Рішення № 80230554, 01.03.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

01 березня 2019 року № 826/8403/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у склад судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_2

до Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві,

Державної міграційної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити

певні дії

представники позивача - ОСОБА_3;

сторін: відповідача - Карманський І.Б.

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1, офіс БФ "Право на захист") (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві(адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а, код ЄДРПОУ 37768863) (надалі - ГУ ДМС в м. Києві або відповідач 1) та Державної міграційної служби України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) (нижче - ДМС України або відповідач 2), в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 239 від 02.06.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Афганістану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 88-17 від 25.09.2017 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.06.2018 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній адміністративній страві, вирішено клопотання позивача про витребування доказів, витребувано у відповідачів належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи громадянина Афганістану ОСОБА_2; рішення Державної міграційної служби України № 88-К7 від 26.09.2017; другого екземпляру Повідомлення № 264 від 02.10.2017 з печаткою та датою отримання його позивачем; витягу з журналу видачі повідомлень у приміщенні ГУ ДМС в м. Києві. Справу призначено до розгляду в підготовче засідання на 08.08.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.08.2018 закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 13.09.2018.

В якості підстави позову позивач зазначив, що відповідач-1 та відповідач-2 під час прийняття оскаржуваних рішень не поцікавилися ситуацією у країні походження позивача - Афганістані, яка знаходиться у загальнодоступних джерелах інформації, незважаючи на те, що такі дані у тому числі були зазначені позивачем у заяві-анкеті. Так, за твердженнями позивача, побоювання останнього за своє життя та здоров'я викликані загальнопоширеним насильством у ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Афганістані, що підтверджується публікаціями в авторитетних джерелах інформації.

Відповідач-2 подав до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначив про правомірність оскаржуваних рішень, прийнятих у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивач не зазначив достатньо деталей щодо обставин проживання та побоювань повернення в Афганістан, які можна було б кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадянської належності, а також із відсутністю у позивача об'єктивних підстав вважати, що він може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань або що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Відповідач-1 відзиву на позовну заяву не надав, уповноваженого представника в судові засідання не направляв, у зв'язку з чим, суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

У судовому засіданні 13.09.2018 суд ухвалив перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту - КАС України).

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, заслухавши пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що громадянин Афганістану ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Кабул, район Пагман, за національністю - таджик, сповідує іслам сунітського толку, неодружений, освіта відсутня, писемністю не володіє. З документів, що посвідчує особу наявне свідоцтво про народження № 17660182, видане 11.05.2011 Головним управлінням реєстрації населення МВС Ісламської республіки Афганістан у селищі Лухи, район Хагуяні, провінція Нангахар.

За твердженням позивача, територію країни громадянської належності залишив 01.01.2017. До України прибув 01.02.2017, таємно перетнувши кордон автомобільним сполученням, місце перетину не пам'ятає. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту (далі - заява), звернувся 25.05.2017 до ГУ ДМС в м. Києві. Основною причиною звернення за захистом зазначив загальне насильство у зв'язку із внутрішнім військовим конфліктом.

Співбесіда з позивачем у Головному управлінні Державної міграційної служби України відбулася 29.05.2017, зміст співбесіди відображено у відповідному протоколі. На підставі аналізу відповідей позивача на поставлені під час співбесіди запитання, з урахуванням інформації про поточну ситуацію в країні громадянської належності, відповідачем 1 було висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідне повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 90 від 06.06.2017 отримано позивачем 07.06.2017.

Підставою відмови зазначено необґрунтованість заяви та відсутність умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Зокрема, у висновку зазначено, що ОСОБА_2 не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних та переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження, оскільки під час перебування в Афганістані він не зазнав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства); заявником на надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або тиску, що унеможливлювало б його перебування на батьківщині. Також заявник підтвердив, що не брав участі у жодній політичній, релігійній, військовій чи громадській організації, утисків за релігійною ознакою не зазнавав. Вищевказані обставини не дали відповідачу 2 підстави вважати, що заявник може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем 12.06.2017 було подано скаргу до Державної міграційної служби України. Строк розгляду скарги було продовжено до 12.10.2017 наказом Державної міграційної служби України від 09.08.2017 № 215. За результатами розгляду скарги 09.10.2017 позивач отримав Повідомлення відповідача 2 № 264 від 02.10.2017 про відхилення скарги на рішення територіального органу ГУ ДМС в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон), біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону вважається особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою та другою Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців), із відповідною заявою.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Порядок набуття особою статусу біженця або визнання її такою, що потребує додаткового захисту, врегульовано положеннями статей 8-10 та 12 Закону, відповідно до яких центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців, який прийняв до розгляду заяву іноземця про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви такий орган проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення (стаття 8 Закону).

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців а також до суду у строки, встановлені Законом.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців після реєстрації скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

У разі якщо особа або її законний представник оскаржує рішення в судовому порядку, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Рішення за скаргою приймається протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців, але не більш як на три місяці (стаття 12 Закону).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, став висновок про відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен був довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Оскільки у такому випадку обов'язок доказування покладається на заявника, він повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви.

Як вбачається з матеріалів справи, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення. Зокрема, під час співбесіди, яка оформлена протоколом від 29.05.2017, позивачем зазначено наступне:

«Розкажіть, будь ласка, чи були випадки, коли Ви особисто потрапляли у небезпеку через збройний конфлікт в Афганістані? - Випадків таких не було, але на мою думку, наступними жертвами могли бути ми.»

«Що Вам загрожує у випадку повернення на Батьківщину? - Конкретно не можу сказати, але не хочу жити у шоковому стані, зі ЗМІ кожного дня бачимо, що йде війна, постійні взриви, що загрожують життю».

«Яким чином Ви виїхали з Афганістану? - Батько домовився, ми з братом нічого не знали, але я планував виїхати з країни.»

Слід також зазначити, що під час співбесіди позивач розповів, що в Афганістані він працював помічником автомеханіка на СТО разом із батьком та братом, жодних погроз не отримував, випадків переслідувань щодо нього не було, до відповідальності - адміністративної чи кримінальної він не притягувався, до нього не застосовувалося фізичне насильство у зв'язку із національною, расовою чи релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. Примусової мобілізації на військову службу він не побоювався, оскільки зазначив, що в Афганістані це справа добровільна. На батьківщині залишилися батьки та брат із сестрою, він із другим братом виїхали з країни разом, фактично рішення про виїзд прийняв батько, а не позивач.

З урахуванням всього викладеного суд вказує, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, його побоювання за своє життя та безпеку здебільшого були викликана новинами зі ЗМІ ніж конкретними прикладами з його повсякденного життя. Такого ж висновку дійшли відповідачі під час прийняття рішень по заяві та скарзі позивача, якими, як вбачається з матеріалів справи, при прийнятті оскаржуваних рішень було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про актуальну ситуацію в ній, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження та постраждати від військового конфлікту є реальними, а перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю чи свободі.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода.

Посилання позивача на політичну ситуацію в країні також носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не надано.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

У відповідності до ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 у справі № 802/2236/17-а.

У зв'язку з вищевикладеним, Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 239 від 02.06.2017 та рішення Державної міграційної служби України № 88-17 від 25.09.2017 є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженими органами в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов громадянина Афганістану ОСОБА_2 в частині визнання неправомірними та скасування цих рішень задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною від розглянутої вище позовної вимоги.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Афганістану ОСОБА_2 відмовити повністю.

Рішення відповідно до ст. 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко