмір кожного траншу, плата за користування ним та строк його повернення (окрім першого траншу) визначаються у відповідних заявках позичальника, які погоджуються кредитодавцем. Заявка, за якою надано транш, є невід'ємною частиною договору (т. 1, а. с. 132-133).

Наведене свідчить, що акцепт заявки позичальника на надання траншу сам по собі не є окремим кредитним договором, а є невід'ємною складовою кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347.

21 травня 2017 року ТОВ "Споживчий центр" підтвердило заявку ОСОБА_2 на отримання чергового траншу за кредитним договором від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 та надало йому транш у сумі 6000,00 грн на 14 календарних днів з платою за користування кредитом 1680,00 грн (т. 1, а. с. 56).

Отже, акцепт заявки позичальника на надання траншу від 21 травня 2017 року сам по собі не може бути самостійним об'єктом оскарження, а повинен перевірятися на відповідність законодавству у системному взаємозв'язку з кредитним договором від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347.

Права та обов'язки споживачів урегульовано Законом України "Про захист прав споживачів".

У Преамбулі цього Закону (тут і далі - в редакції Закону, чинній на час укладення кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347) зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У п. 22 ч. 1 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Cфера дії цього Закону окреслена у ч. 1 ст. 1-1. Так, Закон України "Про захист прав споживачів" регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.

Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" (такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №755/11648/15-ц).

Суд вважає, що кредитний договір від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 за своїм змістом є договором про надання споживчого кредиту, позаяк не здобуто будь-яких доказів на підтвердження того, що кредит надавався позичальнику не на задоволення особистих потреб, він пов'язаний зі здійсненням ОСОБА_2 підприємницької діляьності чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником.

За приписами ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про особу та місцезнаходження кредитодавця, кредитні умови.

У кредитному договорі від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 вказано, що позичальник ОСОБА_2 отримав інформацію, передбачену ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (т. 1, а. с. 132-133).

Наведена обставина додатково свідчить, що сторони кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 усвідомлювали, що вони укладають саме договір про надання споживчого кредиту.

Отже, декларація сторін кредитного договору у п. 1.3, що кредит не є споживчим, а сам договір - не є договором про надання споживчого кредиту жодного правого значення для кваліфікації цього договору як договору про надання споживчого кредиту не має.

Незважаючи на те, що ч. 1 ст. 627 ЦК України закріплює принцип свободи договору, за яким сторони вільні у визначенні умов договору, ця свобода не є абсолютною, позаяк законодавець передбачив, що при укладенні договору сторони повинні враховуватись вимоги ЦК України, інших законодавчих актів цивільного законодавства, звичаї ділового обороту.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Зважаючи на те, що кредитний договір від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 є договором про надання споживчого кредиту, він не повинен суперечити, зокрема, приписам Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

Верховний Суд України у своїй постанові від 02 грудня 2015 року у справі №6-1341цс15 та Верховний Суд у постановах від 25 січня 2018 року у справі №475/704/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі №641/3576/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі №591/3625/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі №221/1660/16-ц, від 16 липня 2018 року у справі №686/1871/16-ц зазначив, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Про отримання ОСОБА_2 перед укладенням кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 інформації про умови кредитування та інших відомостей, передбачених ч. 2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", свідчить його особистий підпис у договорі (т. 1, а. с. 133).

Також при підписанні кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 до відома позичальника були належним чином доведені всі умови цього договору.

За змістом ст. ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

П. 2.9 кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 передбачено, що у разі невиконання та/або неповного виконання позичальником зобов'язань щодо повернення відповідного траншу у встановлений строк, такий транш вважається автоматично пролонгованим на строк, що дорівнює строку, на який видавався транш, відповідно до заявки у випадку сплати позичальником плати за користування щодо такого траншу та пені, якщо така була нарахована. При цьому позичальник не звільняється від зобов'язання додатково оплатити плату за користування щодо пролонгованого траншу, яка буде нарахована з наступного дня від дати пролонгації траншу у розмірі, що визначається за наступною формулою: П=П1*Т/Т1, де П - розмір плати за користування щодо пролонгованого траншу; П1 - розмір плати за користування щодо траншу, стосовно якого застосовується пролонгація, встановлений відповідною заявкою; Т - розмір траншу, стосовно якого застосовується пролонгація, який фактично не повернутий кредитору на останній день строку кредитування таким траншем (без урахування його пролонгації), встановлений відповідною заявкою; Т1 - розмір траншу, стосовно якого застосовується пролонгація, встановлений відповідною заявкою. Автоматична пролонгація також не застосовується, якщо у результаті такої пролонгації строк повернення траншу перевищить термін дії договору, встановлений п. 8.1 цього договору.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Згідно зі ст. 6, ч. 1 ст. 627 та ч. 1 ст. 628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Аналіз наведених законодавчих норм свідчить, що свобода договору включає не тільки вільний вияв волі сторін на вступ у договірні відносини, а й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями ст. ст. 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

Розмір та умови надання та повернення грошових коштів, а також сплати процентів (плати за користування кредитом), у тому числі черговість погашення заборгованості, визначаються за домовленістю сторін у кредитному договорі, що відповідає принципу свободи договору (правова позиція, що була висловлена Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі №6-845цс15 та Верховним Судом у постанові від 25 січня 2018 року у справі №475/704/15-ц).

ОСОБА_2, підпиcавши кредитний договір від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347, добровільно і свідомо погодився з його змістом, зокрема, з умовами, які визначають розмір плати за користування кредитом, механізмом її нарахування у випадку невиконання чи неналежного виконання позичальником взятих на себе за договором зобов'язань щодо своєчасного повернення кредиту. Позивач на момент укладення договору не заявляв заперечень чи додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував умови кредитного договору.

П. 5.4 кредитного договору від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 передбачено, що у випадку невиконання/неналежного виконання позичальником грошових зобов'язань за договором, кредитор залишає за собою право нарахування пені за кожен день прострочення виконання зобов'язання, а саме: за прострочення повернення кредиту - пеню з розрахунку 2% за кожний день прострочення платежу; за прострочення повернення плати за користування кредитом - пеню з розрахунку 2% за кожний день прострочення платежу.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення - є мірою відповідальності.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Отже, встановлення пені у договорі є санкцією за невиконанння стороною своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним між кредитодавцем та позичальником, (постанова Верховного Суду від 13 червня 2018 року №572/13/16-ц). Таким чином, пеня не є компенсацією за невиконання споживачем зобов'язань за договором у розумінні п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки компенсація має місце при відшкодуванні збитків, заподіяних кредитору, тоді як неустойка може застосовуватися і за відсутності таких збитків. Крім цього, конкретний розмір пені у кредитному договорі від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 не визначений і залежить від розміру невиконаних позичальником зобов'язань.

Крім цього, суд відхиляє доводи ОСОБА_2 щодо того, що розмір пені за кредитним договором від 07 червня 2016 року №07.06.2016-000000347 перевищує розмір пені, встановлений ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" з огляду на таке.

Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Таким чином, дія указаного законодавчого акта не поширюється на правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та ТОВ "Споживчий центр".

Також суд звертає увагу позивача, що норми ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не можуть поширюватись на спірні правовідносини, позаяк ТОВ "Споживчий центр" не є банківською установою.

Щодо твердження ОСОБА_2 про те, що кредитний договір слід визнати недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України, суд зазначає таке.

За приписами ч.1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа, їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає її внутрішній волі.

За змістом ст. 233 ЦК України для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину; що інша сторона правочину скористалась тяжкими для особи обставинами; що правочин був вчинений саме для усунення чи зменшення цих тяжких обставин.

Позивач не надав належних, допустимих, достовірних доказів на підтвердження того, що кредитний договір вчинений ним під впливом тяжкої для нього обставини, наявність причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з наведених позивачем підстав.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, оцінивши зібрані докази у сукупності, суд вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_2 слід відмовити.

Відповідно до ст. ст. 3, 15, 16, 233, 627, 628, 1049, 1050, 1054, 1055 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 11, 18, 23 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) та, керуючись ст. ст. 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263, 264, 265 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" про захист прав споживача, визнання недійсними пунктів кредитного договору, визнання недійсним кредитного договору, стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Т.В. Андрейчук

Повний текст рішення виготовлено 04 березня 2019 року